Для багатьох спортсменів навіть участь в Олімпіаді є найвищим спортивним досягненням, яким пишаються все життя та обов’язково відображають у біографіях. І все тому, що потрапити на Олімпіаду надзвичайно складно, оскільки потрібно виконувати високі кваліфікаційні норми, а ще вигравати надгостру конкуренцію під час відбіркових змагань. На Кіровоградщині олімпійців небагато, бо їх, як правило, делегують промислові та адміністративні центри, де є величезні ресурсні можливості. А ось у глибоко провінційній Вільшанці живе й працює тричі олімпієць, тобто людина, яка брала участь у трьох (!!!) Олімпіадах, і вже це має бути приводом для посиленої уваги з боку місцевої та обласної влади – чим займається, чого потребує, чи має послідовників та учнів, чим йому можна допомогти?
Максим Прокопенко, директор ДЮСШ «Колос», народився у Вільшанці Кіровоградської області в 1984 році, там почав займатися у веслувальній секції, закінчив Миколаївське вище училище фізичної культури та Миколаївський педагогічний університет. Учасник літніх Олімпійських ігор в Афінах (2004 рік), Лондоні (2008) і Пекіні (2012), багаторазовий срібний призер чемпіонатів світу у веслуванні на байдарках і каное, чемпіон Європи 2010 року – це лише найвищі досягнення, не рахуючи десятків медалей і кубків на вітчизняних чи регіональних змаганнях! Біографія, яка відкриває дорогу на тренерські містки за кордоном чи, принаймні, у столиці, але він залишився вірним Вільшанці та веслуванню. Ми зв’язалися з Максимом Сергійовичем по телефону.
– Пане Максиме, скажіть відверто, веслування – популярний вид спорту, наскільки ви були популярним?
– Навіть так? (Засміявся.) Про себе якось навіть незручно відповідати.
– Але ж усі знають боксерів, футболістів, а байдарочників?
– Звичайно, знають, думаю, що був популярним. Якщо призерів чемпіонатів світу в нас можна на пальцях перелічити, то думаю, що мене знали.
– Тобто у вас з популярністю все нормально?
– Так, нормально (посміхнувся).
– Кажуть, що є види спорту, де важлива сила, і більше нічого, а ось веслування на байдарках теж відноситься до цієї категорії? Інтелект, тактика й таке інше тут потрібні?
– Я не знаю, чи існують такі види спорту, де не потрібен інтелект.
– А перетягування канату? Його за рівнем інтелекту називають другим після табуретки, є такий жарт.
– Нічого собі! (Сміється.) Та там, вибачте, інтелект якраз і працює, є техніка перетягування канату, це дітям у школі можна дати канат – і вони без вмикання інтелекту потягнуть канат всі на себе, а якщо розібратись, то…
– Одразу видно тренера-фахівця, усе розставляє по полицях, але що хитрого у веслуванні? Перед тобою доріжка – греби щосили й більш нічого?
– Це технічний вид спорту – це раз. Але труд скажений, тому що дистанції є від 200 метрів до 30 кілометрів, це марафон. Зимова підготовка – базова, ми не можемо сидіти на березі, накатуємо кілометражі.
– Несподівано, взимку – і веслування, я думав, лише влітку.
– Та що ви? Взимку 30 – та які там 30? 35 і до 40 кілометрів байдарка накатує, каное трішки менше, але кожного дня потрібно пройти. Добре, що сьогодні збірна команда має можливість готуватися в теплих краях.
– А ось тут я хотів уточнити, а що зимою? А як? А де? Крига! Є спеціальні тренажери?
– Тренажери – це не вихід з ситуації, потрібно їхати на воду. Є такі теплоелектростанції, там є канали для відводу теплої води, я свого часу тренувався в Придністров’ї.
– Це ГРЕС, насправді ТЕЦ, бував я там.
– Точно, там проходять підготовку збірні Білорусі, України, Молдови.
– Тому Молдова у веслуванні звучить, бо є такі умови?
– Колись звучала, остання їхня медаль була в 1996 році, а сьогодні там є наш українець, Сергій Тарнавський, який виступає за Молдову. Він був на двох Олімпіадах.
– А зараз де ви тренуєте взимку?
– У себе. Геть і ополонки вирізаємо, нічого страшного.
– Ополонки, взимку?! Ви мене, чесно кажучи, вразили.
– І таке буває, звичайно (сміється). А що тут такого?
– А в теплі краї можете їздити зараз?
– За потреби їздимо, у мене є дівчинка, дворазова срібна призерка чемпіонату світу, вона всю підготовку пройшла за кордоном.
