Миколаївський напрямок

Мешканці Кіровоградщини знають Миколаїв чи не найкраще серед інших обласних центрів, оскільки саме через нього пролягає дорога «на моря» – у Коблеве, Залізний Порт і так далі. Але тепер це ще й напрямок – так військові позначають географію бойових дій. Ось уже пів року Миколаїв – прифронтове місто. Про те, як воно живе під щоденними обстрілами, нам розповів колега, колишній популярний кіровоградський радіоведучий, а нині професійний репортажний фотограф і оператор Віктор Аджамський.

Віктор з родиною жив у спальному мікрорайоні на березі Південного Бугу. Як багато хто не поспішали виїздити після обстрілів, чекали на позитивні зміни. Робота фотографом дала можливість регулярно бувати в місцях обстрілів. Тут завжди небезпечно, один знайомий загинув, коли після нальоту вийшов з укриття й пішов глянути, що там з хатою. І туди вдарив снаряд… Перше враження до цих пір не змінилося.

– Ти просто не віриш своїм очам. Такого бути не може, тобі це сниться! Дуже боляче дивитись на зруйноване майно, величезні споруди та комплекси, людське житло. Свідомість каже, що цього не повинно бути.

– Ти продовжував працювати?

– Так, але працювати вкрай важко, потрібно мати відповідні дозволи, акредитації, бо і патрулі, і люди дуже уважно вираховують тих, хто знімає на телефон, ще гірше – якщо професійною технікою. Просто так знімати на вулиці неможливо. Я сам потрапляв під пильність, але вважаю, що це правильно, бо наводчиків багато.

Знімати складно й страшно. Я знімав пролом у приміщенні Миколаївської ОДА, страшно дуже в новенькому спорткомплексі. Мене запросили зробити відео, як було та як стало, це для пошуку коштів на відновлення. Я побував не лише біля, але й усередині. Зруйновані дитячі майданчики, стирчать снаряди…

– Як змінилося життя? Чому проблеми з водою, адже в місті дві великі річки – Південний Буг і Інгулець?

– Питну воду отримували з Дніпра, з Херсона, але водогін постраждав від бойових дій, відремонтувати неможливо. Вода є, але вона неочищена. Зробили водозабір з Південного Бугу, але вода має солонуватий присмак і непридатна для приготування їжі. Питну воду підвозять регулярно, використовують різні джерела, навіть волонтерську допомогу з інших міст, тобто вже пристосувалися.

– А газ, електрика, товари?

– З енергетикою проблем не було, зразу були проблеми з товарами, спорожніли магазини, але логістику відрегулювали, і все налагодилося, усе є. Але це що стосується продуктів харчування, а от з промисловими товарами складно. Багато мереж і магазинів просто позакривалися, експорту-імпорту одягу немає, але працює ОLX, можна вирішити. Ринки працюють, навіть попри сирени.

– Місто щодня обстрілюється вже 7 місяців, люди не бояться окупації, повторення долі Маріуполя?

– Бояться, але вірять в ЗСУ. Місто встигло підготуватися до оборони, це вже фортеця, вороги це розуміють і тому закидують «Градами», дестабілізують ситуацію. Багато людей виїхало, мабуть, до двох третин. Але багато військових. Нас обстрілювали щоночі, до сирен звикли, але воно гупає й гупає. Усі знервовані, сонні, йдемо до коридору та вмощуємося між двома стінами на килимку…Більше всього руйнувань з боку Херсона, у центрі, усі виші зруйновані, школи, лікарні.

– Ти почав працювати по всій Україні?

– Так, тому й переїхали до Києва, бо з Миколаєва їздити на роботу було дуже складно – не працюють залізниця, аеропорт, автовокзал. Лише приватні перевізники, попутки.

– Які враження від України після Миколаєва?

– Ті міста, які не обстрілювалися, вже ніби підготувалися. А зруйновані, такі, як Охтирка, то там люди теж спокійні, кажуть, ми вже їм дали «люлей», вигнали, значить, будемо жити. Якщо ворог думав, що обстрілами він залякає людей, то вийшло навпаки, люди навколо України лише згуртувалися.