«Обов’язково повернуся, маю внуків дочекатися»

Сергію Бутову було за п’ятдесят, коли почалася велика війна. Не міг всидіти вдома, звернувся у військкомат з проханням про мобілізацію, хоча дружина й діти просили не робити цього. Опинившись на війні, обіцяв рідним: «Обов’язково повернуся, маю внуків дочекатися». Не судилося.

– Він казав на мене Вінтік або Сонечко, – згадує Вікторія Бутова, жителька Олександрії. Вона прожила із Сергієм Бутовим у щасливому шлюбі понад тридцять років. Звісно, пам’ятає, як познайомилися.

– Це було 1990 року. Я навчалася в Олександрійському педагогічному училищі, на музичному відділенні. Родом я – зі Світловодська, в Олександрії винаймала квартиру. Музичні твори розучувала на роялі в училищі. Якось за цим мене і застав Сергій, хоча я тоді ще не знала, як його звати і хто він такий. Він тоді прийшов в наше училище до своєї двоюрідної сестри, теж Вікторії, і побачив мене. Потім мені признався, що одразу закохався, але не насмілювався познайомитися. Допомогла сестра Вікторія, якій довіряв свої таємниці. Я прийшла до неї додому, і вона одразу зателефонувала братові: «Приходь, вона тут». Сергій мені сподобався. Гарний, добрий, сором’язливий. На кожне побачення приходив з букетом. Через півтора року ми справили весілля. Наступного року народилася дитина, хлопчик, назвали Сергієм. Сергій Сергійович. Альона наша – 2002 року. Чоловік їх сильно любив, турбувався.

За словами Вікторії Бутової, під час економічної кризи, яка почалася у 1990-х, їм, як і багатьом українцям, жилося нелегко. Сергій, вивчившись на машиніста підземного електровоза, спочатку працював за спеціальністю в «Олександріявугіллі», потім на інших підприємствах.

– І слюсарем, і зварником, і будівельником. Різну роботу умів. Будинок, який віддала нам його мати, сам добудував. А як випадав вільний час – виготовляв з металу троянди, підсвічники. Дуже красиві. Ми любили запалити увечері свічки і посидіти удвох. А який Серьожа борщ варив! Густий, обов’язково з м’ясом. Борщ у нього краще, ніж у мене, вдавався. Готував його не часто, щоб я не звикала. Наприклад, повертаюся з лікування додому, питаю: «Борщ є?» – «Звісно, Вінтік!» Мисливцем був завзятим. Ще коли ми неодружені були, повіз мене до своєї матері, яка з молодшими синами, Вадимом і Миколою, на Вінниччині тоді проживала. Там мене на полювання із собою взяв. Великі сніги лежали. Поводив він мене полями, я так наморилася, що після того ні разу на це не погоджувалася. А він і в Олександрії мисливством займався, в Звенигородському лісі. Йому подобалося на природі. Я складаю музику, вірші, до війни брала участь у музичних конкурсах. Чоловік їздив зі мною, підтримував. Теж вірші писав.

Вікторія Бутова розповідає, що велика війна застала чоловіка на Київщині, де він підрядився на будівництві, і кардинально змінила його плани.

– Орки не дали завершити роботу, і чоловік повернувся додому. Склав рюкзак, звернувся у військкомат, просив мобілізувати. Серьожа такий завжди був, не ховався за чужими спинами. «Нехай я, а не хтось». Ми з донькою не пускали його, Альона й рюкзак ховала. Та хіба його втримаєш! У серпні двадцять другого його мобілізували. Рік, навіть більше, служив в Канатовому. Там небезпечно через обстріли. Іноді приїздив додому. Бувало, увечері приїде, а вранці уже треба на службу повертатися. Як приїде, тягне мене прогулятися містом, в кафе сходити. Гордився тим, що служить в Збройних силах. Ще турботливішим став, ніж до війни. Потім його відправили на навчання в Житомир. Ми з Альоною їздили до нього. Він познайомив нас зі своїм новим другом, Ігорем. Тому теж трохи за п’ятдесят, а родом – з Миколаєва. Через тиждень, у квітні 2024 року, їх відправили на війну. Автобус проїжджав через Олександрію, і Сергій попросив нас з Альоною вийти о такій-то годині на вулицю. Ми вийшли, зустріли їхній автобус. Поки інші хлопці курили, ми обійнялися, постояли. Після того спілкувалися телефоном. Зв’язок там – поганий, навіть Starlink не всюди діє. Хотіли приїхати до нього на Донеччину, він не дозволив: «Ще ракета влучить, сидіть вдома. Обов’язково повернуся, маю внуків дочекатися». Мріяли, що поїдемо в Світловодськ, покатаємося на яхті. Чоловікові дуже подобалося моє рідне місто. Востаннє поговорили п’ятого травня. Їхній підрозділ стояв в селі Уманському, це Покровський район. Чоловік курив цигарку за цигаркою. Казав: «Тут – навіть не нуль, тут – мінус. До орків – двісті метрів. Нас відправляють у бій. Бій буде важкий. Якщо через п’ять днів не зателефоную, подзвониш командирові». Дав номери командира і свого друга Ігоря, його теж відправили в Уманське. Ще чоловік казав, що хоче мого борщу і сала. «Приїжджай, наварю хоч відро», – пообіцяла.

Про те, що чоловіка вбито 10 травня, Вік­торія дізналася через кілька днів від працівників ТЦК. 20 травня Сергія Бутова з почестями поховали на військовому кладовищі в Олександрії. Були побратими, з якими служив у Канатовому. Через місяць після похорону Альона додзвонилася до Ігоря, батькового друга. Від нього родичі Бутова й знають, що їхній чоловік і батько воював, не шкодуючи себе, і зазнав смертельного поранення у бою, вискочивши з кулеметом з окопа, щоб захистити побратимів.

– Дуже важко розказувати про це, – ледь не плаче Вікторія Бутова. – Бережемо його речі. Провідуємо могилку. Банер і сіті-лайт замовили. На Хрещатику дитина поставила прапорець з його іменем, – жінка має на увазі меморіал загиблим на газоні напроти головпоштамту в Києві. – Пишу вірші про нього. Дозвольте, прочитаю:

Коханий, рідний, найдорожчий і єдиний

Пішов від нас у небуття.

За нас і за майбутнє нашої країни

Ти віддав своє життя.

Пишаємось тобою, наш Герою.

Роки не зможуть вгамувати біль в серцях.

Назавжди з нами ти, а ми з тобою.В думках, у пам’яті, в душі, і наяву, і уві снах.