«ВІНО» – абсолютно тверезий проєкт

Нещодавно на базі освітньо-культурного та волонтерського Гончаренко центру відбулася презентація проєкту, який, сподіваємося, відкриє нову сторінку в історії Муніципального Театру Сатири. Над ним працювали Роман Бутовський (режисер та актор названого театру), Вікторія Майстренко (заслужена артистка України), Надія Лісняк (менеджерка) та Катерина Околіта (комунікаційниця проєкту).

Як зазначила на початку презентації пані Надія Лісняк: «Чотири людини посиділи, поворушили мізками і написали невеликий проєкт, охрестивши його за назвою вистави “Віно” і подали до Українського Культурного Фонду. Проєкт короткотерміновий, всього півтора місяці, на невелику фінансову складову. Але ми задоволені тим, що він був підтриманий. Чому ми подали від ФОП Бутовського? Тому що це був найпростіший шлях. Бюрократичний апарат все-таки діє. Якби ми подавались від Муніципального Театру Сатири або навіть від громадської організації, це було б складніше. Тому ми надзвичайно вдячні Українському Культурному Фонду за підтримку».

Далі Роман Бутовський як керівник проєкту в деталях пояснив, як виник цей проєкт і на що він спрямований.

– З початком війни дуже складно було розуміти, в яких умовах ми будемо жити далі, як працювати. Назва «Театр сатири» сама за себе говорить, тобто передбачає вистави виключно комедійного, сатиричного жанру. Тому одразу постало питання, з чим працювати, який матеріал брати. Чи це актуально – комедійні вистави? Чи хтось може бути проти цього жанру? Все-таки війна в країні. Складно було визначитися. Саме тоді мені до рук потрапила (гадаю, невипадково) п’єса «Віно». Вона написана у квітні 2022 року. Тоді ж прочитав, зрозумів: треба брати цей матеріал в роботу. Але… Постійні тривоги, театр працював з такими перебоями, що ми тоді не знали, чи будемо далі взагалі існувати. Коли дійшли до постановочного процесу, щось мене зупинило. Подумав, що такий матеріал на болючі рани українців може стати якоюсь сіллю, і ми не отримаємо бажаного ефекту. Отже була якась така фрустраційна ситуація. І я відклав цей матеріал. З часом ми зрозуміли, що життя триває і ми в ньому маємо виконувати свою роль.

Якось на одній з телепередач, куди мене запросили, постало питання: «Яка функція театру під час війни? Розважати чи виховувати?» Тут я запропонував ще третій варіант: лікувати. Впевнений, театр як синтетичний вид мистецтва, що об’єднує в собі різні види мистецтв, може лікувати людські душі, може загоювати рани, які нам наносять. Тому навесні цього року ми повернулися до роботи над п’єсою «Віно» і вирішили подати заявку на отримання гранту для її постановки.

«Віно» – це п’єса відомої української драматургині Наталії Ігнатьєвої, завідувачки літературною частиною Запорізького театру юного глядача. Я не був знайомий з нею особисто до того, поки не знайшов і прочитав її п’єсу. А коли в сере­дині серпня ми знову приступили до роботи над п’єсою, відповідно з’явилося бажання познайомитися з авторкою. Ми списалися, і вона з великим задоволенням поставилася до ідеї зробити виставу. Для неї вона знакова. Це її рефлексія на початок війни, її бачення тих страшних днів.

Цей матеріал включає не лише такі необхідні елементи нашого життя, як перебування в укритті і начебто буденне спілкування в ньому. Як режисер я побачив тут певні фантастичні, фентезійні навіть, елементи. І прагну досягти цього в реалізації постановки. Герої цієї п’єси алегоричні, оскільки це ми з вами повсякденні. Ці ж герої уособлюють в собі зв’язок з пращурами, з родом, з праслов’янським минулим. І це те, що, мабуть, дає нам сили і наснаги жити, те, що тримає той стрижень, який дає нам змогу утриматись на гідному рівні та подолати цю страшну війну, вижити і мати надію на добре майбутнє.

У виставі задіяно сім дійових осіб. Головні герої – Ярослава та Марко, які знайомляться саме в укритті під час повітряної тривоги, – за умовні сім днів стають повноцінною парою. Їхнє кохання – символ непереможної України.

Працюючи над п’єсою, потрібно було віднайти такі прийоми, такі шляхи реалізації, щоб глядач після вистави мав над чим замислитись. Подумати і про складність вибору, і про складність життя загалом, про складність відносин і водночас про легкість відносин, які можна будувати, щоб жити гармонійно і насолоджуватись життям. Окрім Ярослави у п’єсі ще є сім жінок. Але у нашому варіанті їх буде шість, тому що одна актриса виконуватиме дві ролі. Ці жінки, починаючи від прапрабабці, це шість попередніх поколінь. Ярослава і Марко символізують сьоме покоління. Отже тут ми простежуємо їхній потужний зв’язок, звернення до роду і закликання по допомогу. Поєднання цих поколінь і дає оту потужну силу, яка допомагає нам жити і перемагати.

Що таке «ВІНО»? Це посаг, тобто це давнє загальнослов’янське слово, що означало подарунок при укладанні шлюбу, плату за наречену. Похідне від нього – привінок. Вперше це слово, наскільки нам відомо, з’являється у «Повісті минулих літ». Символ цієї вистави – вінок як символ сплетення поколінь, символ з’єднання усіх джерел.

Отже «ВІНО» – дуже актуальний матеріал, який задовольнить, напевно, усі три функції театру – і виховну, і розважальну, і лікувальну. П’єса хоча і драматична, та все ж добра, ліро-драматична, має оптимістичний фінал, який дає впевненість в перемозі, впевненість в тому, що у нас в Україні все буде добре.

На запитання, чи відійшов Театр Сатири у цій постановці від свого основного спрямування, Роман Бутовський відповів таке:

– Сатири тут точно немає. Так, це є невеликим відходом від нашої основної жанрової спрямованості. Адже наш час кидає нам нові виклики, трансформує нас, нашу свідомість. Тому, як вчив колись Станіславський, ми вчимося працювати у запропонованих умовах. Не лише на сцені, але й в житті. Та в постановці все ж присутні елементи кумедності, комедійності, а саме в спілкуванні Ярослави і Марка. Коли ми працюємо над окремими фрагментами вистави, я сиджу, дивлюся, і на мене сходить натхнення, і тут я розумію, що я правильно це роблю. Якщо у мене така впевненість є, це гарантує успіх.