Солдат Юрій Євенко загинув 5 травня на Донеччині. Йому було 50. Похований на Далекосхідному кладовищі в рідному Кропивницькому. Був справжнім чоловіком, патріотом – стверджують усі, хто знав Юрія. Тетяна Волосян, колишня дружина, – теж:
– Мені здається, що з початком цієї проклятої війни втратила відчуття часу: ніби один жахливий день, який не закінчується.
Пам’ятаю Юрин дзвінок: «Танюша, іду на війну, вас захищати, пробачте за все».
Юрій Євенко – мій колишній чоловік, батько моїх дітей, Наталії та Владислава. Ми вже багато років не разом. Рідко спілкувались, ще рідше бачились. Дітей виростив, викохав і виховав мій теперішній чоловік, Олександр. Спасибі йому за це. І Юрі спасибі, що дозволив. У Юри – також сім’я, донечка Настуся.
Вдячна Юрі за те, що був у моєму житті, за наших чудових дітей. Вони взяли від батька найкраще: вроду, силу, міць та нескореність.
Юра був справжнім українцем. «Породистим хохлом», як себе називав. Дещо нестримним та гордовитим, з почуттям гідності. Любив життя й умів ним насолоджуватись. Пам’ятаю, як попрікала його, казала, що живе за правилом: вдруг война, а я уставший… І ось – війна, а він підвівся й пішов захищати Батьківщину. Добровольцем, у перші дні. Його спочатку не брали, а він все ходив і домагався, просив друзів, щоб допомогли «домовитись». Домігся.
Його відправили на війну не відразу – шукали взуття 47-го розміру. І ось він – уже на передовій під Волновахою. Телефоную колишній свекрусі: «Мамо, знаєте, що Юра на війні?!» Мати не знала, він беріг її хворе серце, казав, що волонтерством займається. Зрідка – телефонні дзвінки, повідомлення та декілька фото…
Якось несміло попросив знайти літні тактичні кросівки. Я обійшла всі магазини, тактичних кросівок мало, а 47-го розміру й зовсім немає. Купила звичайні сітчасті. Ну не завжди ж бої, нехай ноги відпочинуть.
Юрі випала нагода на декілька годин приїхати додому. Дивилася на нього, і серце стискалося від болю. Це вже не той самовпевнений, дещо хамовитий, душа компанії Юрка. Переді мною – стомлений, обпалений сонцем і степовим вітром воїн: посивілі скроні, порізане глибокими зморшками обличчя. А коли посміхнеться – зморшка розійдеться, а в ній – світла шкіра… І лише очі – ті ж. Бездонні зелені очі, в яких – безмежна туга й віра в перемогу.
Юра загинув 5 травня. Напередодні попросив помолитись та поставити в церкві свічку за них усіх, бо орки щось серйозне задумали до 9 травня. Довго говорив з нашою донечкою, його Наташунею, квіточкою, цяточкою. Ділилися секретами та просили одне одного не розповідати мені, бо, як сказала Наташуня, мама весь час повторює: «Папи Юрині гени…» А потім він гірко плакав…
5 травня, не дочекавшись повідомлення, пишу: «Юра?!» Подумки прошу: відповідай! Напиши! Подзвони! Втішаю себе й свекруху, що немає зв’язку. Юра більше ніколи не подзвонить…
Після похорону побратими розповіли мені про його смерть. Не можу це переповісти.
Гордимося тобою, Юра! Це велика честь – віддати життя за Україну, за волю, за рідних! Не кожен має сміливість обрати собі таку долю. Слава Україні! Героям слава! Переможемо!
Виплата пенсії для впо після 31 березня 2024 року продовжується, якщо…