Віталій Кривенко. Історія в теперішньому часі

Зі спогадів Віталія Єфремовича Кривенка стало зрозуміло, що він був художником не в меншій мірі, ніж архітектором. Його прагненню отримати художню освіту можна позаздрити та треба навчатися.

Продовження. Початок в №15–16.

• ••

У післявоєнні роки відбудови та налагодження міського господарства утворилася мережа невеликих підприємств під вивіскою Кіровоградського міськпобуткомбінату. Комбінат об’єднував дрібні артілі, які виготовляли побутові вироби з металу, дерева, інших матеріалів, лакофарбову продукцію. До комбінату входили також перукарні, хімчистки, фотоательє, майстерні ремонту годинників тощо.

Цех артілі «9 травня» налічував п’ять працівників «широкого профілю». Вони не мали ніякого відношення до живопису в загальноприйнятому розумінні, але віртуозно володіли пензлем при написанні різноманітних шрифтів, виготовленні лозунгів та транспарантів на тканині, вивісок на склі та металі, рекламних щитів, різноманітних попереджувальних табличок для підприємств. При великих тиражах користувалися трафаретним методом. Все виконувалося вручну.

Почавши працювати, я зрозумів, що багато чого не вмію робити. Але, як говорила моя бабуся, «в неумілого руки не болять. Треба вчитись».

П’ятидесятишестирічний Борис Якович Чернявський навчив мене професійно ґрунтувати та фарбувати, готувати поверхню до роботи, підбирати пензлі та флейци, розбиратись в лаках, фарбах та сикативах. Його самого цьому вчили на миколаївському суднобудівельному заводі. Микола Кас’ян показав, як розмічати текст з мінімальною затратою часу.

Я знав, що довго тут працювати не буду, але заробляти для майбутнього навчання на стаціонарі я мусив. Згодом міг виготовити вивіску на склі не гірше за своїх вчителів. Навчився інших професійних премудростей: рекламні щити, лозунги, панно, таблички…

• ••

Умови праці в артілі можна зрозуміти, якщо уявити приміщення з двох кімнат загальною площею десь шістдесят квадратних метрів, у якому одночасно ґрунтують та фарбують масляною або емалевою фарбою металеві заготовки четверо людей. Працювали почергово: троє фарбували, один віддихувався на повітрі.

Бригадир Михайло Борисович Мельхінар не брав участь у підготовчих роботах. Він в основному мав справу з замовниками, зводив дебет з кредитом, розподіляв завдання, а підключався до загальної роботи на останньому етапі – при нанесенні текстів на таблички через трафарет. Здійснював контроль.

Олександр Григорович через поважний вік (йому було за шістдесят) займався виготовленням трафаретів та долучався до фарбування, коли було конче необхідно. Молоді Віктор Мироненко та Микола Кас’ян мали досвід та виконували в майстерні всі необхідні роботи. Микола ще й в приватному порядку, поза робочим часом, робив копії з репродукцій та часто говорив, що мав мрію вступити до художнього училища, але одруження та необхідність заробітку цьому завадили.

У цілому це був колектив, об’єднаний бажанням працювати, щоб заробляти. А для мене це був перший дорослий колектив, в якому доводилося опановувати майстерність налагодження взаємин між людьми. Я не прагнув бути з усіма на рівних. По-перше, через вік і відсутність досвіду. По-друге, мав іншу мету. Та мої колеги це теж розуміли. Часто жартома питали: «Ти, коли станеш відомим художником, будеш з нами вітатись?» Весь вільний від роботи час я віддавав малюванню…

• ••

Починаючи з 1959 року в Кіровограді при обласному будинку народної творчості працювала студія малювання та живопису. Навчання було платним (20-25 карбованців на місяць). Популярність цього закладу швидко підтвердилася кількістю бажаючих опанувати ази образо­творчого мистецтва. У ті часи майже кожне значуще підприємство мало в штаті художника-оздоблювача. Різні за віком, здібностями, вони прийшли в студію з великим бажанням вчитися – як в своєрідну «малу академію». Заняття проводилися вдень та ввечері – в залежності від робочих змін студійців на підприємствах. Тричі на тиждень по три години. Приміщення студії було на першому поверсі двоповерхового будинку в дворі колишнього російського драматичного театру імені Кірова на розі вулиць Леніна та Декабристів. На другому поверсі у пристосованих приміщеннях тимчасово проживали актори театру.

