Інший світ Піднебесної

Нещодавно в Музеї мистецтв відбулася презентація китайського національного одягу. Провела її Марія Войченко – кропивничанка, яка закінчила факультет китайської філології Львівського національного університету ім. Івана Франка, а зараз є студенткою Пекінського університету мови та культури.

Про культуру Китаю та досвід навчання в цій країні Марія розповіла в інтерв’ю журналістці «України-Центр».

– З початку серпня ми щотижня намагаємося проводити в Музеї мистецтв якийсь майстер-клас чи презентацію, присвячену китайській культурі, народу, звичаям, святам. Пару тижнів тому було Свято середини осені, це одне з наймасштабніших свят для китайців, яке можна поставити навіть на один щабель з Новим роком. Ми проводили ввідну презентацію щодо цього свята, куштували mooncakes («місячні пряники»), або, як звучить китайська назва, юебіни – це такі невеличкі коржики, які китайці печуть та смакують саме на це свято. Проводили до цього ще чайні церемонії, розглядали також китайську каліграфію. Я назвала цей цикл заходів MandarinWenhua, тобто мандарин – це пекінський діалект, а венхуа – це китайською мовою «культура», – розповідає Марія.

– Так би мовити, несете китайську культуру в маси?

– Наступного тижня буде захід, присвячений арабській культурі. А взагалі китайська тематика мені близька, тому що це в першу чергу моя спеціалізація. Після школи вступила до Львівського національного університету імені Івана Франка на китайську філологію та закінчила його. Потім випала нагода поїхати до Китаю, де я провчилася півроку, поки не почався карантин, який змусив лишитися в Україні. Тому – цілком зрозуміло, чому мені це цікаво та чому я працюю саме в цьому напрямку. Коли провчився, то не хочеш спускати все нанівець. Адже кожна мова втрачає свою актуальність у твоїй голові, якщо ти її не практикуєш і не застосовуєш.

– Як вирішили вступати на цей напрям – китайську філологію?

– На початку 11-го класу я замислилася, куди хочу вступати. Зрозуміла, що це має бути щось пов’язане з мовами. Але на такі поширені спеціальності, як англійська та німецька, вступати не дуже хотілося, адже їх ми вдосталь вчили в школі. А про китайську то там, то там десь щось почула та подумала, що це ж дійсно одна з найактуальніших на сьогодні мов, тим більше Україна активно співпрацює з Китаєм. Тому я вирішила, що це буде дуже актуальна спеціальність.

Що цікаво, у нашій групі всі були «нульові» – ніхто з нас взагалі не знав китайську. Це було дуже дивно, адже ми, як діти, вчилися найелементарнішим речам: простим словам, звукам, протягом перших двох місяців вчилися тільки ставити собі правильну вимову, коли в той самий час мої однолітки, які пішли навчатися на англійську чи німецьку, вже будували складні граматичні конструкції.

Зараз я не шкодую про своє рішення вступити на цю спеціальність. Зазвичай, коли вступаєш до університету, протягом першого року вчишся дуже старанно та серйозно, вкладаєш усі свої сили. На другий рік ти розумієш, що тобі потрібно працювати, особливо якщо живеш в іншому місті. І дуже часто робота стає тобі важливішою за навчання. Проте, навчаючись на якійсь економічній спеціальності чи навіть на тій самій філології, але іншої мови, ти розумієш, що в принципі за бажання зможеш усе наздогнати, але на китайській філології такого не було – ми щодня дізнавалися щось нове, і мозок постійно перебував у напрузі. Зараз я ще заочно навчаюся на міжнародних економічних відносинах, і, по суті, там все таке, що ти вже колись десь чув, а зараз тільки розширюєш, і завдяки базовим знанням, здобутим раніше, не так складно виконати більшість завдань й отримати нормальну оцінку. А от на китайській філології було не так просто, і я цьому дуже рада, тому що щодня розуміла, що розвиваюся.

– Як потрапили на навчання до Китаю та якими були ті шість місяців, проведені в цій країні?

– Коли я ще вчилася у Львові, я навіть не могла уявити, що колись назбираю кошти, аби поїхати до Китаю. Думала, хіба що зможу поїхати туди тільки працювати викладачем англійської, як це робить більшість, і там якось десь зачепитися. Потім з нашої кафедри поїхали туди дівчата. Я почала розпитувати в них, скільки це коштує, як все було, і врешті зрозуміла, що все реально. Невдовзі ми знайшли грантову програму від китайського уряду, яка включала в себе повну оплату навчання, житла та страхування. Тобто за наш рахунок був тільки переліт. Плюс студентам там дають стипендію, яка покриває витрати на основні життєві потреби. Я подумала, що варто спробувати й подати заявку на цей грант. Таким чином я та ще троє дівчаток з мого факультету потрапили в один університет у Пекіні. Так ми разом і поїхали.

