Повернути живими

Долі захисників України, які опинилися в полоні, – одна з головних теперішніх тем «УЦ». В одному з недавніх номерів ми опублікували розповідь Людмили Гуріної, головної спеціалістки відділу Міністерства у справах ветеранів в області, про визволення нашого земляка Миколи Горегляда, якого з минулої осені утримували кадирівці. Утім, вони, чеченці, й дали можливість 29 бранцям, серед яких був Горегляд, звернутися через Інтернет до української влади та попросити обміняти їх на захоплених російських військових. У тому, що кадирівці так повелися, що не збиткувалися над полоненими, представниця Мінветеранів вбачає позитивну тенденцію: «Значить, вони зацікавлені в таких обмінах. Здається, вони відчувають силу України, усвідомлюють, що ми переможемо».

Війна змусила згуртуватися

У цьому випуску «УЦ» продовжуємо розповідь Людмили Гуріної (на фото вгорі). Мова – про деякі інші випадки за участі військовополонених, про роботу представництва Мінветеранів, про те, як мають діяти родичі зниклих безвісти військових і що їм робити категорично не можна.

– Це зараз є державна вертикаль, яка забезпечує пошук і повернення полонених. А у 2014 – 2015 роках наші хлопці, щоб не потрапити в полон, підривали себе. Усякі випадки бували. Наприклад, поверненню Україні полонених допомагали проукраїнськи налаштовані люди, які залишилися проживати на окупованих територіях, у так званих днр і лнр. А від спецпризначенців, які побували в Іловайському котлі, почула, що й серед ворогів є здатні на великодушність. Історія така. Кілька російських військових вели дорогою групу полонених спецпризначенців. Один з бранців, Олександр, з шевроном «ПТН ПНХ», демонстрував зневагу до конвоїрів – називав загарбниками тощо. Товариші просили його не дратувати конвой: «Сашко, нас же розстріляють». Олександр продовжував своє. Один з конвоїрів, щоб полегшити становище Олександра, тихенько попросив його віддати антипутінську нашивку, і той відірвав її з рукава: «На, гад, читай!» Полонених відвели в підвал, тримали там добу, потім відпустили. Але такі випадки – поодинокі. Ворог – жорстокий. Олексія Мушинського розстріляли. Що сталося з його тілом, невідомо.

Про кропивничанина Олексія Мушинського «УЦ» розповідала. У квітні під Лисичанськом він з побратимами потрапив під артобстріл. Частина бійців, у тому числі Олексій, опинилися в полоні. Росіяни вимагали, щоб він став на коліна. І вбили, почувши відмову. Про це в Кропивницькому стало відомо від двох товаришів Мушинського, яким пощастило вийти з полону – їх обміняли.

– Якщо довго не вдається зв’язатися з військовослужбовцем, слід зателефонувати у військову частину або звернутися в територіальний центр комплектування та соціальної підтримки Міноборони. Центр комплектування та соціальної підтримки надсилає запит у частину і з’ясовує, що сталося з військовослужбовцем. Заяви про розшук безвісти зниклих приймають територіальні органи поліції. Поліція зобов’язана протягом трьох діб після отримання такої заяви поінформувати про це уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, цю посаду в штаті Мінреінтеграції обіймає Олег Котенко. До речі, в кожній області є його представник, вони працюють на громадських засадах. Повідомити про зникнення військового можна і телефоном чи електронною поштою в Об’єднаний центр з координації пошуку та звільнення незаконно позбавлених волі осіб внаслідок збройної агресії РФ, який діє при СБУ, – пояснила Людмила Гуріна. Вона вдячна начальнику обласного управління Національної поліції Роману Козьякову, який посприяв зустрічі її та родин зниклих безвісти військових з працівниками слідчого управління.

Ще одне питання, яке слід вирішити членам сімей зниклих безвісти, – про призначення їм пенсій. Допомогти розібратися в цьому родичам зниклих безвісти військових – частина роботи представника Мінветеранів на Кіровоградщині.

Людмила Гуріна з 2017 року співпрацює з громадською організацією «Єдина родина Кропивниччини», яка теж переймається долями зниклих безвісти воїнів. Так, на сторінці «Єдиної родини Кропивниччини» у Facebook опубліковано чимало важливої і корисної інформації на цю тему. Є й «дорожня карта» для родичів і близьких військових, які загинули, потрапили в полон чи вважаються зниклими безвісти. Голова обласної організації – Олена Степанок. Її чоловік, Володимир Степанок, заступник командира мотопіхотного батальйону, загинув у січні 2015 року під Дебальцевим – у бойову машину влучив снаряд. Міський осередок організації очолює Алла Кондакова. Її син Олександр загинув у червні 2014 року на Донеччині. Він був на борту гелікоптера, збитого ворожим снарядом.

– Війна змусила людей згуртуватися, – каже Людмила Гуріна.

