Неювілейні вітання Юрію Горожанкіну

На жаль, все менше залишається шанувальників футболу в Кропивницькому, які пам’ятають гру та тренерську роботу живих футбольних легенд, таких, як Віктор Квасов, Олександр Смиченко, Валерій Музичук, Валерій Самофалов, Олександр Алексєєв, Володимир Димов, та інших блискучих майстрів, які збирали на стадіоні «Зірка» повні трибуни й захоплювали своєю самовідданою та яскравою грою. Та все ж ім’я Юрія Горожанкіна тут взагалі потрібно виділяти окремо. Адже внесок Юрія Івановича в історію футболу Кіровоградщини та України просто неоціненний. Саме він досягнув просто видатних успіхів як гравець і тренер.

Ще в далекому 1956 році юнацька збірна Кіровоградської області стала призером чемпіонату України. З тієї команди три футболісти — Юрій Горожанкін, Анатолій Литвинов та Юрій Калашніков — були включені до складу збірної України, яка виграла юнацьку першість колишнього Союзу. При цьому капітаном чемпіонської команди був саме Юрій Горожанкін. Звісно, що шлях до великого футболу та головної команди області для талановитого захисника був відкритий. І він у повній мірі реалізував свої найкращі якості.

У складі кіровоградської «Зірки» Юрій Горожанкін провів 12 сезонів (1956-68 рр.), зіграв більш ніж у 400 матчах. Він не тільки блискуче виконував свої функції в обороні, але постійно підключався до атакуючих дій. Маючи просто гарматний удар, Горожанкін постійно засмучував голкіперів суперників і входить до числа 30 кращих бомбардирів за всю історію команди. Цікаво, що в сезоні 1962 року більше за Юрія Горожанкіна забив лише легендарний кіровоградський футболіст, нападник Віктор Квасов.

Погравши під керівництвом відомих наставників А. Архіпова, А.Лермана, В.Добрикова, В.Жиліна, О.Расторгуєва та набравшись необхідного досвіду, після закінчення ігрової кар’єри, що цілком логічно, Юрій Іванович вирішив зосередитися на тренерській діяльності. І тут він досягнув відчутних успіхів. До двох перемог «Зірки» у Кубку України в 1973 та 1975 році Горожанкін був причетний безпосередньо, адже входив до тренерського штабу команди-переможниці. Очевидці кажуть, що фінальний матч Кубка України у івано-франківського «Спартака» у 1973 році кіровоградці виграли (1:0) м’ячем, який Юрій Горожанкін придбав у збірної СРСР.

Однією з головних тренерських якостей Юрія Івановича було вміння відкривати таланти та працювати з молоддю. Допоміг він відчути впевненість у власних силах та розкрити свій потенціал багатьом улюбленцям кіровоградських любителів футболу — Леоніду Колтуну, Валерію Музичуку, Валерію Самофалову, Олександру Алексєєву, Олексію Кацману, юному Михайлу Михайлову та багатьом іншим гравцям. Але Горожанкін був не дуже зручним тренером для керівництва, бо ніколи не боявся говорити правду. Тому його не один раз звільняли, а він, проковтнувши образу, йшов працювати з юними футболістами.

Автору цих рядків пощастило тренуватися під керівництвом Юрія Івановича тоді, коли він, учергове відлучений від великого футболу, працював у футбольній СДЮШОР на стадіоні «Піонер» та створив перший в Кіровограді спеціалізований футбольний клас, складений з юнаків 1968 року народження.  Ще тоді наш наставник багато приділяв уваги тактичним моментам, що іноді викликало в нас деяке нерозуміння. Та користь ми оцінили вже згодом, коли бачили, що суперники грають саме так, як передбачав тренер. А на полі під час тренувань Юрій Іванович міг так класно показати той чи інший технічний елемент, що викликало шалене захоплення та здивування. А ще він навчав нас мислити на футбольному полі та цілеспрямовано йти до своєї мети. Його не лише спортивні, а й життєві уроки досі згадуються із теплотою.

А в черговий скрутний час Юрія Горожанкіна знову повертали в «Зірку», тому що знали: вона в його серці. І він повертався й знову брався за улюблену справу, розуміючи, що знову доведеться вирішувати надскладні завдання. І знову давав шанс молоді й відкривав таланти.