Пізніше цей будинок знесли одночасно з аварійною будівлею театру, яка з 1919 року використовувалась як Палац культури імені Жовтня заводу «Червона зірка». Іноді вдень студійці працювали в невеликій будівлі на набережній Інгулу, недалеко від перехідного місточка проти вулиці Пашутинської (тоді Компанійця).

Викладачів було двоє: Сергій Філімонов і Іван Марталога. Сергій Пилипович перед війною навчався в Ленінградському художньому училищі, а за рік до його закінчення змінив пензлі та фарби на військову амуніцію. Лейтенант Філімонов з боями пройшов війну, отримав службове призначення в військову комендатуру Кіровограда. У нашому місті познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Так корінний ленінградець став кіровоградцем. Згодом демобілізувався, і мирна професія художника стала основною.

Працював в Кіровоградському товаристві художників, а коли перейшов до обласного будинку народної творчості на посаду методиста з образотворчого мистецтва, паралельно став займатися викладацькою справою в студії. Врівноважений, спокійний, вмів професійно вказати учням на помилку, показати, як її виправити. Користувався авторитетом та пошаною серед художників міста.

Іван Лаврентійович отримав фахову освіту художника-різьбяра по дереву. Професійну точність малюнку, притаманну фахівцям різьблення, він наполегливо передавав своїм учням. Вільне володіння точним швидким малюнком принагідно допомагало працювати над композицією та в живопису. За його завданням до кожного заняття студійці приносили десятки листів з живої натури. Пам’ятаю, як після робочого дня ми ходили до зали очікування залізничного вокзалу та робили замальовки сплячих в різних позах людей.

Сам Іван Лаврентійович багато творчо працював, небезуспішно брав участь у обласних та республіканських виставках ужиткового мистецтва. Стосовно живопису, то більш глибоко та професійно подавав матеріал Філімонов. Але один доповнював іншого. Малюнок, живопис, швидкі замальовки, орнаментальні композиції допомагали студійцям у роботі та подальшому навчанні.

Студійців знайомили з різними техніками малюнку (олівець, вугілля, сангіна), живописом аквареллю, гуашшю, основам роботи масляними фарбами. Пріоритетним же був малюнок олівцем та живопис аквареллю. Постановки натюрмортів з побутових предметів, на яких відпрацьовувалась компоновка малюнка на аркуші, пропорції, загальне тональне вирішення, поступово переходили на малювання гіпсових елементів голови (ока, носа, рота, вуха). Це була поступова підготовка до малювання повного зображення гіпсової голови Аполлона, Давида, Афродіти та інших.

Вимогливий та трохи примхливий Марталога втрачав настрій, коли хтось нехтував швидкими замальовками, етюдами або не працював над завданнями з композиції додатково вдома.

Одного разу під час таких замальовок на вокзалі до нас підійшов молодик кримінальної зовнішності, подивився, що ми робимо, і попросив показати замальовки в альбомі. Уважно переглянув і несподівано почав роздягатись: скинув светр та сорочку. У нього на грудях ліворуч був виколотий Ленін, а праворуч Сталін. Правда, якість зображень була така, що Сталіна можна було впізнати лише по вусах, а Леніна – по лисині. Власник наколок з гордістю повідомив, що це йому наколов «художник» на зоні. Трохи подумав і авторитетно заявив, що мої малюнки не гірші й що на зоні «мазили» (художники) цінуються майже як «ліпили» (лікарі). Я з іронією подякував йому за таку перспективу, але протягом життя це не перевіряв – був більш-менш в ладу з законом. Хоча… В житті було різне.

І ще стосовно замальовок. Якось під час наших художніх вправ до мене підійшла маленька дівчинка з дитячим малюнком та повідомила, що теж любить малювати й на листочку намалювала мене. Це був примітивний дитячий малюнок. Я спитав, чому вона мене намалювала без ніг. Не засмучуючись, дівчинка відповіла, що ноги мені не потрібні, бо я не стою, а малюю сидячи. «А якщо встану?» – поцікавився я. «Тоді я домалюю ноги, щоб ти міг іти», – відповіла вона. Можливо, ця дівчинка виросла, вивчилась і стала відомою художницею. Все в житті починається з епізоду.

