Призначений ювілей

28-го жовтня Україна відзначає 75-ту річницю вигнання фашистських окупантів за межі нашої території, і це та дата, яка б не мала викликати сумнівів, оскільки встановлюється після вивчення документів і архівних даних. Насправді це не критично, оскільки головне, що з української землі вигнали ворога, але в тому й справа, що в питаннях дослідження нашої історії ми повинні бути і максимально чесними, і максимально достовірними. Тому такі знаменні дати не передбачають різночитань, хоча ми чудово знаємо, що і День Перемоги в СРСР встановлювали не по факту, а так, як це було ідеологічно вигідно. Ідеологічно вигідно  було приховувати й частину правди про війну.

Кінець радянської епохи розпочав еру відкриттів правди про війну, але потрібно сказати, що й домислів стало набагато більше. Якщо в питаннях статистики, якщо так можна сказати, бо йдеться про життя та смерть десятків мільйонів людей, історики майже визначились, то про причини та наслідки,  розвиток подій, тим більше можливий, можна сперечатися нескінченно довго. У нашому випадку, а саме відзначення Дня визволення України 28-го жовтня, виявляється, теж не все однозначно. Історик  з міста Кропивницького Василь Даценко  пропонує для читачів «УЦ» свій погляд на дату визволення України.

Він з посиланням на Радянське інформаційне бюро каже, що місто Ужгород було визволене військами 4-го Українського фронту 27-го жовтня 1944-го року, хоча найзахідніший населений пункт сучасної України, село Соломонове Ужгородського району, було визволене саме 28-го жовтня. Інша справа, що вони тоді входили до складу Чехословаччини, тож є привід дискутувати. Але історик стверджує, що мова йде не про день-два невідповідності фактичній даті звільнення, а про цілий місяць! Василь Даценко наводить повідом­лення того ж Радінформбюро від 28 жовтня 44-го: «На территории Чехословакии южнее города Ужгород наши войска продолжали наступление. Особенно ожесточённые бои произошли за железнодорожный узел и город Чоп. Этот важный опорный пункт обороны против­ника расположен между реками Тиса и Латорица, что затрудняло обходные операции наступающих советских частей. В полосе шоссейной и железной дорог, идущих к Ужгороду, а также на окраинах города гитлеровцы создали широко разветвлённые оборонительные сооружения. Город Чоп является важным железнодорожным узлом Чехословакии. Отсюда расходятся магистрали в Северную Трансильванию, Советский Союз, в Венгрию и центральные районы Чехословакии. Наши войска стремительным ударом вклинились в оборону противника и завязали бои на улицах города. Немцы и венгры засели в каменных домах и сильным огнём с чердаков и из подвалов пытались сдержать натиск наших частей. Советские бойцы, действуя небольшими штурмовыми группами, врывались в здания, гранатами и штыками уничтожали вражеские пулемётные точки и снайперов. Бой длился в течение всего дня. Наши войска расчленили гарнизон противника на несколько групп, окружили и в результате ожесточённых схваток ликвидировали его. К вечеру город и железнодорожный узел Чоп был полностью освобожден от немецких захватчиков. На улицах города остались сотни вражеских трупов. Захвачено 35 орудий, 53 миномёта, 87 пулемётов, склады с боеприпасами и различным военным имуществом».

Начебто все зрозуміло, але вже після розвалу СРСР історики дійшли до висновку чи  встановили, що Чоп було визволено аж 23-го листопада 1944-го року! Тобто виходить, що радянські війська спочатку вигнали німців з Чопа 28-го жовтня, а потім знову втратили його. Василь Даценко вже в якості очевидця згадує: «Коли я був студентом історичного факультету Ужгородського державного університету в 70-ті роки минулого століття, один з наших викладачів, до речі, фронтовик, пошепки розповідав нам, що Чоп німцям разом з угорцями вдалося легко відбити знову 7 листопада 1944 року, оскільки радянські воїни передчасно святкували перемогу, використавши декілька захоплених на залізничній станції цистерн зі спиртом. За це від Сталіна добряче перепало не тільки командуючому 4-м Українським фронтом генералу армії І.Ю.Петрову, але й начальнику політ­управління 18-ї армії Л.І.Брєжнєву, якому 2 листопада 1944 року було присвоєно звання генерал-майора (напевно, він його «обмивав» тим же чопським спиртом та відбірними закарпатськими винами). Про це нібито розповідав сам Брєжнєв, коли перебував у Чопі, а точніше у тодішній чехословацькій (нині словацькій) Чієрні-над-Тісов під час “празької весни” 1968 року».