І – про те, чого не слід робити, розшукуючи родичів та близьких.

– Категорично не можна публікувати в соц­мережах посади, звання та позивні зниклих бійців, назви військових частин. Недарма ж хлопці часто вирушають на бойові завдання, залишаючи військові квитки і телефони. Ця інформація може знадобитися ворогові, щоб з’ясувати розташування наших сил оборони. Не раджу навіть публікувати фото зниклих військових у форменому одязі. Адже боєць, опинившись в полоні, може видавати себе за цивільного. Або може переховуватися на окупованій території і шукати можливості повернутися. Оприлюднюючи його фото в однострої, ви наражаєте його на небезпеку. Взагалі, будь-яка інформація про військовополоненого, поширена в Інтернеті, ускладнює його становище. Відомості про політичні погляди бранця, про місце його попередньої роботи, про родину можуть стати приводом і для знущань, і для завищення вимог до його обміну, – наголосила Людмила Гуріна. І порадила берегтися шахраїв, які, буває, телефонують рідним військовополонених, обіцяючи повернути їх за грошову винагороду.

Зверталася й до Папи Римського

Поспілкувався кореспондент «УЦ» й з матір’ю військового, визволеного з полону.

– Це був жах, – каже кропивничанка Наталія Подскальнюк про десять місяців чекання.

Боєць Національної гвардії Микита Подскальнюк (на фото внизу) – один із захисників Маріуполя, які навесні 2022 року опинилися в блокаді на «Азовсталі». Металургійний комбінат став останнім оплотом нашої оборони в Маріуполі, більша частина якого вже була під російським чоботом. 8 травня Володимир Зеленський визнав публічно, що розблокувати Маріуполь воєнним шляхом неможливо, а 17 травня заявив про початок операції з порятунку оборонців «Азовсталі»: «Завдяки діям Збройних Сил України, розвідки, а також переговорної групи, Міжнародного комітету Червоного Хреста й ООН маємо надію, що вдасться зберегти життя наших хлопців. Українські герої потрібні Україні живими». Для бійців, заблокованих на «Азовсталі», це означало здатися в полон, і багато з них не сподівалося на пощаду від ворога (який на той час вбив 25 тисяч людей у Маріуполі). Та військові виконали наказ президента. Загарбники вивезли з «Азовсталі» кілька сотень наших воїнів – частину в окуповану Оленівку (де згодом вчинили їх масове вбиство), частину – в Новоазовськ, теж окупований. Був серед евакуйованих і Микита Подскальнюк. Тим часом його рідні не знали спокою.

– 16 квітня син перестав виходити на зв’язок. Через кілька днів я звернулася в райвідділ поліції, подала заяву про зникнення. Згодом поліція передала справу в СБУ. Далі я спілкувалася з працівниками СБУ, – згадала Наталія Подскальнюк.

Поки Микита перебував в облозі, мати раз у кілька днів отримувала повідомлення від військової частини про те, що він живий. Після того, як бійці вийшли з «Азовсталі», заходилася з’ясовувати, де син.

– Зверталася куди тільки можна. Телефонувала у Міжнародний комітет Червоного Хреста в Женеві, у Товариство Червоного Хреста в Україні, в офіс Папи Римського.

Знаючи про застереження не публікувати інформацію про військовополонених, Наталія деякий час дотримувалася його і забороняла знайомим поширювати в соц­мережах відомості про Микиту.

– Потім увірвався терпець. Хотілося кричати на весь світ.

Наприкінці червня відбувся обмін полоненими, в рамках якого повернулося 144 оборонці Маріуполя. Інших визволяли в ході наступних обмінів. Один з них розшукав Наталію Подскальнюк – його попросив про це Микита, який залишався в полоні. Від синового товариша Наталія дізналася, в якому населеному пункті перебуває Микита, в якому бараку його тримають, що він їсть та як там ставляться до полонених окупанти. Декого із синових побратимів, вже визволених, Наталія розшукала сама. Через соцмережі познайомилася з родичами військових, які ще перебували в полоні разом з Микитою.

Здобутою таким чином інформацією про сина Наталія ділилася з представниками Червоного Хреста. Їй відповідали: «Спасибі, працюємо, чекайте».

Поки син був у неволі, Наталія не отримала від нього жодної звістки. Окупанти тоді ще не давали полоненим можливості через Інтернет звернутися до української влади та попросити якнайшвидше включити їх в «обмінні» списки.

У березні нинішнього року Наталії зателефонували з СБУ і повідомили, що відбувся обмін, в рамках якого визволено її сина. Згодом подзвонив Микита: «Мамулю, це я».

Це була велика радість для близьких Микити. Несподівана радість: про те, що його хочуть включити в списки «на обмін», рідню не попереджали.

Микита поки що проходить реабілітацію. За словами матері, про пережите в полоні він публічно не розповідатиме.