«Вдома в небі воля дихає»

Кропивничанка Алла Резніченко з двома синами повернулася з Німеччини, куди виїхала на початку великої війни. Про дорогу туди й назад, чуйних людей, умови проживання, німецьку освіту, культуру, ментальність Алла розповіла «УЦ».

– Коли почалося повномасштабне вторгнення, старшому сину було шість років, молодшому шість місяців. Як всі, я не розуміла, що відбувається, і мені було страшно. Багато друзів і знайомих виїжджали з країни, кликали мене, але я вагалася. Одним з факторів, який підштовхнув мене до прийняття рішення, стала відсутність потрібних продуктів харчування в магазинах. Молодшого я годувала сумішами, і коли вони почали зникати з полиць, у мене виник страх: чим я буду годувати дитину?

Дорога на Захід

– Ми почали шукати варіанти, куди і як виїхати. За великим рахунком, мені було все одно, куди, головне – врятувати дітей. Дочка маминої подруги, яка давно живе в Німеччині, знайшла нам житло. Запитали, чи ми не проти жити в селі. Звісно, ми були не проти. З України ми їхали мікроавтобусом, на якому сюди привозили гуманітарну допомогу. Я, моя мама і двоє синів ввечері сіли в машину. Було досить холодно, водій дав нам спальний мішок. На щастя, Гордій, молодший, у візку всю ніч міцно спав. Машину трясло, і це дитину заколисувало.

Вранці ми були у Львові. Не знали, де будемо ночувати, попередньо не бронювали житло, і водій запропонував переночувати в нього вдома. Така добросердечна людина! Ми приїхали до нього, мама навіть зварила суп. А потім відгукнулася моя подружка Наташа Ярова, яка живе у Львові, і запросила до себе. Нас тепло зустріли, нагодували, і ми заночували у своїх.

Нам сказали, що з львівського вокзалу ходять автобуси, які довозять кудись. Ми дізналися, що вони безкоштовно довозять до Польщі. Поїхали. Людей було дуже багато. Довезли нас до пункту пропуску, там йшли пішки. Речей було небагато – дві сумки з найнеобхіднішим: памперси, дитяче харчування, мамині таблетки. Коли збиралися, я дозволила Мілану, старшому, взяти з собою дві іграшки.

У Польщі нас також безкоштовно привезли у табір для біженців. Там було дуже людно, багато ромів, сталася якась надзвичайна ситуація, викликали поліцію. Ми почали дізнаватися про транспорт в Німеччину. Виявилося, що автобус вже поїхав, наступний буде невідомо коли. Нам пропонували поїхати до Іспанії, Італії. Якби нас не чекали в Німеччині, мабуть, поїхали б в іншу країну. Випадково познайомилися з чоловіками, які їхали до Лейпціга. Це були представники заводу Porsche, які в Україну везли волонтерську допомогу. Було кілька бусиків, які розвантажилися у Львові й назад їхали порожніми. Вирішили ще допомогти – перевезти людей до Німеччини. Ми були серед таких людей.

В автобусі нас обігріли, нагодували, оточили турботою. Звідкись знайшлося дитяче автомобільне крісло, куди посадили Гордія. Ми досить комфортно доїхали до Лейпціга. Там нас доправили до табору, який був розташований в приміщенні великого спортзалу. Ще був актуальним ковід, ми робили тест. Боялися, щоб не був позитивним, бо як повертатися назад? Все було добре на цей рахунок. В залі були розкладачки, нам дали чисту, в упаковці, постіль, засоби гігієни. Можна було поїсти зі шведського стола. І дитяче ліжечко було.

Наче все добре, але Мілан раптово почав плакати. До нас підійшли водії, які нас везли, намагалися зрозуміти, що сталося. Ми з мамою пояснювали, що дитина не розуміє, де опинилася. Завжди, коли ми довго кудись їхали, це була подорож, а потім відпочинок. А тут приїхали в невідомість для дитини, хоча ми йому все пояснювали. Тим не менш, це був стрес для нього. Він сумував за татом (а наш тато вже був у ЗСУ), ще й тому плакав. І ці водії (для нас вони були водіями, а на заводі Porsche це поважні начальники відділів) підійшли до Мілана, обійняли, заспокоїли. Це було незвично і дуже приємно, зворушливо – наскільки люди перейнялися нашим станом, хотіли нам допомогти. Щира їм вдячність за це.

