На другий рік

Почати війну легко, а закінчити складно.

Еразм Роттердамський

Річниця початку широкомасштабної війни росії проти України стала подією №1 у світовій політиці та суспільному житті. Один перелік усіх найважливіших заходів, зустрічей та заяв зайняв би всю колонку, а з цитуванням головних дійових осіб – і весь номер «УЦ».

Сьогодні, через тиждень, «датський» пафос майже вщух, враження та емоції вгамувалися, залишився цілком очікуваний «сухий» осад. Так, нічого несподіваного не сталося, жодних сенсаційних заяв не пролунало. Ну чи майже нічого.

Почнемо за хронологією з програмної промови путіна перед федеральними зборами. Над нею поглумилися усі кому не ліньки і в Україні, й у світі. Хоча призначалася вона для росіян. Усе та ж агресивно-патріотична риторика, ті самі обіцянки «кращого» життя («не добре, але краще»). Мені промова путіна нагадала нескінченні виступи Михайла Горбачова – емоційно й ні про що. А наступного дня був «путінг», де диктатор на величезній сцені мав вигляд дрібний і безглуздий. Натомість «відзначилися» зірки російської попси, які ще 10 років тому збирали повні зали в Україні. Справжні «сучі діти» за Леонідом Філатовим.

На мою думку, єдиною великою несподіванкою став приїзд президента Байдена до Києва. Ми з вами звикли, що бабусі-дідусі їздять на дачі, а не на Тайвань чи у воєнний Київ. Мабуть, доведеться нашій державі переглянути віковий ценз держслужбовців.

Виступ і поведінка Джо Байдена різко відрізнялися від занудства бункерного диктатора і дуже нагадували передвиборчі шоу кандидатів в американські президенти. Українцям це не могло не сподобатися. Особливо в частині щодо багатомільярдної військової допомоги, яка практично не припиняється.

Тим часом полярні заяви двох провідних світових політиків – демократа та диктатора – мали, на превеликий жаль, одну спільну тезу. Процитую Байдена, хоч і у виступі путіна є така думка: «Ми знаємо, що попереду будуть дуже важкі дні, тижні, роки…» Насамперед вони будуть важкими для нас, українців.

Щодо розрекламованого мирного плану Китаю, то дійсно – перше враження, що він ні про що. Але тут якраз той випадок, коли ініціатива важливіша за зміст. Китайці обережні та прагматичні, вони добре знають свою історію і пам’ятають, як самі ставали жертвами агресії сусідньої держави. Загалом тут головне завдання всієї проукраїнської коаліції – не відлякати Сі якоюсь необережною заявою чи, не дай Боже, дією.

Крім Сі Цзіньпіна, у процес політичного врегулювання російсько-українського конфлікту готується вступити ще один знаковий політик сучасності – прем’єр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньяху. Його колосальний досвід військового, дипломата, багаторічного керівника країни, яка воює, може зіграти свою роль.

Та й про нашого. Володимир Зеленський пройшов через усі складні перипетії численних переговорів, виступів та зустрічей достойно. Зазначу лише, що мав вигляд вкрай втомленої людини, хоча інакше, мабуть, і бути не могло. Але говорив, як завжди, легко й красиво, переходив з української на англійську цілком природно і… теж не повідомив народу та світу нічого сенсаційного чи несподіваного. Іншими словами, сподіватися на швидке закінчення війни не варто. Залишаємося на другий рік.

Чесно кажучи, мене бентежить, якщо можна так сказати, масове звикання до війни. І йдеться не лише про спокійну реакцію громадян на виття сирен повітряної тривоги, на звуки скорботних мелодій чи натовпи чоловіків під військкоматом. У наше життя повернулися хайп та срач і одразу відсунули загальне волонтерство на другий план. На перших ролях у соціальних мережах знову боротьба з пам’ятниками і назвами вулиць, з російськомовними касирками і обрізанням дерев. Сергій Шульга воює зі Костянтином Яринічем, «батьківська рада» бореться за звільнення керівника освітян Лариси Костенко. Правоохоронці та податківці громлять рештки бізнесу, який не добила війна. Депутати знову різко зацікавилися фінансовими потоками, підрядами, тендерами, призначеннями «потрібних» виконавців.

Люди, у вас важливіших проблем не залишилося? Війна, другий рік…