Зупинка «Єлисаветград»

13:44
1655
views

Серія інтерв’ю з кандидатом історичних наук, завідувачем кафедри історії України Центральноукраїнського державного педагогічного університету ім. Винниченка Олександром Чорним дозволила читачам «УЦ» дізнатися більше про особливості народження історичного імені та кількаразового перейменування Єлисаветграда на честь більшовицьких вождів. Тепер настала черга зазирнути за лаштунки спроб повернути історичне ім’я, які набули актуальності після проголошення незалежності України. І перша така спроба сталася у 2000-му році, коли проводився місцевий референдум з цього питання.

– Пане Олександре, і цей момент історії має свою історію, пробачте за тавтологію? З чого все починалося?

– Так, ідея перейменування Кіровограда з’явилася на рубежі 80-х і 90-х років минулого століття. Прецедентом стало кілька випадків перейменування міст ще в Радянському Союзі. У січні 1989 року Маріуполю повернули історичну назву, позбавившись імені Жданова, яке місто носило з 1946 року. І другий випадок чи прецедент стався у вересні 1991 року, коли Санкт-Петербургу було повернуто історичну назву, і такими чином місто позбулося назви Ленінград, ну й Ворошиловград знову назвали Луганськом у 1990 році. Після цього й у нашому місті теж з’явилася ідея повернути історичну назву.

– Як там все відбувалося?

– У Санкт-Петербурзі провели референдум, у Жданові проблема повернення історичної назви була винесена на громадське обговорення, у ході якого містянам розповідали, хто такий Жданов.

– Я в середині 80-х жив у Жданові, тому цікавився темою. Там провели збір підписів за повернення історичного імені, щось біля 60 тисяч підписів «за», але референдума не було, а була постанова ЦК КПРС, причому «по просьбе трудящихся».

– Так, це сталося на хвилі перебудовних процесів. Але в Маріуполі це відбулося, а в нас хоч і провели засідання сесії міської ради з цього питання у 1992-му році, але ліві та противники перейменування запустили аргументи типу «не на часі», і нічого не відбулося. Ця формула спрацювала й пізніше.

– Пане Олександре, а давайте не про противників, хоча й про них теж, а про ініціаторів чи прихильників повернення історичної назви.

– На початку 90-х ідеєю перейменування в нас опікувався й думаю, що займався, народний депутат України Володимир Панченко. З цього приводу в тодішній пресі були матеріали його авторства.

– Саме за Єлисаветград?

– Так, за Єлисаветград, бо він тоді дійсно цим захопився. Тоді ж на підтримку ідеї в місті було проведено кілька просвітницьких заходів, одну з перших виставок поштових листівок, афіш, інших речей на тему Єлисаветграда з колекції Юрія Тютюшкіна. Це дуже вплинуло на людей. Активно підтримував ідею повернення історичної назви й Леонід Куценко. Були й інші відомі, авторитетні постаті, науковці, політики та громадські активісти.

– Почалася переоцінка цінностей?

– Так, повертаючись у 1992 рік, маємо ще раз зазначити, що тоді в нас був шанс повернути історичну назву, тоді ж було започатковано ряд просвітницьких проєктів, покликаних відновленню історичної пам’яті. Саме тоді в місті почав виходити історико-краєзнавчий додаток «Єлисавет» до газети «Народне слово». Це було зроблено за підтримки, якщо я не помиляюся, тодішнього очільника міста Василя Мухіна, а безпосередньо цією титанічною роботою займався Олександр Чуднов.

– Хоча хвиля за Єлисаветград була дуже потужною та чисельною, на противагу проукраїнській, можна сказати, невже тоді в місті не знайшлося влади, яка б поставила це питання за мету?

– У мене склалося враження, що влада чекала та більше думала, а що може бути після повернення назви, і не більше. Тим часом паралельно з темою повернення першоназви в середині 90-х у місті почала викристалізовуватися позиція, що прихильники Єлисаветграда – це прихильники русифікації, а тому місту потрібна виключно українська, патріотична назва. Причому цих назв було так багато, що прихильники назви-новотвору не могли визначитися, яка для міста може бути кращою. Інгульськ, який з’явився саме тоді, потім Златопіль, Степоград, Новокозачин і тому подібне. Тоді в середовищі прихильників найменування міста новою назвою навіть обурювалися, мовляв, ми лише до однієї назви почали звикати, як ви пропонуєте іншу.