Ми переночували. Зранку приїхав один з водіїв, запитав, як у нас справи. Ще там був хлопчик, який говорив російською. Він закінчив зміну і у свій вільний час допоміг нам дістатися вокзалу, взяв нам безкоштовні квитки на потяг, провів на платформу, дочекався, поки ми зайдемо у вагон, і тільки після цього пішов.

Привітне німецьке село

– Ми їхали до Гамбурга – саме туди й було треба. Щойно вийшли на платформу, відразу підбігли волонтери, схопили наші сумки, запитали, чи ми чогось потребуємо. Ми відчули, що в надійних руках, бо нас зустріли люди, яких ми знаємо, кропивничани, які, власне, знайшли для нас житло. Повезли нас в село, в будинок, де жила бабуся, яка на той момент перебувала у будинку для літніх людей. Її діти жили в іншій частині будинку. Ми просто хотіли якогось житла, на щось особливе не розраховували. Але коли зайшли до будинку, були в захваті. Я із захопленням роздивлялася майже антикварні меблі, предмети побуту. Було очевидно, що бабуся любить порядок, бо посуд, навіть голки з нитками були  бездоганно впорядковані. Там все було настільки доглянуто, з такою любов’ю, що ми не могли все це не полюбити. Ми усвідомили, що це наш будинок.

Ще там був сад з квітами. Ми згодом почали купувати саджанці квітів, кущів, щоб посадити там. Навіть помідори намагалися виростити, але той клімат і ґрунт не сприйняли наш улюблений овоч. А квіти прийнялися.

Маю сказати про значення мови для німців – це важливо. Мені хочеться, щоб українці так само любили, шанували, поважали свою мову, як німці. Вони нею дорожать, сприяють і заохочують іноземців її вивчати. Якщо бачать твоє бажання, якщо ти намагаєшся говорити німецькою, створять всі умови, щоб ти її вивчав і вдосконалював.

Створені різноманітні курси німецької. Скільки я там жила, стільки навчалася мові. Спочатку це були волонтерські курси – люди у свій вільний час приділяли увагу таким, як я, навчали нас спілкуватися німецькою. Такі волонтерські центри знаходилися при церквах. Церква там – це культурний осередок. В одній будівлі можна помолитися, поставити свічку, в іншій проводилися зібрання, концерти, різноманітні курси та майстер-класи для дітей та дорослих.

У нашому селі церкви не було. Не було магазину. Був лише басейн, який відкривався влітку, стрілецький клуб та пожежна станція. Спочатку ми були розгублені: де купувати продукти? Женя, яка допомогла нам приїхати і поселитися, завантажила наш холодильник всім необхідним. Це було м’ясо, молочні продукти, овочі, фрукти, навіть каву та чай нам купила. З часом ми зорієнтувалися, стали їздити на закупівлю продуктів у сусідні населені пункти.

Про тамтешніх людей хочеться говорити багато хорошого. Протягом першого тижня нашого перебування там двері будинку не зачинялися. До нас йшли незнайомі люди, приносили речі, дитячі іграшки, питали, що нам треба. Заходили трішки боячись – не знали, в якому ми психічно-емоційному стані. В їхніх очах був острах, але коли бачили, що ми привітні, запрошуємо в будинок, вони з полегшенням розуміли, що з нами можна спілкуватися. Хоча ми тоді спілкувалися жестами, мигами, але розуміли одне одного, між нами був контакт.

«Шультьюте»

– Мілан пішов у перший клас в німецьку школу. Ми об’їхали декілька шкіл у виборі школи для сина, у цьому мені допомагали місцеві люди, до яких я могла звернутися. Одним з них був лікар Мартін, якому  близько 75 років, він поважний, має свій приватний кабінет і авторитет, і при цьому возився з нами, допомагав українцям – таким, як ми. Якось була в дитини температура 39-40, записатися на прийом проблематично, а він прийшов, послухав, сказав, які препарати приймати, повіз до себе у клініку. Це була суттєва допомога.

