«Щоб придбати мені цимбали, батьки продали корову»

Виготовлення цимбал – дуже копітка й нелегка справа. Тільки руками майстра з професійним музичним слухом можна зробити інструмент, який не просто звучить гармонійно, але ще й довго тримає музичний стрій. Микола Хорунжий займається цим вже не один десяток літ. На його цимбалах грають артисти знаменитих національних колективів України, учні та студенти музичних закладів. Часом у нього беруть уроки навіть іноземні студенти з різних вишів.

– Почнемо з витоків. Пане Миколо, як ви стали музикантом, хто на це вплинув: батьки чи сама музика?

– Музику я полюбив з дитинства. Тут велику роль зіграв мій двоюрідний брат. Він дуже гарно грав на гармошці. Жили ми в селі Стримівка Олександрівського району. Тоді взагалі по селах цей інструмент був дуже популярним. Без нього не обходилося жодне свято. Так от, Петро вивчився грати самотужки, а потім почав навчати мене. Батько теж любив музику. Але співати не умів. Мама дуже гарно співала, за це він її і обрав. Батько купив мені гармошку, і у другому класі я пішов у музичну школу. Жили ми на той час вже в Олександрівці. Навчався я по класу баяна у В’ячеслава Михайловича Савустяненка. А школою керував Віталій Романович Бідненко. Він на той час підняв музичну культуру району на високий рівень. У школі було доволі інструментів і чудова музична бібліотека.

– Який шлях ви обрали для подальшого розвитку?

– 1972 року я поступив у Кіровоградське музичне училище. Одразу після іспитів мене запитали: «Як ви дивитесь на те, щоб грати на цимбалах?». Це було обумовлено тим, що дякуючи Анатолію Кривохижі в ансамблі «Ятрань» з’явились цимбали. До того там в основі оркестру був домро-балалаєчний склад. А Василь Попадюк на його запрошення привіз із Західної цимбали. Потім додався Василь Ватаманюк і Микола Пасічинський. Пішов я в «Ятрань» знайомитись з інструментом. Василь Іванович сів за великі цимбали і як заграв. Мені сподобалось звучання, запала в душу їх багата тембральність. На цьому інструменті можна виконувати різнобічний репертуар – і класичні твори і народні. У нього ж такий великий діапазон – від «до» до «ля» третьої октави!

До речі, тоді ж у мене з’явились власні цимбали. Батьки продали корову і купили інструмент. Щоправда, не такий багатий, як був у «Ятрані».

Нині впевнений, мені поталанило дякуючи «Ятрані». Відтоді розпочалося моє життя цимбаліста. Я захопився цимбалами настільки, що навіть після занять залишався на ніч в училищі, щоб удосконалювати техніку гри. Це ж вам не баян – до, ре, мі, фа, соль, ля, сі… На третьому курсі я вже грав в оркестровій групі ансамблю пісні і танцю «Весна».

– Де ви виступали з цим колективом?

– По області, по Україні та за кордоном. Їздили на фестиваль «Дні культури СРСР в Польщі» в Зелену Гуру. Усі оркестровки для нас тоді створював Микола Кваша. Потім виступали в Нідерландах, теж на Днях культури. Грав і з «ятранцями».

– А після закінчення училища куди вас направили?

– Повернувся в Олександрівку, викладав у музичній школі по класу баяна і по класу цимбалів. Паралельно керував оркестровою групою хору «Тясмин» при районному Палаці культури. Потім два роки служив в армії, до речі в Кіровограді, у ВДВ. На рік забув про музику – стрибки з парашутом, турнік, біг, автомат.

– Як склалася доля після служби?

– Я поступив на музично-педагогічний факультет КДПІ імені Винниченка. І вже на останньому курсі мене запросили в місто Комсомольск-на-Дніпрі, нині Горішні Плавні, керувати оркестром народних інструментів при Палаці культури і техніки. Потім трохи попрацював у Черкасах, а у 1988 році повернувся сюди остаточно. І з того часу по 2003 рік пропрацював цимбалістом в оркестрі ансамблю «Ятрань». Нас було там три Миколи Васильовича – Кваша, Пасічинський і я. За час роботи в «Ятрані» побував на гастролях у Великій Британії, Іспанії, Німеччині, Франції, Югославії, Словенії.

– Що вас підштовхнуло до такої нелегкої справи, як виготовлення цимбалів?

– У Комсомольську-на-Дніпрі ми мали кілька цимбалів. Різних конструкцій. Їх треба було полагодити, замінити вірбелі. Розібрав, роздивився інструмент зсередини. Замовив нові вірбелі, поставив, зібрав. От з того, певно, все і почалося. Ремонтуючі різні види цимбалів, я фіксував, яка рама, де і як дужки стоять, як пружини приклеєні і таке інше.

– Зрозуміло, що існує кілька різновидів цимбалів. Які для вас є еталоном?

– Це угорські цимбали Шунди. Ще 1874 року музичний майстер Шунда, який працював при угорському дворі, створив концертні цимбали. Вони мали 35 бунтів, хроматичний звукоряд і демпферний пристрій, що було на той час новаторством. Буковинські та молдавські мають свої відмінності.

– Скільки ваших інструментів пішло в світ?

– Більше десяти. Спочатку для «Ятрані». Але я тоді ще не знав усіх нюансів. Тому сім разів складав і сім розбирав. Потім для хору імені Верьовки зробив декілька. Одні, маленькі, з титановою рамою. А ще гуцульського типу для сина Віталія. Коли він тільки народився, я одразу призначив йому бути цимбалістом. Він, до речі, вже заслужений артист, уже років двадцять працює в хорі Верьовки.

– І де нині працюють ваші цимбали?

– Луцьк, Івано-Франківськ, Київ, Харків.

– А оці нові (інтерв’ю проходило у класі музшколи №1) кому призначені?

– Теж для хору імені Верьовки. Днями у філармонії буде вечір пам’яті Миколи Кваші, то там я відіграю концерт і потім повезу їх у Київ.

– Які породи дерев використовують для створення цимбалів?

– Ялина, смерека, можна сосну. Це на нижню деку. На вербільбанки потрібен бук. Обклейка різьбленими плашками з клена, буває з груші.

– У вас є своя майстерня?

– Ні. Працюю у майстерні брата на Новомиколаївці. Можна було б випускати хороші інструменти, якби зробити і облаштувати цех.

– Скажіть чесно, інтерес до цимбалів з боку учнів стабільний чи хитається?У вас достатньо учнів?

– У нас цей інструмент не такий розповсюджений, як на Західній Україні. І з’явились цимбали у наших краях десь на початку 1970-х років. Щодо учнів… їх у мене було достатньо. Деякі пройшли цю школу і на цьому зупинились. Деякі вже давно закінчили консерваторію. Багато хто з моїх випускників потім навчався у музичному училищі. Характери і обставини у всіх різні.