• ••

Програма в студії була розрахована на три роки. Цікаво було спостерігати, як за мольбертами старанно працювали люди старшого покоління (учасники війни, посивілі, батьки сімейств) і зовсім молоді хлопці та дівчата. Серед молодих – п’ятнадцятирічний Анатолій Горбенко. Тепер – народний художник України, голова Одеської спілки НСХУ. А ще – на декілька років старший Фелікс Полонський. Він сьогодні заслужений художник України, член НСХУ. Навчалися в студії молоді Микола Церна, Володимир Костанді, Володимир Волохов, Євген Бербат, Орлик, Лещенко. Для них студія була першим кроком на ниві образотворчого мистецтва. Згодом, після отримання спеціальної освіти, до них прийшли успіх та визнання.

Студійці старшого покоління, крім знань та навиків, отримували посвідчення, яке підтверджувало професійний статус, достатній для роботи на підприємствах в якості художників-оздоблювачів.

Прикладом людини, яка просто хотіла навчитися малювати, був Федір Михайлович Шабала. Сорокадворічний інженер-будівельник, маючи вищу освіту та професійний досвід, працював начальником відділу капітального будівництва КІСМу. Здавалося б, все є: робота, посада, зарплата. Але Федір Михайлович фанатично любив малювати та був закоханий в образотворче мистец­тво. Його колеги по роботі розповідали, що під час 45-хвилинної обідньої перерви він їв 15 хвилин, а за 30, що залишалися, встигав вийти на повітря й зробити етюд.

Йому не все вдавалося. Володіючи малюнком, не завжди знаходив кольорове рішення. Але кількість поступово переходила в якість. Серед багатьох його робіт, виконаних відкритим кольором, було немало вдалих. Він освоїв техніку пастелі. Малював пейзажі та портрети. Зробив дивовижну серію портретів гетьманів України. А ще він був завзятим колекціонером книг. Я впевнений, що в його колекції були екземпляри, яких не мав Олександр Ільїн.

До речі, вони були добре знайомі. Шабала недолюблював Ільїна, як він казав, за колекціонерську жадібність. Та й взагалі, важко було уявити самодостатнього, солідного, врівноваженого Шабалу «підгрушником» або «запорожцем». У нього самого в колекції було що показати, чим здивувати. Непримітний, дуже скромно одягнений Ільїн приходив у студію до Літвінова – колекціонера, який навчався в студії, з приводу обмінних оборудок. Тримався стримано, ненав’язливо. До студії також навідувалися художники-професіонали Федоров, Вінтенко, Бондаренко, архітектор Сікорський. Цікавилися роботами, давали поради. Багато студійців були в дружніх стосунках з досвідченими майстрами пензля Кіровоградського товариства художників.

Невідомо, де зараз спадок Шабали, що налічував десятки картин олією та пастеллю, і невідомо, кому до рук потрапила його колекція книг. Я не чув, щоб хтось зайнявся розшуком цих раритетів. Та й чи збереглись вони?

• ••

Виснажлива робота в живописній майстерні Кіровоградпобуткомбінату та відносно невеликий заробіток не могли задовольнити мене і аж ніяк не сприяли наближенню до досягнення моїх прагнень. Мене, звичайно, цікавила матеріальна сторона та було потрібно більше вільного часу для підготовки до вступу в художнє училище.

Десь в середині 1961 року випадок звів мене з директором Кіровоградської допоміжної школи-інтернату для дітей з фізичними вадами Набокою. Я тоді виконував роботу по оздоблюванню школи. Я розповів йому, що ввечері відвідую студію, готуюсь до вступу до навчального закладу. Для мене було несподіванкою, коли Набока запропонував мені роботу вчителя малювання та креслення у школі-інтернаті. А коли дізнався, що я маю спортивні розряди, додав, що зможу вести уроки фізкультури. Ну, звичайно, ще й допомагати в художньому оздобленні закладу. Попередив, що діти різні, зі складними характерами внаслідок фізичних вад, а багатьох просто здихались із звичайних шкіл за недопустиму поведінку та погану успішність.