Під керівництвом Юрія Івановича робили перші кроки у професійному футболі Олег Діброва, Сергій Степашко, Станіслав Казаков, Сергій Лактіонов, Микола Шевченко, Костянтин Сосенко, Олександр Михайленко, Ігор Макогон, Андрій Канчельскіс та інші юні таланти. Багато його вихованців після завершення ігрової кар’єри стали гарними тренерами. І в цьому також є певна заслуга Юрія Івановича, який, до речі, за кількістю матчів на чолі «Зірки» поступається лише Олексію Расторгуєву та Олександру Іщенку.

І навіть в Ізраїлі, куди Юрій Горожанкін переїхав у важкі для України часи, він продовжив до певного часу займатися улюбленою справою, тренуючи юних футболістів, допоки вистачило сил.

22 січня Юрію Івановичу Горожанкіну виповнюється 87 років. І ми вирішили сьогодні зробити видатному гравцеві та тренеру невеличкий подарунок, яким будуть спогади про нього друзів, колег та вихованців.

Володимир Курбатов – друг дитинства Юрія Горожанкіна, почесний громадянин Кропивницького:

– Дуже приємно згадати про Юру, адже ми разом провели в дитинстві багато часу. Зростали в центрі, в районі вулиці Кірова. Час був повоєнний і дуже бідний. Іноді навіть форма для тренувань була одна на двох. Мені Гараж часто свою позичав.  Єдиною нашою розвагою був футбол. Ось ми й ганяли маленького резинового м’яча після школи (Юра навчався в 6-й школі, а я в 19-й) і до пізнього вечора на вулиці Гагаріна.  Грали на пустирях, на вулиці, прямо на проїжджій частині.

Юра з дитинства був таким мовчуном, особливо не виказував емоцій. Але відразу було помітно, що футбольні задатки в Юрчика просто неймовірні. Він ще в дитинстві вражав нас своїм потужним ударом і якоюсь розсудливою грою. Хоча іноді міг і запалати, коли бачив несправедливість. Не дарма ж його відразу взяли до футбольної секції. Ну і я пішов. Тільки перші наставники в нас були різні. У нього Яков Глузгал, а в мене Павло Дудник. До речі, разом зі мною ще займалися Володя Терещенко та Юра Махно, який потім буде працювати разом із своїм тезкою в «Зірці». Тренування проходили на стадіоні «Урожай» біля таксопарку. Але Юра відразу привернув до себе увагу фахівців, і ми пишалися, що виросли поруч із таким видатним футболістом.

Потім, коли він же грав за «Торпедо», яке згодом перейменували на «Зірку», ми просто захоплювалися його діями. Він був захисником, якого неймовірно важко пройти, чудово грав обома ногами, а удар мав неймовірної сили. Не знаю, чи бачив я згодом футболіста, який мав би такий потужний удар. Але при цьому він не гатив аби куди, а бачив, куди і як потрібно краще направити м’яч. При цьому він не забивав легких голів. Переважно забивав здалеку. Ну й передачі в нього були націленими та точними. Не дарма ж постійно говорили, що Горожанкіна запрошують до «Динамо» чи до інших потужних команд, але він патріот, він залишався.

А ще Юра одружився на моїй сусідці Валентині. Їх було три сестри, і всі вони вийшли заміж за футболістів. Жанна – за Манжоса, Люда – за Барамбу, а Валя – за Юру. Ось такий цікавий факт я знаю. Манжос потім грав у Олександрії, а захисник Горажанкін і воротар Барамба стали улюбленцями кіровоградських уболівальників. Команда тоді була неймовірна. В ній ще виділялися Толя Кравченко, який грав поруч із Горожанкіним, і Юра Калашніков – дуже класний півзахисник. Потім всі стали гарними тренерами й виховали дуже багато талановитих футболістів.

А Юра, коли вже став відомим футболістом, не зазнався й не забував нашої дружби. Потім, коли я вже став директором швейної фабрики, намагався допомагати «Зірці» чим можу. Усі старші тренери, окрім Олександра Іщенка, до мене по допомогу зверталися. І вже тоді ми продовжували гарно спілкуватися з Юрієм Івановичем і при нагоді згадували наші дитячі баталії. У мене навіть син Юри Ігорьочек трохи працював на «Зорянці». Це потім він став чи не найкращим арбітром України. А Валя з нами на стадіон часто ходила. Так що нашу дружбу нічого зруйнувати не змогло.