Ось такі цікаві подробиці знаходять читача аж через 75 років після закінчення операції з визволення України від фашистів. За часів СРСР про цей прикрий епізод з військової біографії маршала й генсека навіть не згадували, але його достовірність підкріплена документами. Вони свідчать, що й дійсно, бої за повторне визволення Чопа велися ціною великих втрат майже до кінця листопада. Про це свідчить список втрат 138-ї стрілецької дивізії. Люди гинули в боях з німцями 29-го листопада, а наш земляк зі Злинки Маловисківського району Михайло Башмаков загинув там 22-го листопада і був похований у братській могилі разом з майже трьомастами іншими воїнами, половина яких загинула вже після нинішньої офіційної дати визволення України. Після цього якось навіть незручно запитувати, коли ж насправді потрібно відзначати День визволення України від фашистських загарбників?

Навіть цей випадок повторного визволення українського міста Чоп вже в кінці війни, коли радянська армія дійсно стала потужною, а радянська економіка перевищила показники німецької, доводить, що німці ще залишалися надзвичайно грізним противником, укомплектованим справжніми професіоналами. І цей факт теж чомусь довго замовчувався, хоча саме це пояснює причини поразок і стрімкого відступу Червоної армії в 1941-му році. Тоді все списувалося на «переважаючі сили» противника, але зараз відомо, що в кількісних категоріях армія СРСР була аж ніяк не слабшою, а от у професійному, технічному та організаційному  питаннях німці були на кілька порядків кращими.

Одним з перших на  Кіровоградщині цю тему підняв Володимир Босько в своєму «Історичному календарі» за 2012-й рік. Він з’ясував, що найвидатніший льотчик усіх часів, німецький ас Еріх Хартман, який збив 352 літаки противника, з них 347 – радянських, у 1943-му році кілька місяців здійснював бойові вильоти з аеродромів, розташованих у Кіровоградській області, точніше, у самому Кіровограді та в Малій Висці. За цей період він збив 20 радянських літаків, в небі України він встановив і  сумний для нас рекорд, коли 2-го березня 1944-го року збив аж 10 наших винищувачів!

Нагадаємо, що найкращий радянський ас Іван Кожедуб збив 64 ворожих літаки, а п’ятірка кращих радянських льотчиків збила на сто літаків фашистів  менше, ніж один Хартман збив наших. І це не єдиний ас в армії Гітлера, який на своєму бойовому рахунку мав кілька сот збитих літаків. Між іншим, Кожедуб і Хартман могли зустрітися і в нашому небі, над Кіровоградщиною, але зараз ми можемо лише гадати, на чию б користь склався цей бій.

Перевага німців була вражаючою і в танкових з’єднаннях, і мова знову не йде про кількісні показники. Міхаель Вітман за війну, у т.ч. і на Східному фронті, знищив 138 танків противника, тоді як найуспішніший радянський танкіст, кубанський козак Дмитро Лавриненко – лише 52. Правда, він це встиг зробити всього за два з половиною місяці боїв під Москвою, де й загинув. До речі, на початку війни ніщо не вказувало, що Лавриненко стане танковим асом. Під час відступу від кордону він не підбив жодного ворожого танку і взагалі міг загинути в Зеленій Брамі, зовсім недалеко від Кіровограда, де зустріли свою смерть інші танкісти з 15-ї танкової дивізії, яким не вдалося вирватися з оточення.

Разом з тим така різниця в класі лише підкреслює значимість жертовної перемоги нашого народу. Територією України війна прокотилася двічі – з заходу на схід і зі сходу на захід, коли почалося вигнання фашистів з української землі. Наша земля просякнута кров’ю на багато поколінь вперед, але найприкріше те, що все могло скластися інакше. Колишній фронтовик, перший секретар Полтавського обкому й публіцист Федір Моргун, який за посадою мав доступ до архівів, стверджував, що якби Сталін дозволив генералу Михайлу Кирпоносу вчасно відступити від Києва, то майже мільйонна армія змогла б зайняти нові рубежі й німці навряд чи змогли б вийти на лінію між Україною і Росією. У такому разі війна могла б закінчитися набагато раніше, хоча хто знає, як би розвивалися події за таких умов? Зате точно відомо, що в боях з армією Кирпоноса під Києвом, і навіть коли вона вже була  в оточенні на території Полтавської області, німецька армія втратила час і технічні ресурси, яких їй потім не вистачило і під Москвою, і під Сталінградом, і на Курській дузі.

Знаючи це, сьогодні прикро чути заяви Путіна про те, що Росія перемогла б Гітлера і без України, і прикро не тому, що це неповага до нашої незалежності, а тому, що це неповага до мільйонів українців, які загинули у Великій війні. Неповага до землі, яка фактично стала нездоланною перешкодою на шляху тріумфального маршу фашистських танків на Москву. Неповага до семи мільйонів українців, які приймали участь у Другій світовій, причому кожен другий загинув на фронті, а кожен другий з тих, хто вижив і переміг, став інвалідом.

І в більшості випадків страшні втрати стали результатом технічної відсталості, слабкого командування й бездарної економічної та соціальної політики радянського  керівництва. Таку страшну ціну ми платимо за прорахунки політиків, виправляти які доводиться героїчними зусиллями всього народу. Такою була ціна визволення України від фашистів, яку ми відзначили 28-го жовтня.

Сергій Полулях, «УЦ».