Коли я вперше зайшов до класу, побачив щось схоже на розбурханий бджолиний вулик. Хто сидів спиною до дошки зверху на парті, дехто розмістився на підвіконні, розмовляли всі разом, тому стояв такий гамір, що нічого не можна було ні почути, ні розібрати. Звичайно, вони бачили, що я зайшов до класу, але просто ігнорували мою присутність.

Що мені було робити? Я сперся на кінці двох парт і зробив стійку на руках. Через пів хвилини запанувала мертва тиша. Я став на ноги й спитав, хто може повторити. Ніхто. Тоді я сказав, що навчу їх не тільки стояти на руках, підтягуватись, стрибати через коня, а ще й прийомам боротьби. Не знаю, наскільки це було педагогічно, але дало результат.

На уроках фізкультури я всі вправи показував учням сам. Вони старанно намагалися все повторити. Крім тих, хто не мав фізичної можливості. Під кінець уроку, як домовлялися, я демонстрував прийоми самозахисту. Вони їх повторювали, відпрацьовуючи один з одним.

Але ці діти – дуже непростий народ. Їм було цікаво, як це застосувати «насправді». Найязикатіший запропонував: «А ви поборіться з Васьком!» Васьок – переросток, кілограмів на десять важчий за мене. За фізичними даними – беззаперечний авторитет не тільки в класі, а й у школі. Не погодитись було не можна.

Коли він гепнувся на спину, підвівся, готовий кинутися у відповідь, я спокійно стояв. Був впевнений, що він нічого не робитиме. На очах у нього з’явилися сльози поразки. Він розвернувся й швидко побіг геть. Наступного дня Васьок підійшов до мене і сказав, що теж хоче так навчитися. Так у мене з’явився авторитетний серед учнів прихильник.

Мене запросила до себе завуч школи – серйозна жінка з характером, яку побоювалися майже всі, крім директора. Вона сказала, що знайома з моїми методами навчання на уроках фізкультури. І хоча вони не вкладаються в учбову програму, але дають позитивний результат. Учні стали ходити на мої уроки, відчайдушні розбишаки на перервах не бігли курити за школу, а повторювали прийоми самозахисту, змагались в підтягуванні, вправності балансування та інше.

Завуча вражало не тільки це. Вона регулярно під час уроків проходила коридором і прислухалася, цікавлячись дисципліною в класах. Як правило, через двері було чути гамір, підвищені голоси вчителів – це нормально для спецінтернату. Її дивувало, що під час уроків малювання в класі було незвично тихо. Усе було просто: я з учнями розмовляв, як з рівними. Звичайно, вони усвідомлювали, що, маючи природні фізичні вади, їм буде складно знайти себе в подальшому житті. Але кожній людині потрібні підтримка, переконання, що все буде добре. Тож у нас була домовленість: тридцять хвилин вони старанно виконують завдання з малювання, а п’ятнадцять я розповідаю їм історії з життя художників, спортсменів, які, попри фізичні негаразди, змогли досягти достойного рівня в професії. Ці розповіді нікого не залишали байдужими. Діти вчилися слухати, сприймати почуте, робити висновки.

Під кінець навчального року директор інтернату провів зі мною бесіду на предмет необхідності мого вступу до педінституту, пообіцявши надати найкращі рекомендації. Але на той час я вже розумів, що маю достатню підготовку для спроби вступити до художнього училища. Єдиною перепоною було те, що я ще не накопив коштів, достатніх для навчання. Стипендія ж у навчальних закладах була мізерною…

• ••

До нас завітала моя двоюрідна тітка Євдокія з Москви. Вірніше, вона працювала в Москві, в одному з відомств МВС СРСР економістом, а проживала з сім’єю в Подольску. Кожного ранку вона о шостій виходила з дому й дві години електричкою та на метро добиралася до роботи.

Це була феноменальна особа. У п’ятнадцять років самостійно поїхала з України до Москви, не маючи ні знайомих, ні коштів на проживання. Вона згадувала, що не відмовлялася ні від якої роботи, за яку платили. Отримала середню освіту в вечірній школі, закінчила курси бухгалтерів та, вже працюючи за спеціальністю, вступила до інституту на заочну форму навчання й стала економістом. Вийшла заміж і разом з чоловіком побудувала гарний будинок в Подольську. Працювали, виховували двох дітей.