На жаль, коли він поїхав із України, ми вже не мали можливості спілкуватися. Але знаю, що й за кордоном Юра продовжував займатися улюбленою справою, тренуючи діточок. Знаю, що зараз у нього є проблеми зі здоров’ям. Тому хочу побажати своєму старому другові тримати захист свого життя так, як він стримував суперників на футбольному полі. Вітаю тебе, шановний Юрію Івановичу. Будьмо! Нам ще з тобою до ста двадцяти років потрібно дожити…

А ще я віднайшов у архіві враження про Юрія Горожанкіна його партнера на футбольному полі та колеги по тренерській праці, легендарного заслуженого тренера України Віктора Третьякова:

— Юрія відрізняла залізна дисципліна на полі та поза ним. Він був розумним гравцем, який чітко виконував тренерську установку. Будь-якої миті міг прийти на допомогу товаришам по команді та виправити їхні помилки. Усі запам’ятали його захисником, але йому доводилося діяти і в півзахисті, і зі своїми функціями Юра завжди справлявся чудово. Так вийшло, що свого часу, за рішенням тренерів, капітанська пов’язка перейшла від мене до нього. Але я не образився.  Ми залишилися хорошими добрими друзями. Нам є що згадати та чим пишатися. Ми завжди грали для глядачів і віддавали всі сили для перемоги.

Заслужений тренер України Юрій Махно:

—  Знаєте, я розпочну ще з тих часів, коли Юрій був капітаном юнацької збірної України. Так ось ще тоді тренери з ним радилися стосовно гравців, які були б корисними команді. І не без його поради до складу тієї збірної, яка виграла першість колишнього Союзу, потрапили ще два кіровоградці – Юрій Калашніков та Анатолій Літвінов. Гравцем він був унікальним, з великим діапазоном дій. Знаєте, він ще тоді був таким  універсалом, який міг діяти як у захисті, так і в півзахисті. Ну а  мені пощастило поєднатися з ним у «Зірці», коли Юрій Іванович був головним тренером, а я начальником команди. Працювати з ним разом було  задоволенням. Ця людина мала беззаперечний авторитет. До його думки завжди прислухалися навіть у Києві. Його відрізняли холоднокровність, повна увага до всього, тонке розуміння гри та чуйне ставлення до людей. У тренерській роботі він використав індивідуальний підхід до гравців, підказував та навчав хлопців тактичним нюансам. Думаю, численні вихованці мають бути йому вдячні.

Юрій Іванович завжди був лідером не на словах, а на ділі. У футболі він був справжнім професором, а талант гравця та тренера даний йому від Бога. Те, що він зробив для кіровоградського футболу, є неоціненним. Здоров’я тобі, шановний Юрію Івановичу, та усіх можливих життєвих радощів.

Легендарний голкіпер «Зірки» Валерій Музичук:

— Саме Юрій Іванович запрошував мене до Кіровограда з кишинівської «Ністру». З його допомогою я відчув себе як удома. Він завжди справляв враження дуже порядної людини. До нас він ставився як до своїх дітей. Йому властива доброзичлива вимогливість. У наш час тренери не працювали з позиції сили та психологічного тиску. Адже до нас приходили хлопці, які до цього грали в командах колгоспів, підприємств, а то й зовсім із дворового футболу. Багато хто не отримав належної школи в юнацькі роки, і треба було ліквідувати ці прогалини. А оскільки Юрій Іванович працював дитячим тренером, він у прямому розумінні намагався навчити нас грати у футбол, показуючи технічні прийоми та навчаючи тактичним премудростям. Він міг годинами після тренування відпрацьовувати та ставити удари з Олександром Алексєєвим та Валерієм Самофаловим. Пам’ятаю, у Болгарії мені також довелося попітніти, відпрацьовуючи воротарську техніку під керівництвом Юрія Івановича. Якщо щось виходило вдало, намагалися це закріпити, щоб потім використати у грі.