– Щодо дітей, якщо зайшла розмова, Є якісь особливі вимоги – антропометричні, ще якісь, бо я десь читав, що у веслування відбирають по зросту, масі?
– Ні, у нас не той рівень, скажемо так. Це в Білорусі, Росії вираховують на 20 років наперед олімпійських чемпіонів по антропометрії… Ну який відбір у селі, де 5 тисяч населення, зараз залишилося 4? Який? Ну, прийшла дитина, нехай займається.
– Слава богу, що прийшла?
– Так.
– А як ви прийшли в спорт, у Вільшанці це було популярно?
– Просто іншого у Вільшанці не було й немає. Я живу над річкою, бачив, як діти каталися, потім пішли мої однокласники й мене покликали.
– Веслування – це талант чи праця?
– Талант, як і в кожної людини. Приходить 10 чоловік – і видно, що комусь дається легше, більше витривалості.
– Повернемося до тактики й стратегії веслування. Ви один і доріжка, чи існують якісь хитрощі?
– Є такий важливий фактор, як вітер, боковий, особливо в каное. Якщо дує вітер з берега, то під берегом ти ніби прикритий, тому треба потрапити на першу доріжку, є сітка відбору в попередніх стартах, у півфіналах, от ти й вигадуєш, як йти, щоб стати на потрібну доріжку.
– Щоб потрапити на вигідну доріжку? Цікаво.
– Я таким чином вперше став призером чемпіонату світу, завдяки вітру, – дув правий вітер, ми потрапили на 8-у воду, так став призером.
– Веслування раніше було популярним у Кіровоградській області не лише у Вільшанці. Були Гайворон, Світловодськ, а де зараз столиця веслування?
– 100 відсотків у Вільшанці!
– Це обласна столиця веслування?
– Ну-у, скажемо так, що Вільшанка – це й міні-столиця України. Якщо в мене зараз є дівчинка, Смиловенко Тетяна, яка з 5 дистанцій виграла 4, а хлопець, Ігор Новак, із 4 дистанцій виграв 3, то як?
– Це ваші надії?
– Це ті діти з Вільшанки, два спортсмени, які представляли Україну на чемпіонаті світу та Європи. Хлопці виграли четвірку, а моя дівчинка була двічі друга, і хлопець був четвертий в каное-двійці на тисячу метрів.
– Веслування – це дорогий вид спорту?
– Думаю, що так. У мене човен коштує 2 тисячі 600 євро, весло – 400 євро, щоб їх перевезти, теж потрібні кошти, бо якщо ковзани можна вкинути в сумку й поїхати на змагання, то мені потрібно мати спеціальний причіп для перевезення човнів, а ще якийсь транспорт.
– А наскільки ви забезпечені, на чому готуєте чемпіонів?
– (Сміється.) Отак і готуємо. База будувалася в 1980 році, дякуючи моєму вже покійному тренеру Крайтору Сергію Петровичу, він зберіг базу в той час, коли все розпадалося. Ми робили своїми силами ремонти, а сьогодні я знаходжу спонсорів, які допомагають, вкладаю власні кошти.
– А ви де їх берете?
– Ну, намагаюсь… (Посміхнувся.).
– А чи достойна зарплата в тренерів, якщо на те пішло?
– Я думаю, що ні. На моєму рівні, звичайно, ні, але що зробиш? Ми тут не за зарплату.
– А у веслувальників є якісь забобони?
– Ні, єдине – не переступати через човен, трішки по-дитячому.
– Таке запитання: ви багаторазовий призер чемпіонатів світу, але на Олімпіадах в призи не потрапляли, чому?
– Так, на Олімпіадах на потрапляв, виходить, що це набагато важче, бо кожного року брав медалі, а в рік Олімпіади не виходило. Це гонка…
– А як фінансово забезпечуються учасники Олімпіади, ті, які не виграли медалі?
– Ніяк, абсолютно ніяк. Що двадцятий, що четвертий – ніяк.
– А це справедливо? Адже люди готуються, вкладають, можна сказати, життя, здоров’я, ресурси?
– Щоб ви розуміли, за золото в Німеччині дають 10 тисяч доларів.
– Малувато…
– Ось бачите? А перед зимовою Олімпіадою англійській команді взагалі скасували преміальні, усе залежить від держави.
– Нашим паралімпійцям мають видати прямо-таки захмарні, як на пересічного громадянина, преміальні, тоді як багаті країни від цього відходять.
– У нас, у порівнянні з іншими країнами, платять-таки непогано.
– Яка Олімпіада запам’яталася вам найбільше?