– А по прізвищах?

– Хто підтримував? Наприклад, Григорій Клочек виступав за Златопіль як за милозвучну назву.

– Я навіть полемізував з цією назвою, бо слово «піль» в українській мові має конкретне значення, це команда для мисливських собак.

– Наскільки я розумію, Златопіль – це була пропозиція Віктора Погрібного. Також була пропозиція назвати місто Тобілевичі, її розкручував письменник Василь Бондар. Ця назва виринула з окупаційної преси часів війни й мала на меті увічнення пам’яті про корифеїв театру – братів Тобілевичів.

– А по Єлисаветграду?

– Я вже згадував про декого, а ще – тодішній директор 5-ї гімназії Віктор Громовий. Серед істориків і краєзнавців це підтримували Костянтин Шляховий, Володимир Босько, Роман Любарський, який у 2015 році різко відмовився від ідеї повернення першоназви. Приклад Любарського не єдиний. Володимир Панченко теж відмовився. На багатьох вплинула теза про те, що місто в умовах війни з Росією не може носити назву часів Російської імперії, про те, що необхідність нової назви обумовлюється сучасним колоритом міста, знаковими постатями, які народилися в місті, і т.п.

– Дивно, але ж за це саме заслуговує поваги й Єлисаветград?

– Розумієте, персоніфікація історії доводить, що це таки українське місто, але ж почулися голоси з минулого, як при перейменуванні в Зінов’євськ: хто така Єлисавета, свята чи не свята? Я взагалі вважаю, що це дурниця, сперечатися, на честь кого називалося місто, бо його назва походить від назви фортеці, а фортеця називалася Святої Єлисавети, а не фортеця Єлисавети Петрівни.

– Але ж дискутуємо? Можна сказати, що це не патріотизм, а звичайна технологія, яку застосовували проти історичної назви?

– Дискутуємо, серед тих, хто на початку 2000-х років приєднався до новотвору в якості назви, був і журналіст Юрій Матівос. Він запустив фейкову історію про Новокозачин, що ця назва була першою в історії нашого міста. Він це прочитав у виданні туристично-оглядового змісту «Живописная Россия», що датується 1898 роком, і щиро вважає, що це документ. Насправді ж упорядник видання П.П.Семенов поселенням Новокозачин помилково назвав Новослобідський козацький полк. Але ж для дискусії деякий час це мало значення.

– Мій добрий знайомий Сергій Шевченко завжди піддражнював мене, мовляв, ти ж за історичну назву Єлисаветград, тоді й Олександрії треба повернути її історичну назву, Усівка?

– Сергій Шевченко теж виступав з позицій нової української назви й багато зробив для нівелювання ідеї повернення місту назви Єлисаветград.

– Але ж така його позиція як історика?

– Він постійно писав, що звідси генерал-аншеф Текелій пішов руйнувати Січ, що абсолютно не відповідає дійсності, багато писав про долю Калнишевського, вписуючи фортецю в тяжкі перипетії його життя. Як у авторитетного історика, у нього було багато майданчиків у місцевій пресі, де він виступав, і це поступово впливало й на ставлення до назви, і на ідею повернення історичного імені.

– І потрібно відзначити, що це були часи великих тиражів. Це ми підходимо вже до самої дії, до референдуму.

– Так, після 1992 року ми вперше вийшли на чергову подію, яка, в принципі, могла вирішити долю назви міста. Це 2000 рік, 16 квітня, коли відбувся місцевий референдум у рамках всеукраїнського, як тоді казали, «за народною ініціативою», про зміни до Конституції. Голосування показало, що містяни побажали й надалі жити в Кіровограді. Тоді проти будь-якого перейменування виступило 70,88 % учасників референдуму.

– Тим не менше, на референдум винесли питання повернення історичної назви, але не спрацювало. Чому?