Тому я можу висловити лише слова подяки на адресу Івановича та, користуючись нагодою, передати йому величезне привітання. Ми вас пам’ятаємо і любимо.

Рекордсмен «Зірки» за кількістю проведених матчів (понад 500) та забитих м’ячів (72), майстер спорту Радянського Союзу Валерій Самофалов:

– Юрія Івановича вважаю своїм хрещеним батьком у футболі. Саме він привіз мене до Кіровограда з Києва і з першого дня опікувався, як сином. Багато в чому завдяки його чуйності та увазі вдалося досягти успіхів. Як тренер та як особистість Юрій Іванович дав мені дуже багато. Його поради пам’ятаю до сьогодні. При цьому нічого зайвого він не вимагав, а намагався навчити всьому, що сам знає. Він був найближчим до команди, спілкувався з кожним із нас. Я з ним багато разів на зборах мешкав разом в одному номері. І ми багато говорили про гру, її нюанси, її розуміння. Образливо було, коли його часто незаслужено звільняли. А повертали Івановича тому, що знали – він гарний тренер, який любить це місто та рідну команду, що він може вирулити та врятувати ситуацію. На жаль, у  нас якось у Кропивницькому не цінували своїх, хто був. Шукали когось кращого. А треба було більше давати шансів своїм. Але час не повернеш. А про Юрія Івановича  в мене лише приємні спогади.

Я думаю, мене він навчив приголомшливому ставленню та повазі до своєї роботи. Він завжди ставився до своєї справи із душею. Я намагався щось запозичити і думаю, може, щось і вийшло. І дай Бог Юрію Івановичу здоров’я, хай живе ще довго та щасливо!

Вадим Даренко – до недавнього часу керівник програми розвитку дитячо-юнацького футболу ФК «Зірка»:

– Мені пощастило трохи пограти разом із Юрієм Івановичем. Я тоді був у дублі «Зірки», коли її тренував Йосип Давидович Ліфшиць, якому допомагав Віктор Михайлович Третьяков. Юрій Горожанкін був гравцем основи, але іноді виступав і за дублюючий склад. Як класний футболіст, він усіляко навчав нас прямо на футбольному полі. При цьому діяв спокійно, ніколи не підвищував голос, а підказував абсолютно по ділу. Сам же грав дуже розсудливо. Усе робив без особливого поспіху, ніколи не панікуючи під тиском суперників. Ну вік, звісно, давався взнаки, і колишньої швидкості вже не було. Але він компенсував це за рахунок класного вибору позиції, вміння читати гру й умілого розрахунку. Його передачі були націленими та вивіреними, а удар – просто гарматним. У Юрія Івановича молоді дійсно було чому повчитися, не тільки в футбольному, але й в людському плані.

