Якось наприкінці минулого року мені дуже пощастило. На два тижні направили до санаторію на Харківщині на реабілітацію. Десятеро з бригади. Це була розкіш, хоч і за свій рахунок (за ці два тижні не нарахували бойові, 14 тисяч). Різноманітні процедури, басейн коли хочеш, а головне – приїхала на кілька днів дружина, це дозволено, за знов-таки твої гроші є корпус для сімейних. Так от, у всіх десяти в санаторно-лікувальній книжці серед інших діагнозів було порушення сну. Після пів року на фронті на Донбасі це є у кожного без винятку.
Здавалося, досвідчений солдат може спати за будь-яких умов. У мокрому окопі під безперервним обстрілом, без жодних ознак комфорту (колись ночував в БМП за морозу -9, з відчиненими дверима, я ж на охороні, один в лісі з чотирма бехами).
Взимку мій сусід по кімнаті вночі вийшов з хати й застрелився, ніхто з восьми в хаті не помітив –кого в Констасі здивуєш вибухами чи пострілами вночі? Але що таке нормальний сон, ти розумієш лише в тилу, у тому ж санаторії.
На фронті не буває чистого, безтурботного, справжнього здорового сну. У будь-який момент може прийти дзвінок або повідомлення по «Сигналу» – вставай, терміново збирайся на евак чи ще куди, а якщо ти командир – то знайди, розбуди, забезпеч таких-то бійців на завдання. Або приїде хтось з начальства вас підняти та зібрати й забрати кудись в повну задницю. Прокидаєшся – і одразу в телефон: чи не пропустив важливе повідомлення?
Рідко хто спить рекомендавані лікарями вісім годин. То геть близько прилетить, то насниться кошмар, то просто прокинешся весь в поту з жахливою думкою – що я тут взагалі роблю?.. Часто йдеш серед ночі до вбиральні й бачиш, що половина твоїх в три години не спить, сидить в телефонах. І ці розлади, з мого досвіду та на суб’єктивну думку, не лікуються відпусткою, санаторієм, будь-чим. З однієї тупої, бридкої, страшної ганебної причини: ти не знаєш свого майбутнього.
Зек в тюрмі знає кінцевий термін відсидки й може рахувати дні. Хворий знає, коли закінчується строк циклу опромінення. І головне, має надію, що вилікується. «Завдяки» нашій владі у бійця нема ні розуміння, коли звільнення, ні надії, її ніхто не дає. «Здається, нас програли в карти» – дуже вживаний популярний сумний жарт у військових. Зараз багато з’явилося статей і блогів на цю надважливу для нас тему. Бо всі ми знаємо, що вихід з армії для нас або тюрма, або триста з ампутацією, або двісті. Або СЗЧ з незрозумілою перспективою. Хоча багатьох з нас морально вбиває, що хлопці з взводу, роти, батальйону, які втекли півтора роки тому, ледь почувши, що їдемо на Донбас, досі спокійно (чи майже спокійно) живуть собі, і ніхто ніяк нічим їх не карає! А ти спи, не думай про таке.
Не знаю, які настрої, думки з цього приводу у тих, хто, наприклад, безстрашно охороняє кордони України зі Словаччиною чи Угорщиною, обслуговує полігони на Львівщині чи стоїть на варті військкомату десь в Чернівцях. І як їм спиться. Говорю про фронтовиків, в першу чергу про піхоту. Чому? Просто поцікавтесь, скільки на Алеях почесних поховань у Кропивницькому вояків з Військової служби правопорядку, діловодів, бійців ППО, персоналу численних учєбок та полігонів, героїв взводів матеріального забезпечення і так далі. На 90% там піхота. Так само на гауптвахтах та у дисциплінарних батальйонах одна піхота. Бо чомусь вкрай рідко йдуть на відмову від бойового наказу чи дезертирство бійці з тисяч підрозділів на Придніпров’ї та Буковині, Прикарпатті та Галичині. Більшість з них просто не знає і не розуміє, що таке бойовий наказ і чим відрізняється від наказу піти підмести плац. І зі сном в них менше проблем.
Коли гине один пілот літака, вся країна горює, соцмережі переповнені болем, а в той же самий день полягло кілька сотень піхотинців, і не сплять лише їхні матері, дружини та діти….
32 роки тому в листопаді я звільнився зі строкової служби. Ще кілька років мені іноді снилося, що мене знову забрали в армію, мабуть, на ніч з’їв чи випив щось не те. Потім минулося. Тепер на заміну прийшли інші сни або безсоння. Доброї ночі вам, друзі, спокійного сну.
Ювілей на батьківщині