– Справа в тім, що до бюлетеня голосування на місцевому референдумі організаторами було включено три питання у наступній послідовності: чи вважаєте ви доцільним залишити нині діючу назву міста – Кіровоград? Чи підтримуєте ви пропозиції про присвоєння місту Кіровограду іншої назви? Чи підтримуєте ви пропозиції про повернення місту Кіровограду назви Єлисаветград? По кожному з питань підрахунок голосів проводився окремо, а тому ми отримали цифру в понад 70 % на підтримку назви Кіровоград. Технологію підрахунку голосів можна вважати маніпулятивною, оскільки ніхто не звернув увагу на те, що тих, хто хотів зміни назви міста на нову – українську або історичну – також було 67,15 % (з яких «так» Єлисаветграду сказало 34,39 %).

– А хто був активним противником Єлисаветграда?

– Одні й ті ж – деякі краєзнавці, письменники та журналісти, які залишалися на позиціях з 90-х років. До референдуму активно долучилася церква, але з огляду на те, що в місті й досі немає православної церкви України, то її зразу ж було оголошено агентом Кремля. Критиці піддавали навіть довідки щодо походження назви Єлисаветград, надані Інститутом історії України НАН України. Той же Юрій Матівос написав у місцевій газеті, що академічна інституція надала «висновки з присмаком фальшивки». Тобто місцевий краєзнавець писав, що профільний інститут не розбирається в історичних процесах. З таким багажем ми підійшли до 2000 року й фактично вдруге не скористалися своїм шансом.

– 71 % проти будь-якого перейменування. Що, на ваш погляд, забезпечило таку цифру?

– Думаю, що це небажання щось змінювати в своєму житті, помножене на байдужість, на формат питань, включених до бюлетеня, а також недієвість міської влади щодо цього. До того ж, окрім просвітницьких матеріалів, що публікувалися в пресі різними учасниками дискусії, місцеві журналісти підігрівали проблему, педалюючи негативну соціальну тематику того часу. Вони ж після референдуму написали, що здоровий глузд переміг. А на ділі збивали тему повернення історичної назви чи нового найменування не стільки історичними фактами, як соціальним негативом, от і з’явилося нинішнє «какая разница».

– Схоже на технологію, але на цьому спроби не закінчилися?

– Ні, був ще 2004 рік, 250-річчя заснування Єлисаветграда, Національний банк випустив ювілейну монету номіналом 5 гривень. Президентські вибори, у місті знову виникла тема повернення історичної назви, яку порушив Віктор Громовий. Це викликало хвилю звинувачень у малоросійстві, що це «не на часі», а прихильники назви-новотвору розширили можливі найменування, додавши до дискусії назви типу Українослав, Славгород, Новокозачин та інші.

– Пане Олександре, хочу уточнити, що зміна назви дискутувалася на рівні депутатського корпусу, і вже виходили на якісь результативні дії. За зміну назви виступали обидві конкуруючі групи депутатів, які, умовно кажучи, виступали на боці або Шарова, або Антоньєвої. Розповідали, що депутат міської ради Євгенія Чабаненко, яку всі називали баба Женя, пригрозила меру Чигріну, що в разі винесення цього питання на сесію підніме всіх ветеранів і заблокує роботу. Їй пішли на поступки, але насправді вона була важливою фігурою в боротьбі проти «Трудової України», тому спрацював чисто політичний розклад.

– Я про це не чув, це кулуарні розмови, але вийшло, що питання забалакали, як і раніше. Яскравий приклад цьому – обговорення проблеми перейменування на рівні міських дебатів, що відбулися в актовій залі кібернетичного коледжу 27 квітня 2004 року. Пам’ятаю, що ідею повернення історичної назви тоді представляли професор Василь Орлик, краєзнавець Костянтин Шляховий. З емоційною промовою на її ж підтримку виступив теперішній народний депутат Олександр Дануца. Нову українську назву Тобілевичі обґрунтовував письменник Василь Бондар. Але обговорення було зірване потужною групою «слухачів» з червоними прапорами, які зайняли центр зали, і коли починали говорити про необхідність будь-якої зміни назви міста, то червоні активісти свистіли й не давали говорити. Мені тоді навіть здалося, що прихильники новотвору виступили фактично єдиним фронтом з лівими проти повернення історичної назви. Але закону про референдум уже не було, а тому це вже було не більше ніж розмова.

– Будемо закінчувати на тому, що крайнощі зійшлися в боротьбі проти здорового глузду.

– У тому числі й проти української назви Єлисавет.