Завдяки її запрошенню я потрапив до Москви. Вірніше, до Подольська. Тітонька Дуся не надто серйозно сприйняла моє прагнення стати художником. Вона вважала, що треба прописатися в Москві або її околицях, вигідно одружитися, знайти перспективну роботу. Наприклад, в міліції. Заробляти гроші, а малювати у вільний від роботи час.

Взагалі вона вважала, що актор, музикант, художник – то ненадійна професія. Піди знай, є той талант чи ні. Треба вступати до інститутів на «серйозні» факультети: юридичний, економічний або на інженерні спеціальності. Але спочатку – прописка. Вона навіть зробила деякі кроки в цьому напрямку: використавши зв’язки в правоохоронних органах, попередньо домовилася про узаконення мого місцеперебування в Подольську. На той час це була майже Москва.

Використавши нагоду, я побував в московському художньому інституті імені Сурікова – хотілося побачити, що там і як. Це було літо, а тому порожні коридори, тиша, скульптури, картини. В одній з аудиторій виявилася жива душа – симпатична молода жінка з впевненими манерами. Здивувалася, чому я так пізно приїхав – вступна кампанія вже закінчилася. Запитала, яке художнє училище я закінчив і чи є в мене з собою хоч якісь роботи. Я коротко розповів про своє післяармійське життя-буття, про бажання вчитись. Вона відповіла, що трапляються одиночні випадки, коли до інституту вступають абітурієнти, які не мають спеціальної художньої підготовки. Але навчатися їм в інституті набагато важче, ніж випускникам художніх училищ.

Конкурс тут був чималий. Щоб зрозуміти, на що я здатний, запросила в сусідню аудиторію-майстерню, де стояло багато підрамників та лежали малюнки. Обравши декілька малюнків, зроблених олівцем з живої натури, запитала, чи я так зможу. Потім показала роботу маслом. Це все було виконано на вступних іспитах. Якщо з малюнком я більш-менш міг впоратися, то досягти гідного рівня в живопису було проблематичним. А ще на вступних іспитах треба було здавати композицію та загальноосвітні предмети. Усе це потребувало серйозної підготовки.

«В такому випадку, – підсумувала моя співрозмовниця, – в тебе є два варіанти. Або ти залишаєшся в Москві, влаштовуєшся на роботу, не відриваєшся від інституту: приходиш, малюєш, звикаєш до наших вимог, а наступного року подаєш документи. Коли будеш складати іспити, я знайду можливість тобі посприяти. Другий варіант: вступаєш до художнього училища вдома, в Україні, а після отримання спеціальної освіти вирішиш, потрібна тобі вища освіта чи ні. До речі, київський художній інститут надає непоганий фаховий рівень. Взагалі, в цій професії все залежить від таланту особистості». Потім написала на аркушику свій номер телефону й напис: «Вирішиш – телефонуй»… Вона була відповідальним секретарем приймальної комісії.

• ••

А далі було все, як у О’Генрі: «Важливі не шляхи, які ми обираємо, а те в нас самих, що спонукає обирати ті шляхи»… Вражений від побаченого та почутого, я повернувся в рідне місто. Роботи немає – перед від’їздом до Москви я звільнився зі школи-інтернату, не бажаючи вступати до педінституту та в перспективі бути вчителем.

У сім’ї працювала тільки мама. Залишити родину та кинутись у вир невизначеності в Москві було, принаймні, необачливим. Невідомо, скільки років мені б знадобилося, аби піднятися в столиці. У разі удачі навряд би я повернувся в Україну. залишився останній варіант – заробити кошти на навчання та вступити до художнього училища.

Розмірковуючи про це, я забрів на вулицю Карла Лібкнехта (тепер Преображенська). Навпроти церкви на одноповерховому будинку прочитав об’яву про те, що заново відкритій художній майстерні по виготовленню реклами потрібні фахівці, у тому числі художник.

