Що ви знаєте про своїх дідів та прадідів? Напевно, те, що розповідали батьки. Наш колега Сергій Якунін, щоб дізнатися правду про свого прадіда, звернувся до Черкаського архіву. Ми попросили його поділитися відомостями про Пилипа Онисимовича Якуніна, які було розсекречено.
– Сергію, що в родині розповідали про прадіда? Що було відомо?
– Не багато. В ті часи ми не говорили відверто, особливо про долю прадіда. Про діда я знав багато – він сам розповідав. А про його батька майже не говорили, бо й дід мало знав про свого батька.
Було відомо, що прадід в 1937 році вироком суду був визнаний ворогом народу, розстріляний, а згодом реабілітований. Власне, це все. Про те, в чому конкретно його звинувачували, родина не знала.
Прадід жив в Райгороді на Черкащині. За професією був маляром високої кваліфікації. Крім того був профспілковим лідером в містечку – очолював профспілкову організацію залізничників. Родина довгий час не знала, що він після арешту та суду був розстріляний. Вважали, що він десь відбуває покарання. Вже в матеріалах справи я побачив листи, які писали його дружина, інші родичі з проханням повідомити, де він відбуває покарання, щоб писати йому листи чи посилку відправити. На ці листи не надійшло жодної відповіді.
В 1957 році родина отримала документ від Верховної Ради про те, що прадід реабілітований. Тоді зрозуміли, що він був розстріляний. Мій дід не вірив, що його батько ворог народу, і надіслав на його ім’я в черкаську тюрму (вважав, що він там перебуває) листа, в якому написав: «Тато, ну який ти ворог народу? Вороги народу ті, хто тебе туди заторочив». Через декілька днів за дідом прийшли і забрали. Він десять років був в таборах Воркути та Азербайджану. Про це ми знаємо в подробицях, бо дід розповідав.
– Ви раніше намагалися шукати відомості про прадіда?
– Так. Мій батько намагався дізнатися про долю свого діда. В дев’яностих роках писав листи до архівів, але отримував короткі відповіді: був засуджений, розстріляний, реабілітований. Тільки зараз, коли архіви СБУ в Черкаській області були передані до центрального архіву, з’явилася можливість ознайомитися із справою, і я з дочкою Світланою поїхав до Черкас. Прочитавши майже 700 сторінок справи, ми дізналися, у чому звинуватили Пилипа Онисимовича Якуніна у 1937 році.
– Вірогідніше за все, почалося з доносу.
– З анонімного доносу. Це був початок політичних репресій в країні. Я вважаю, що тогочасні правоохоронні органи намагалися виконати якийсь план, щоб один район не відставав від іншого за кількістю викритих ворогів народу. Райгород – невеличке містечко, всі один одного знають. Так от, за матеріалами справи, прадіда судили за події 1918 року. Якось дивно виглядає: люди протягом двадцяти років щось знали, про це мовчали, раптом вирішили донести.
У справі фігурують дві людини: мій прадід і його колега по профспілці Геранін. Процитую обвинувальний висновок: «В 1918 году Геранин и Якунин торжественно встречали банду вольных казаков, пришедших в село Райгород. Геранин и Якунин с трибуны произносили торжественные речи националистического, шовинистического характера, после чего распевали контрреволюционные песни “Ще не вмерла Україна” и прочи, а также агитировали за эсэров и за “самостійну Україну”. В 1918 году при приходе немцев-оккупантов в Райгород Геранин и Якунин устроили им торжественную встречу с хлебом и солью. А также требовали от народа содействия немцам с требованием отдачи огнестрельного оружия. Причем лица, революционно настроенные и не отдавшие оружие, были выданы Гераниным и Якуниным немецкой контрразведке… В 1919 году по приходу деникинской банды Геранин и Якунин опять же устраивали торжественную встречу»…
І в підсумку Пилипа Онисимовича Якуніна звинуватили в тому, що він «в прошлом являлся провокатором немецкой контрразведки и впоследствии пролез в партию ВКП(б). Будучи в должности председателя месткома станции Постышев, Якунин засорял аппарат дистанции чуждоклассовым элементом. Но в 1937 году разоблачен и исключен. Преступление предусмотрено ст. 54-10».
Це такі основні моменти. Судив їх черкаський суд, який вирішив для визначення вироку передати справу одеській трійці УНКВС. Ця трійка присудила розстріл обом фігурантам справи. Вирок був приведений у виконання через кілька днів. Розстріляний прадід у Черкасах. Про місце поховання ніхто сказати не може. Напевно, було місце масових поховань, тому що розстрілювали тоді багато людей.
– Чи були свідки подій 18-го року? Адже на той момент 20 років минуло.
– Так, в матеріалах є свідчення. Близько десятка людей підтвердили, що все так і було. Але були ті, хто заперечував.
Рішення одеської трійки дуже цікаве: на папірці надрукований вирок, стоїть печатка і три підписи без прізвищ.
– Як вдалося налагодити контакти з Черкаським архівом?
– Напрочуд легко. Спершу я зайшов на сайт установи. До речі, дуже багато справ оцифровані, і з ними можна ознайомитися. Я написав електронного листа безпосередньо з сайту. Мені дали відповідь, що справа, якою я цікавлюся, є, з нею можна ознайомитися. Потім я зателефонував, і ми домовилися щодо приїзду. Нас зустріли, провели до залу і дали справу для ознайомлення. Фотографувати можна все, але кожен знімок співробітниця фіксувала в журналі.
– Які у вас із Світланою відчуття після отримання таких відомостей про рідну людину?
– Світлана дуже перейнялася тим, що прочитала і взнала. Вона вирішила більш детально вивчити історію країни періоду 30-х років і на основі історій життя своїх прадіда і прапрадіда написати наукову роботу в Малій академії наук.
Щодо мене, то ще не до кінця склалася картинка життя прадіда. Але коли я все це читав, з мене по шкірі поповзли мурахи від того, що мій прадід в 1918 році співав «Ще не вмерла Україна» і зустрічав козаків. Хочеться вірити, що так і було, що його не обмовили. У всякому разі з характеру мого діда можна зробити висновок, що його батько був таким.
«Золоті хіти»