Прощавай, 2024-й!

Роби що повинен, і станеться що судилося.

Марк Аврелій.

Усе! Остання колонка оглядача «УЦ» у 2024 році! Не крайня, не чергова, а саме остання. П’ятдесят друга, відповідно до кількості тижнів у календарному році. Аж ні, була ще одна – позачергова. Вважайте її бонусом.

Зізнаюся чесно: нинішнього, майже минулого, року не раз виникали форс-мажори з виходом газети – війна та блекаути, хвороби та фінансові проблеми, але ми брали себе в руки, сідали, думали та писали. І не зірвали жодного випуску. Жодного!

Два простих аргументи виявилися сильнішими за всі форс-мажори. Перший – звичка до відповідальності перед читачами, котра давно стала нашою другою натурою. І другий – усвідомлення того, що Олегу Дем’яненку, Павлу Федчишину, Андрію Лисенку, Геннадію Рибченкову, Жені Скачку, Ігорю Козубу, Олегу Бондарю, Дмитру Ліньку, Ігорю В’юну, Андрію Солонченку, Віталію Вязовцеву, Андрію Яровому, Дмитру Пузакову та тисячам їхніх побратимів у рази важче, ніж нам.

Ще одним важливим чинником, який сильно вплинув на нашу роботу у 24-му році, стала журналістська самоцензура. Самі собі встановили червоні прапорці у темах і формах подачі інформації та намагалися їх не перетинати.

Майже в кожному номері розповідали про загиблих земляків. Повірте, писати про це не легше, ніж читати. Тим більше, коли така емоційно виснажлива робота поступово перетворюється на конвеєр. Але ми вірили і віримо, що це – одна з наших основних місій під час війни. Електронні архіви часто-густо зникають разом із гаджетами, а пожовклі фото та вирізки з газет зберігаються в домашніх альбомах десятиліттями. Бачимо в цьому свій обов’язок пам’яті перед загиблими захисниками України та їхніми близькими.

Так, ми не повідомляли про врятованих з каналізаційних колодязів цуценят і знятих з дерев переляканих кошенят. Наш девіз «УЦ – газета для читачів, які думають» змушує шукати більш глибокі та значущі теми. Тому так багато розповідали про волонтерів – особливо тих, для кого допомога ЗСУ стала справою життя, а не штатною роботою.

Намагалися писати в кожному номері і про мирне життя земляків, про творчість і спорт. Бачимо в цьому необхідну розраду, розуміємо, що не можна жити 24/7 однією війною.

Навмисно ігноруємо брудні хвилі хейту в соціальних мережах. Допомагати вирішенню соціальних проблем та влаштовувати срачі у Фейсбуці та Телеграмі – принципово різні речі, і друге точно не для нас.

Не нагнітати соціальну напруженість у суспільстві, не підливати олії у вогонь, не смикати змучених своїми проблемами людей для нас важливіше, ніж нескінченно викривати, таврувати ганьбою та поганими словами. А ще – не плутати свободу слова зі свободою хамства.

Але є теми, про які й надалі не мовчатимемо. Про системну корупцію в різних царинах нашого життя. Про розкрадання бюджетних грошей, про недолугі управлінські рішення, про неефективні витрати коштів, яких бракує, про совкові вказівки зі столиці.

Є ще кілька табу, яких ми намагалися дотримуватися. Це – заборони на пафосні та банальні фрази. Газета – не листівка, нічого нікому не нав’язуємо, не намагаємося когось перекричати, втовкмачити в голови й без того зрозумілі речі. «Минулий рік був складним (важким, непростим)» – сподіваюся, ця фраза прозвучить у № 52 «УЦ» лише раз, та й тільки як нагадування, що наші читачі знають про це і без нас.

Що нам не вдалося зробити 2024-го? Не вдалося заробити грошей, щоб впевнено виходити мінімум на 8 шпальтах і платити всім співробітникам зарплату, яка хоча б віддалено нагадувала б гідну. Не змогли записати інтерв’ю з акторами – найбільш зацікавленими особами у вирішенні кризи у театрі корифеїв. Не домоглися дозволу Верховного Головнокомандувача на інтерв’ю з облвійськкомом Зуєвим. Не пробилися зі своїм запитанням до президента Зеленського. Але, з іншого боку, треба щось і на новий рік залишити?..

Ми разом прожили та відпрацювали ще один рік. І я щасливий, що можу сьогодні без жодного пафосу написати цю фразу. Наприкінці третього року війни ми, здається, починаємо розуміти ціну життя та смерті. Дякую, що читали нас. Дякую, що підтримували і не погоджувалися. Дякую, що думали та говорили те, що думали. Ми такі ж, як ви, – не гірші й не кращі. І пишемо для вас, як для себе. Здоров’я вам усім, шановні читачі. До зустрічі у 2025-му!