Згодом, коли Юрій Горожанкін вже став головним тренером «Зірки», то фактично дав мені тренерську путівку до великого футболу. У 1983-му році Іванича призначили. Коли він пішов до головної команди, то я вже в СДЮШОР доводив його хлопців 68-го року народження.  А потім з 1 січня 1984-го року Юрій Іванович запропонував допомагати йому в «Зірці». Ну хіба можна було відмовитися від такої пропозиції? Працювалося з ним гарно. Він завжди ставив конкретні завдання, які доводилося виконувати. Мене завжди вражала його неймовірна, як кажуть, чуйка на талановитих футболістів. Він запрошував хлопців, які відразу вписувалися в ігровий ансамбль. Достатньо згадати Сергія Ралюченка та Ігоря Черненка, яких полюбили вболівальники. Ну й багато місцевих хлопців залучав: Олега Діброву, Геннадія Іщенка, Олега Коломійця, Олега Коробка, Станіслава Казакова.  І хоча спочатку було непросто, то потім друге коло ми дуже непогано зіграли. Ну й тактиком Іванич був дуже гарним. Багато приділяв уваги аналізу суперників та індивідуальних якостей власних виконавців. Він завжди міг підтримати гарну атмосферу в колективі, багато спілкуючись із хлопцями, проводячи індивідуальні розмови. До кожного намагався віднайти необхідний підхід. У нас же які індивідуальності грали: Калита, Філатов, Бобиляк, Федоров, Латиш, той-таки Самофалов.  Три сезони ми гарно відпрацювали. Але тренерська доля мінлива. Тим більше, що Юрій Іванович не міг терпіти несправедливості. Тому й звільняли його декілька разів. Але «Зірка» була для нього рідним домом, і він стільки зробив для того, щоб кіровоградський футбол продовжував розвиватися. До речі, саме Юрій Іванович запросив із Москви сюди Бориса Петрова, з яким разом грав і який тоді залишився без роботи. І в скрутний час саме Горожанкін протягнув йому руку допомоги. Це також багато каже про людські якості Іванича. Петров із його досвідом роботи у вищій союзній лізі нам багато в чому допоміг. А потім саме Борис Петров замінив Юрія Івановича в 1986-му на посаді головного тренера. Правда, він недовго попрацював. А Юрій Іванович хоча й небагато говорив і не був емоційним, але все через себе пропускав і дуже переживав за результат. Ну й важко йому було звітувати перед кураторами з обкому партії, які відповідали за футбол, що робиться не так. Але такий тоді час був. Потрібно було йти та доводити свою правоту. А своїх футболістів Іванич дуже любив і навіть десь їх оберігав. Пам’ятаю, на передсезонних зборах у Світловодську, а потім на Закарпатті мені здавалося, що навантажень недостатньо. Я Юрію Іваничу про це сказав. А він мені відповів, що нічого страшного й вони потім в грі додадуть. Він казав, що, якщо перетиснеш, то можуть піти травми. Тому краще недотиснути, ніж перетиснути. Нехай в грі розкриваються на повну. І ми таки додавали десь з третьої гри, але спочатку дорогоцінні очки ми втрачали. Але потім усе йшло по зростаючій.

Так що я дуже вдячний Юрію Івановичу за його мудрість, виваженість і неймовірну цілеспрямованість і за те, що він відкрив мені можливість працювати на професійному рівні.  У своїй подальшій роботі я часто користався тим досвідом, який отримав під керівництвом Горожанкіна. Хочу передати Юрію Івановичу велике вітання, ще раз йому подякувати та побажати здоров’я, здоров’я й ще раз здоров’я.

Ну й наостанок про ставлення батька видатного футболіста та тренера до свого сина – футболіста та футбольного арбітра нам розповів Ігор Горожанкін:

– Розумієте,  ці пам’ятні емоції чи спогади не завжди на поверхні й точно не в повсякденному сприйнятті мого нинішнього життя. Тому я не сідав за стіл, не брав ручку в руки й не згадував, окреслюючи епізоди мого спортивного життя, які стикалися з татом. Складне питання.

Я не знаю, чому в моєму юнацтві він не вплинув на те, щоб я грав у полі. Адже для воротаря я був маленького зросту.  Але, з іншого боку, я так захоплювався своїм родичем Іваном Барамбою, що сам палав бажанням стати голкіпером. А ще неймовірне враження на мене справила гра Леоніда Колтуна. І з першого тренування у Віктора Михайловича Третьякова та Андрія Корнійовича Галатенка як став у ворота, так в них і залишився на довгий час. А не в правилах батька було змінювати мою точку зору. Хоча, коли мені вже було п’ятнадцять, не без сприяння тата я потрапив на збори юнацької збірної України. Але я його не підвів і виправдав довіру тренерів.  У півфіналі першості колишнього Союзу я, будучі наймолодшим гравцем турніру, гідно замінив основного воротаря Артура Вацета, який невдало діяв проти тбіліського «Динамо». Йому тоді ще 16-річний Рамаз Шенгелія два м’ячі забив. Я вийшов і зіграв удало. А потім ще й проти ростовського спортінтерната непогано діяв, а в матчі з грозненським «Тереком» ще й пенальті відбив. Ну й пішло далі якось.