Про школу. Там не прийнято приходити на перший дзвінок з квітами. А ми ж, українці, не можемо без букета. Вчителька здивувалася, але була приємно вражена. Діти в цей день отримують пакунки, які таємно підготували батьки. Там солодощі, іграшки. Весь день дитина ходить з цим «шультьюте», а вдома розпаковує і насолоджується вмістом. Це було емоційно і святково. Тим паче у Мілана був день народження – навчальний рік в Німеччині починається 27 серпня.

Німецька школа нам була в радість і задоволення. Інколи в дощову погоду Мілан не хотів просинатися, ніжився у ліжку, я питала: «То ти в школу не підеш?» «Ні, – кричав, – обов’язково піду!» Для дітей в такому віці важливо не навчання, а дозвілля. А дозвіллям в тій школі було те, що кожної перерви діти виходили на свіже повітря, бігали, розважалися, а взимку каталися з гірки в спеціальних лижних штанях. Потім знімали штани і сухенькі сідали за парти.

До школи в сина не було досвіду німецької мови. Він ходив зі мною на курси, знав кольори, дні тижня, як справи… Його перша вчителька, дякую їй, користувалася гугл-перекладачем, тому спілкувалася із сином. Поступово він разом з однокласниками почав читати, писати. До речі, учні там до третього класу не пишуть ручками, лише простими олівцями, щоб можна було виправити помилку, щоб не було стресу.

Мілану подобалися уроки релігії. Розповідали історії, грали на гітарі, вони співали. Уроки спорту були улюблені – діти каталися на роликах, дошках. Дітям дається те, що необхідно в житті. Влітку було три тижні спорту. Діти повинні зранку їхати до школи на велосипеді або на скейтах. Таким чином вони набирали бали. Клас, який переміг, отримував приз. Так дітей заохочують до здорового способу життя.

До школи Мілан добирався шкільним автобусом. Їзди хвилин 7-8. Коли я добиралася на батьківські збори, то пішки хвилин 30-40. Або їздила на велосипеді.

Звичайно, у Мілана був бар’єр у спілкуванні з німецькими дітьми. Навіть коли підучив мову, не розумів сленгові вирази. Не міг займатися футболом, як його однокласники, бо треба було їхати в сусідній населений пункт. Так само з плаванням. Син в основному спілкувався з українцями – в його початковій школі таких було четверо. Але згодом почав більше розуміти німецьку і спілкуватися з місцевими дітьми.

Дуже гарне ставлення вчительки було до Мілана. Вона добре відгукувалася про нього на зборах. До речі, там також збирають гроші, але не на штори. На подарунки до Різдва, дня народження вчителя – купити книжку або сертифікат в якийсь магазин. Як правило, книжний. Це прояв вдячності і любові до вчителя.

На початку року відбуваються загальні батьківські збори. Десь в середині року запрошують на індивідуальну зустріч. Там слухаєш про свою дитину, про це більш ніхто не знає. Наприкінці року також загальні збори. Якщо хочеш зконтактувати з вчителем, не зможеш просто так йому зателефонувати. Надсилай офіційного електронного листа за шаблоном. Тобі дадуть офіційну відповідь. Якщо дитина захворіла – обов’язково треба повідомити електронною поштою.

Гордій за віком міг відвідувати дитячий садок, але в Німеччині є певні нюанси щодо цього. Місць мало, треба резервувати. Заповнюєш відповідний бланк і ходиш з ним по садках, які близько до твого будинку. Для нас це було 10 кілометрів. Я ходила на мовні курси, і з Гордієм залишалася моя мама.  Там є «тагесмутер» – жінка, яка має власних дітей і бере на догляд протягом дня чужих за певну платню.  Нам було шкода залишати нашого хлопчика з кимось, і він був вдома, з бабусею. Я так вдячна мамі за допомогу, за те, що була поряд, що зрозуміла і підтримала.

Далі буде.