У дворі кремезний чоловік у зеленій фетровій шляпі (у ті часи це було рідкістю) оглядав внутрішній фасад пошарпаної будівлі та вхідні двері. Привітавшись, я поцікавився стосовно роботи художника. Чоловік уважно оглянув мене й гукнув у відкриті двері приміщення: «Володя, тут художник проявився». З дверей вийшов молодик років тридцяти з муштабелем та пензлем у руках. Чоловік у шляпі виявився директором новоствореного відділку – філіалу одеського художньо-рекламного комбінату Миколою Олександровичем Бойцуном. А молодший, Володимир Степанов, був головним і єдиним на той час художником.

Директор доручив Степанову провести зі мною вступну бесіду та перевірити мої професійні навички. Спочатку я швидко та вправно розмістив невеличкий текст на фанерному щиті. Далі мій екзаменатор дав мені невеликий заґрунтований картон та репродукцію з журналу «Огоньок» і запропонував олівцем скопіювати зображення. Потім розпитав, де я працював, вчився, і ми пішли до директора. Я написав заяву, а документи мав принести наступного дня.

Степанов, посилаючись на терміновість замовлення, запропонував мені негайно приступити до роботи. У майстерні був безлад занедбаного приміщення: купа цегли, облуплені стіни, частково розбиті вікна ледь пропускали світло. Серед усього цього під стіною стояло з десяток обтягнутих полотном, заґрунтованих підрамників, на яких треба було виготовити рекламні оголошення про відкриття ярмарку. Коли пізно ввечері ми закінчили працювати, Степанов був задоволений кваліфікованою допомогою. А я вдома повідомив рідним, що майже влаштувався працювати.

• ••

У ті роки, на початку шістдесятих, загальний стан благоустрою міста утримувався на належному рівні. Вулиці та площі обласного центру були освітлені, парки та сквери приваблювали впорядкованістю та чистотою, якісним озелененням, парковими спорудами, квітниками та газонами, зручними лавками для відпочинку. Розставлені всюди урни нагадували відомий афоризм про те, що чисто там, де не смітять.

Можливо, зараз це здасться парадоксальним, але тоді було впроваджено наступне: щоб зменшити загазованість та зайвий шум в центрі міста, продовольчі товари в магазини розвозили у вранішню пору тільки гужовим транспортом. Згідно рішенню міськвиконкому візки, на яких розвозили товар, мали бути виключно на гумовому ходу, щоб не руйнували асфальт. Крім того, кожен візник був зобов’язаний мати совок та віник для прибирання природних наслідків, які іноді залишали коні.

Ніхто й гадки не мав про розбиті дороги, понівечений асфальт або засилля торговельних павільйонів. У визначених місцях працювали тільки кіоски продажу газет і журналів. А влітку з продажу води та морозива. За порядком наглядали відповідні служби міськвиконкому та міліція.

Суттєву участь у життєдіяльності міста брало обласне керівництво. Сьогодні складно уявити, що перший секретар обкому партії свій робочий день двічі на тиждень розпочинав з відвідування Колгоспного ринку. Цікавився наявністю товарів, їхньою вартістю, обходив центральні магазини. Як наслідок – покращувались умови торгівлі та рівень обслуговування покупців, регулювалася наявність товарів.

Почали звертати увагу на оздоблення інтер’єрів, входила у вжиток газосвітня реклама. Назріла необхідність систематизувати та покращити виготовлення торговельної реклами в місті. Для цього в Кіровограді й було відкрито дільницю-філію одеського виробничо-рекламного комбінату. За збігом обставин я потрапив на перший етап створення системи централізованої торговельної реклами в обласному центрі.

Колектив відділку поступово поповнювався. Виконуючи виробничі замовлення, паралельно ми приводили до ладу виділене нам приміщення. Більшість робіт виконували самотужки: прибирали, виносили, розставляли обладнання, збивали з дощок стелажі.

Треба віддати належне нашому директору, який, маючи досвід керівної роботи (працював директором кіровоградського товариства художників), досить швидко налагодив регулярне забезпечення необхідними для роботи матеріалами, зумів перевести на нашу майстерню солідний обсяг робіт на рівні обласних замовлень. Ми стали регулярно отримувати від наших шефів з Одеси спеціальну літературу, посібники та журнали, в яких висвітлювались передові приклади реклами в Радянському Союзі.