Китай – це безумовно інший світ. Але там я не втратила свою зону комфорту, адже ми поїхали групою: у літаку нас було четверо, у гуртожитку я жила разом зі своєю одногрупницею. Тому, можливо, якби я була одна, то все склалося б інакше, і рівень мови був би кращим у таких екстремальних умовах. А так ми постійно одна за одною «хвостиком» бігали, тому нам було відносно легко. Одна з дівчинок вже жила там третій рік і все нам пояснила та показала. На третій день я вже сама їздила в метро, в якому 20 ліній (!), могла оплачувати будь-які послуги через WeChat – додаток типу нашого Вайберу, але, на відміну від останнього,у ньому є все: до нього приєднуються всі твої картки, він рахує твої кроки, у ньому ти можеш спілкуватися, як і в будь-якому месенджері, тощо.

Там я себе відчула дійсно справжнім студентом, тому що у Львові потрібно було, окрім того, щоб навчатися, ще й працювати, постійно якісь проблеми, справи, а там – ти поїхав, і твоє завдання – суто вчитися, тому що стипендіальних грошей тобі цілком вистачає на життя. Ми часто їздили на якісь екскурсії, відвідували цікаві місця. Викладачі в нас були класні. Хоча й у Львові в нас викладали китайці, але зазвичай це були студенти, які ще самі не мали достатньо досвіду, а в Пекіні – це вже були професіонали з певним бекграундом.

– Які науки вивчали в Китаї?

– Теж китайську мову. У мене відбулася досить цікава ситуація. Я поїхала до Києва, подала документи, склала тест і планувала поїхати суто на один рік на курси китайської мови, щоб підвищити свій рівень. Я заповнювала анкету одна, а мої одногрупники робили це з викладачкою, і так сталося, що викладачка не так їм підказала, і вони всі подалися не на курси, а на бакалаврат. Я ж попросила в них,як зразок,подивитися, як вони заповнили ці анкеті, і теж заповнила так само. Врешті нас із дівчатами всіх взяли на бакалаврат, а це – ще 4 роки навчання. До того ж, ми подалися на китайську мову, хоча можна було на будь-яку іншу спеціальність. Але я не шкодую, що так склалося, тому що зараз я багато практикуюся. Перший курс навчання я вже закінчила, і зараз почався другий. Я все ж таки сподіваюся, що після карантину ми знову поїдемо туди, а поки займаємося дистанційно.Разом з нами в цьому університеті навчається багато іноземців з Америки, Таїланду, країн Європи та Азії. І всі ці студенти, як і ми, чекають того моменту, коли їм скажуть, що вже можна повертатися на звичне навчання.

– Наскільки відрізняється тамтешнє студентське життя та навчання від нашого?

– Там навчання трохи серйозніше, ніж у нас. Якщо в Україні ми можемо складати-перескладати, по десять разів ходити до викладачів, щось в них перепитувати, просити перенести іспит чи залік на іншу дату або час і якось домовитися, то там такого немає взагалі. Усе дуже чітко: якщо в цей день іспит, то в цей день іспит. Що стосується прогулів, то з цим теж дуже серйозно: по одному предмету можливі не більше шести пропусків, і всі вони мають бути підкріплені довідкою. Якщо ні – тебе просто не допускають до іспиту. Якщо не ходиш на пари, то зі стипендії можна просто злетіти. Якщо казати про студентське життя взагалі, то в нас воно, звісно, веселіше. Там усе спокійніше, бо більш сувора дисципліна.

– Які цікаві технологічні новації помітили там?

– Там майже немає готівкових грошей. Уже практично всі перейшли на WeСhat і платять через QR-коди, які є всюди. Пригадую один цікавий випадок, коли мені потрібно було полагодити замочок на сумці, і я звернулася до майстра, а це був старенький дідусь, майстерня якого знаходилась в простій халупці в кінці ринку, але навіть у нього був власний QR-код!