Батько тоді вже в «Зірці» працював, і якось не було потреби залучати молодь. А на мої матчі на юнацькому рівні я не пам’ятаю, щоб він приходив. Ні, можливо, він і був, але я не бачив. І вдома ми мої дії ніколи не обговорювали. Хоча згадав один чудовий момент. Мені було років 16, коли збірна ветеранів колишнього Союзу до Кіровограда грати приїжджала.  Тоді головним тренером «Зірки» був Олександр Гулевський, а батько йому допомагав. І він наполіг, щоб мене на другий тайм випустили. Мені ще Стрельцов намагався п’ятою забити, але я не пропустив. І ми ту гру виграли – 1:0. А потім в автобусі по дорозі на потяг до Знам’янки Стрельцов запитав тата: а що то за воротар? Ну й, отримавши відповідь, що я – його син і мені 16, легендарний футболіст підтравив партнерів, сказавши, що заслужені майстри спорту Союзу не змогли 16-річному пацану та ще й метр із кепкою забити.

Але ніяких наслідків для моєї подальшої кар’єри той матч не мав. І навіть на те, щоб я служив у армії в спортивній роті, а не в спецназі, ніхто не вплинув. Я не просив, а батько не втручався. Після демобілізації мене більше для проформи взяли на збори, але пробитися до головної команди, де були Музичук та Михайлов, було важко. Потім, коли тата вчергове звільнили через конфлікт із Віктором Жиліним, ми сезон відпрацювали разом в команді «Сільгосптехніка», де пів команди колишніх футболістів «Зірки» грали. Там умови по оплаті були не гірші, ніж у «Зірці», а рівень – чемпіонату області. Так він до мене ставився, як до звичайного гравця команди. Хоча, можливо, грузив навіть трохи більше. Не хотів, мабуть, почути, що поблажливо до мене ставиться.

Згодом батька повернули в «Зірку», а я грав за «Радій» на аматорському чемпіонаті України й навіть гол, вибиваючи від своїх воріт, забив.  Далі було хмельницьке «Поділля» і декілька операцій на травмованому коліні. І з воротарською кар’єрою довелося розпрощатися.

Це я все розповідаю для того, щоб стало зрозуміло, що наші з татом кар’єри розвивалися окремо й він на розвиток моєї ніяк не впливав.

Далі я грав у полі на область та почав багато забивати. М’ячів 25 забив.  І Борис Петров сказав батькові, щоб нарешті звернув увагу на мої футбольні таланти. Так я опинився в «Зірці», за яку зіграв декілька матчів. Але, як з’ясувалося, не можна було, щоб батько з сином працювали в одній команді. У тракторній бригаді чи в ливарному цеху то були трудові династії, а в футболі – зась. Тата викликали в обком партії та поставили перед вибором. Звісно, ми вирішили, що залишитися повинен Горожанкін-старший.

Після цього я почав судити. Але й тут батько вирішив, що син усього повинен досягати самотужки. Єдине, що під час домашньої розмови зі Львом Саркісовим, який тоді відповідав за суддівський корпус і приїхав комісаром від федерації на поєдинок «Зірки», папа ввічливо поцікавився перспективами молодих арбітрів України. І я отримав запрошення на збори в Ужгороді, де тоді зібралася майбутня еліта українського арбітражу – Панчик, Онуфер, Шевченко, Авдиш та інші. І там потрібно було доводити, що ти чогось вартий.

Безумовно, вже потім можна було попросити, щоб моя кар’єра розвивалася швидше, але, повторююся, у них – старої школи – такий протекціонізм не прийнятий. А Саркісов під час останнього в своєму житті візиту до Кіровограда дійсно вибачався переді мною, жалкуючи, що не сприяв моєму швидкому зростанню. То інші проривалися усіма доступними засобами, а я поступово. Але то таке.

Коли вже судив на високому рівні, то в нас не було таких особливих розборів мого арбітражу. Він сприймає все ще як гравець і тренер. Йому досі важко пояснити, що є певні вимоги та суддівське відчуття. Але ж батько в мене все життя був впертим та наполегливим. І сперечатися з ним із багатьох питань дуже важко. Повторюся, що в нас так було заведено, що кожен вирішує свої проблеми й визначає свою долю самостійно. Думаю, що навіть якби я й попросив про таку допомогу тата, то він не пішов би когось просити.

Ну й, користуючись нагодою, хотів би подякувати всім, хто привітав батька з черговим днем народження. Він – боєць з неймовірною волею та жагою до життя. Дай нам Бог такого характеру та волі, які є в наших батьків. Так що будьмо, і здоров’я усім нам, витримки і миру.  Будемо жити…