***

Нашим куратором було обласне управління торгівлі облвиконкому. Масштабні роботи по рекламі виконувала наша майстерня, а повсякденні, термінові, невеликі замовлення (об’яви, розклади роботи торгових закладів) залишались за художниками, що були в штаті магазинів.

Ці художники нам були добре знайомі, в першу чергу, по спільним заняттям в студії малювання та живопису. Якось само по собі наша майстерня стала своєрідним штабом. У нас брали літературу, консультувались, радились, приходили розжитися матеріалами.

Працювали багато, допізна, але мене така робота задовольняла. Я отримував заробітну плату, яка мене наближала до мети, а також професійний досвід, розширював коло знайомств, завойовував авторитет серед художників області.

Якось, повертаючись з роботи, майже як завжди, годині о десятій вечора, я зустрів Фелікса Полонського. Він у той час працював в деревообробному цеху заводу «Червона зірка». Незважаючи на те, що раніше ми з ним навчалися в одній школі, ближче познайомилися на заняттях у студії малювання та живопису. Після обміну враженнями про наше життя дійшли висновку, що йому вже слід якось починати застосовувати знання, набуті в студії, а не марнувати час, розпилюючи деревину для упаковок сівалок на заводі. Сказано – зроблено. Наступного ранку я відрекомендував майбутнього заслуженого художника України своєму директору. І вже за кілька днів Фелікс влився в наш різнобарвний колектив.

Підприємство швидко набувало позитивного авторитету в області, збільшувались обсяги робіт, вдосконалювались методи виконання. Ескізи майбутнього оздоблення об’єктів, виконані в кольорі, ми погоджували спочатку з замовником (директором магазину), а потім в обласному управлінні торгівлі. З приходом у 1962 році на посаду головного архітектора міста Лідії Федорівни Крейтор міськвиконком зобов’язав все, що стосувалося оздоблення Кіровограда, погоджувати з нею. Тридцятисемирічна жінка-архітектор мала на меті об’єднати творчі сили міста для спільної роботи в потрібному напрямку.

Газосвітня реклама, оздоблення віконних вітрин, рекламних щитів, інтер’єрів – усе підлягало контролю. На нашому підприємстві почали працювати склодуви, які з розігрітих скляних трубок вигинали букви для нових вивісок. Раніше їх по нашим ескізам виготовляли в Одесі, і монтажник Василь доставляв їх, як багаж, у пасажирському вагоні, а потім монтував у Кіровограді. Це займало багато часу, та скло не завжди вдавалося привезти без пошкоджень. Спеціально навчені в Одесі люди стали все це виготовляти в нашій майстерні.

Успішно працювали склодуви Віктор Вечірко, Петро Колесник, пізніше Юрій Твердохліб. До речі, відомий кіровоградський боксер. Усі люди, в основному, були молоді. Атмосфера доброзичлива. Коли приходили Олександр Горбенко, Віктор Шевченко та інші художники-оздоблювачі магазинів, спілкування сягало апогею. Життєві спогади, розповіді монтажника Василя про дорожні та побутові пригоди з влучними коментарями столяра Володимира та слюсаря Юрка доводили до нестерпного сміху всіх присутніх.

На гвіздку в майстерні висіли дві пари боксерських рукавичок. Часто влаштовувалися імпровізовані змагання – спортивні бої. Фелікс Полонський міг читати монологи з творів Ільфа і Петрова, Бабеля. Були в ходу О’Генрі, Блок, Єсенін. Напружена робота перемежовувалась з дотепним різноманітним відпочинком. Робочий час ненормований, відрядження по області на невизначений час – до закінчення монтажу.

Поступово ми навели лад в кімнатах майстерні. Будівельники спорудили в приміщенні для художників гольдську пічку. Під час розмов з’ясувалося, що бажання продовжити навчання було не тільки в мене. Згодом почали готуватися до вступу Фелікс Полонський, Олександр Горбенко та Віктор Шевченко. Часто ввечері ми малювали класичні гіпсові фігури, які придбали та встановили в майстерні. Іноді малювали з натури наших колег, якщо вони погоджувались позувати. Вислуховували поради та зауваження…

Закінчення в наступному номері.