Може виникнути питання, що, оскільки QR-код прив’язаний до телефона, то як ним скористатися, коли смартфон, наприклад, розрядиться? Але в Китаї це не проблема, адже в будь-якому закладі (кав’ярні, торговому центрі, на заправці тощо) є база, де знаходяться павербанки. Ти береш його, скануєш, платиш якусь копійчину й можеш користуватися, скільки тобі необхідно, і повернути вже не на те саме місце, де взяв, а в будь-який інший заклад поблизу тебе. Єдине, якщо ти перебільшиш ліміт часу, то потрібно буде заплатити якийсь штраф. Так само з орендою велосипедів. У нас таке тільки потроху з’являється, наприклад, у Києві чи Львові. Але незручність полягає в тому, що ти не можеш вільно пересуватися туди, куди тобі потрібно, тому що не знаєш, де потім лишити цей орендований велосипед. У Пекіні ж велосипеди є на всіх зупинках. Ти, знову ж таки, скануєш QR-код, береш велосипед і можеш їхати на ньому хоч на інший кінець міста й залишити потім на будь-якій іншій зупинці. Ввечері спеціальна служба збирає їх по місту й відвозить на спеціальну станцію. Така сама ситуація з парасольками. У Пекіні опадів мало, а от коли ми їздили в Шанхай, то там середовище більш вологе, тому на станціях метро є спеціальні автомати, де ти можеш взяти собі парасольку, скористатися нею, а потім повернути на іншій станції.

Тож технології різняться дуже. В університеті в кожній без винятку аудиторії є проектор, стаціонарний комп’ютер, колонки та інші необхідні засоби для інтерактивних уроків.

У той момент, коли почався коронавірус (на щастя, у Китаї я його не застала), у нас ще були канікули, а рівно через місяць ми вже почали вчитися дистанційно. Думаю, що такому швидкому та організованому переходу на дистанційне навчання можна завдячувати лише високій розвинутості технологій у Китаї, на відміну від того, як це неочікувано й незвично було для України. Для нас, студентів пекінського університету, створили спеціальний додаток, в якому зібрані всі предмети, і на кожен з них надсилаються завдання. Є ще один окремий додаток, який блокує дії студента, якщо він хоче щось списати чи десь піддивитися під час контрольної,коли ти пишеш тест і виходиш, наприклад, у програму «Перекладач». Якщо ти зробиш це, система тебе блокує, і ти не можеш вже продовжувати далі виконувати роботу. До того ж, цей додаток записує тебе на камеру та робить знімки твого екрану. Здавалося б, нічого страшного, можна десь щось піддивитися. Але ні, тому що позаду тебе стоїть ще твій ноутбук, який знімає весь твій тулуб, руки, трохи кімнати й стіл. Кілька днів тому в мене був такий невеликий іспит. Ми під’єдналися до програми за півгодини до його початку, і викладачка ще кожному з нас казала, як повернути камеру, аби їй було чітко видно, що знаходиться в нас на столі. Додуматись до такого – це рівень! Списати просто неможливо. Для нас, студентів, це, звісно, не дуже добре, але для освіти загалом, мабуть, великий плюс.

– Нещодавній ваш захід у Музеї мистецтв був присвячений китайському національному одягу. Чи носять його там зараз так, як ми, наприклад, носимо вишиванки?

– У нас вишиванки зазвичай одягають на якісь урочистості, свята, і там ситуація приблизно така сама. У 30-х роках ХХ століття, коли впала монархічна китайська держава, ввели новий вид одягу під назвою «ціпао». Ціпао – це таке китайське плаття, яке можуть носити як жінки, так і чоловіки. У нього досить простий крій, тому можна побачити досить часто китайців у повсякденному житті в цьому одязі. Особливістю ціпао є комірець стієчкою, невеличкі гудзики у формі вузликів (у чоловіків вони розташовані прямо, а в жінок – навскоси). Довжина ціпао може бути різною, і одним з важливих елементів на ньому є великі розрізи, зроблені для зручності ходи. Чоловіки одягають під нього штани, а жінки зазвичай носять так.

Якщо говорити про одяг початку китайської цивілізації, то він був інакшим: більш громіздким, чоловіки носили штани, які виконували роль спідньої білизни, а поверх них було ще дві сорочки; у жінок під одягом була плахта, характерним був пояс, яким перев’язувався одяг. Дуже важливою була колористика. Крій одягу завжди був простим і не досить відрізнявся, а акценти в основному робилися завдяки кольору та орнаменту. Імператори та люди вищого соціального стану використовували більш яскраві кольори (золотий, червоний), які демонстрували їхню значимість. Імператорський одяг вкривався золотими нитками, а на обладунках зображувалися дракони, які символізували міць та владу. Прості люди носили більш темні кольори. Для імператорських сімей та високих чинів одяг шили з шовку, а для нижчих станів використовувався льон та інші прості тканини. З орнаментів часто зображали лотос, птаху Фенікс, драконів, рибок тощо. Кожен символ мав своє значення. Від династії до династії певні елементи могли змінюватися. За часів династії Тан, яка проіснувала 400 років, усі носили помпезний одяг, за часів інших династій вбрання було дещо простішим. Сучасний одяг китайською називається ханфу (від назви династії Хан), і він досить практичний. Втім, як і все в Китаї.