Солдат Юрій Євенко загинув 5 травня на Донеччині. Йому було 50. Похований на Далекосхідному кладовищі в рідному Кропивницькому. Був справжнім чоловіком, патріотом – стверджують усі, хто знав Юрія. Тетяна Волосян, колишня дружина, – теж:
– Мені здається, що з початком цієї проклятої війни втратила відчуття часу: ніби один жахливий день, який не закінчується.
Пам’ятаю Юрин дзвінок: «Танюша, іду на війну, вас захищати, пробачте за все».
Юрій Євенко – мій колишній чоловік, батько моїх дітей, Наталії та Владислава. Ми вже багато років не разом. Рідко спілкувались, ще рідше бачились. Дітей виростив, викохав і виховав мій теперішній чоловік, Олександр. Спасибі йому за це. І Юрі спасибі, що дозволив. У Юри – також сім’я, донечка Настуся.
Вдячна Юрі за те, що був у моєму житті, за наших чудових дітей. Вони взяли від батька найкраще: вроду, силу, міць та нескореність.
Юра був справжнім українцем. «Породистим хохлом», як себе називав. Дещо нестримним та гордовитим, з почуттям гідності. Любив життя й умів ним насолоджуватись. Пам’ятаю, як попрікала його, казала, що живе за правилом: вдруг война, а я уставший… І ось – війна, а він підвівся й пішов захищати Батьківщину. Добровольцем, у перші дні. Його спочатку не брали, а він все ходив і домагався, просив друзів, щоб допомогли «домовитись». Домігся.
Його відправили на війну не відразу – шукали взуття 47-го розміру. І ось він – уже на передовій під Волновахою. Телефоную колишній свекрусі: «Мамо, знаєте, що Юра на війні?!» Мати не знала, він беріг її хворе серце, казав, що волонтерством займається. Зрідка – телефонні дзвінки, повідомлення та декілька фото…
Якось несміло попросив знайти літні тактичні кросівки. Я обійшла всі магазини, тактичних кросівок мало, а 47-го розміру й зовсім немає. Купила звичайні сітчасті. Ну не завжди ж бої, нехай ноги відпочинуть.
Юрі випала нагода на декілька годин приїхати додому. Дивилася на нього, і серце стискалося від болю. Це вже не той самовпевнений, дещо хамовитий, душа компанії Юрка. Переді мною – стомлений, обпалений сонцем і степовим вітром воїн: посивілі скроні, порізане глибокими зморшками обличчя. А коли посміхнеться – зморшка розійдеться, а в ній – світла шкіра… І лише очі – ті ж. Бездонні зелені очі, в яких – безмежна туга й віра в перемогу.
Юра загинув 5 травня. Напередодні попросив помолитись та поставити в церкві свічку за них усіх, бо орки щось серйозне задумали до 9 травня. Довго говорив з нашою донечкою, його Наташунею, квіточкою, цяточкою. Ділилися секретами та просили одне одного не розповідати мені, бо, як сказала Наташуня, мама весь час повторює: «Папи Юрині гени…» А потім він гірко плакав…
5 травня, не дочекавшись повідомлення, пишу: «Юра?!» Подумки прошу: відповідай! Напиши! Подзвони! Втішаю себе й свекруху, що немає зв’язку. Юра більше ніколи не подзвонить…
Після похорону побратими розповіли мені про його смерть. Не можу це переповісти.
Гордимося тобою, Юра! Це велика честь – віддати життя за Україну, за волю, за рідних! Не кожен має сміливість обрати собі таку долю. Слава Україні! Героям слава! Переможемо!
«Терра Україна»: кропивничан запрошують на серію інтерактивних лекторіїв з історії України...