– Гарне запитання. Я думаю, що Пекін. Зовсім інша країна, життя, рівень проведення, бо попередні Олімпіади були біднуваті.
– Як бідні? Лондон, Афіни – бідні?
– Так, жили в студмістечку, усе дуже скромно. Взяти той самий канал, умови змагань, коли в Китаї все підводиться на найвищому рівні, як кажуть, від травички до водички, то в Греції все було непідготовлено, Олімпійське селище теж, спека, немає зелені. А в Китаї жили в збудованому Олімпійському селищі, усе було на рівні – що їжа, що зовсім інша культура, було на що подивитися.
– А які ще враження залишаються від Олімпіад? До речі, ви книжку вже написали?
– Та ні, не той рівень.
– А ви спробуйте почати писати спогади, і воно піде, правду кажу. Таке запитання: є країни, з якими у вас особливо важкі змагання?
– Німці, угорці, так з 80-х років, вони конкурують з усім світом.
– А ми можемо говорити про українську школу веслування? Колись я розмовляв з Олександром Шапаренком, у нього два олімпійських золота.
– Так, Олександр Максимович. Він і по сьогодні єдиний непереможний байдарочник, після нього жоден байдарочник з СРСР не вигравав чемпіонат світу.
– У вас у біографії був дуже цікавий момент – виступи за збірну Азербайджану. Як це відбувається? Підписуєте контракт, змінюєте громадянство?
– Я мав вид на проживання, був контракт, вони пропонують свої умови, ми свої, потім підписуємо. Мені на той час Азербайджан багато чого дав, скажемо так.
– У спортивному й матеріальному плані, якщо про це можна казати? Про матеріальне будемо чи це табу?
– Ні-ні, і в тому, і в тому плані мені багато дав.
– А чому Азербайджан? У них зайві гроші? У мене є знайомий, стрільба, його теж запрошували для участі в Олімпіаді за Азербайджан.
– Азербайджанці запрошують спортсменів і готові платити великі гроші. Нас приїхало, тобто запросили, лише четверо, а в Україні до того самого чемпіонату світу готується 400 чоловік – це школи, відбори, на які держава витрачає кошти. А там інший підхід – беруть уже готових спортсменів.
– А ось таке делікатне питання: вони запрошують вас, щоб виграти медаль вашими руками, це обумовлюється в контракті?
– Хотіти одне, я не вказую, що зобов’язуюсь стати олімпійським чемпіоном, бо я цього й сам хочу, так? Жорстких вимог щодо цього немає.
– А як вийшло так, що ви з багатого та щедрого Азербайджану знову приїхали в Україну, де матеріально, та й взагалі, не дуже?
– Ще й у село? Бо я фанат свого села.
– Що вам дружина каже?
– (Сміється.) В якому сенсі що каже?
– Міг би жити в Баку…
– Та в Баку веслування теж немає, одна база за 300 кілометрів у містечку, так що там не дуже й солодко. Була б Франція, Німеччина – інше питання, але Вільшанка до душі ближча.
– А ще можна про фінансування – який у вас бюджет, яка підтримка з району, області, а тепер ОТГ?
– Звичайно, не відповідає потребам, я сам це розумію, що сьогодні на плечі місцевої громади переклали все. Але, якщо чесно, я скажу, що, у порівнянні з минулим роком, коли ми були в районі, зараз у мене є 40 тисяч гривень на проведення заходів. Це невеликі кошти, але на місці, для дітей, поки вистачає.
– А в районі й цього не було?
– Вони заклали в бюджет, але грошей не було…
– Грошей немає, але ви тренуйтесь? А область повинна якось підключитися?
– Думаю, що так. У нас єдина область, де човни з 98-го року, в усіх областях поміняли за цей час по три-чотири комплекти човнів, а у нас – жодного область не придбала. Ні-чо-го! У мене на базі є три човна, і то, є такий Андрій Крайтор, неодноразовий чемпіон світу, наш, вільшанський, син мого тренера, він був в Азербайджані, потім переїхав в Росію, став дворазовим чемпіоном світу, брав участь в Олімпіаді в Ріо. Так от, він мені передаровує човни, які йому дарують фірми, таким чином у нас є човни. Єдиний човен – каное-двійку – мені купила селищна рада 3 роки тому. Раніше ми звертались до депутатів, ще кудись, але реакції – нуль.
– Будемо сподіватися…А чим для вас цей спорт привабливий, що вам подобалося в перегонах? Це ж втома…
– У цьому самий кайф. Боротьба, перемога, у цьому адреналін – перемогти себе та суперників.
«Терра Україна»: кропивничан запрошують на серію інтерактивних лекторіїв з історії України...