Владислав та Ростислав Бойки, брати-двійнята, загинули на Луганщині в перший день великої війни. Протягом року вважалися зниклими безвісти. Були перепоховані на Далекосхідному кладовищі. Їм було по 43 роки.
Історію родини Бойків широко висвітлювали ЗМІ, в тому числі «УЦ». В нашій газеті два роки тому було опубліковано інтерв’ю з мамою братів Оленою Федорівною. Сьогодні ми знову звернулися до неї. Ми намагаємося допомогти людям, які втратили близьких, продовжити жити попри горе, біль. Пані Олена дала кілька порад, до яких варто прислухатися.
– Я розумію, що сльозами горю не допоможеш. Потрібна підтримка, а особливо віра. Віра в те, що Україна вистоїть, вона буде. Пережити горе можна тільки в дружній родині, коли тебе підтримують з усіх боків, намагаються обдарувати своєю любов’ю. Але це не може продовжуватися вічно, людина повинна себе знайти.
Я себе знайшла. Почала малювати картини – це відволікає. Від картин перейшла до написання спогадів про хлопців. Пишеш зі слізьми, але в той же час інколи посміхнешся, згадавши якийсь кумедний випадок. Щоправда, вночі приходять різні думки, запитання, одне з яких: як вони прийняли смерть? Досі страшно про це думати. Діти зателефонували в останні хвилини свого житті, попросили в нас вибачення і попрощалися. Як вони то все витримали? Для мене це найболючіший момент.
На людях я не плачу. Намагаюся бути на позитиві. Зараз ми з чоловіком в Устинівці, в батьківські хаті, в День героїв була на зустрічі, подарувала бібліотеці книгу спогадів. Коли мене запросили виступити перед дітьми у школі «КрОК», я відчула, що діти хочуть почути щось надихаюче, патріотичне, позитивне. Ну розплачуся я, вони розчуляться, і врешті сприймуть історію моїх синів по-іншому, не так, як я того хочу. Тільки позитив, віра і надія, що все буде добре.
І не можна сидіти без діла. Для мене важливо бути постійно зайнятою. Коли я працювала в школі, писала сценарії для різноманітних заходів. Є в мене й кілька моїх віршів, присвячених синам, чоловікові і рідному місту. Маю на меті начитатися книжок, поповнити лексичний запас і повернутися до поезії.
Маємо чималий город. Обсадилися, посапали, і дістала картини по номерах, буду малювати. Це така делікатна, педантична робота, яка відволікає від сумних думок. Закінчу картину – ще щось буду робити. Але жодної хвилини без діла.
Повторюся: найголовніше – дружна родина. В мене четверо прекрасних онуків. Двоє – сини Владислава Даниїл і Тимур. Даниїл вже одружений. У Ростислава донька Єлизавета і син Михайло. І невістки дуже хороші дівчата. Будь-яке питання ми вирішуємо разом. Часто збираємося родиною, телефонуємо один одному. І з сусідами дружно живемо. Тут, в Устинівці, спілкуємося з керівниками територіальної громади, з редакторкою газети. Запрошують нас на заходи. Підтримуємо один одного.
Найважливіша моя підтримка – мій чоловік Петро Афанасійович. Загибель синів – наша спільна втрата, наш спільний біль. Він завжди мені говорить: «Лєна, ми витримаємо, не хвилюйся, все буде добре». Він більше сорока років пропрацював вчителем фізичної культури в сімнадцятій школі. Завдяки йому хлопці були витривалими, міцними, не боялися труднощів. Чоловік у мене добрий, чуттєвий, зажди в усьому допомагав. І хоча він мужній, здається, що нашу втрату переживає більш емоційно, ніж я. За це я йому теж дуже вдячна.
Рану не загоїти. Вже четвертий рік йде війна, а наші сини загинули в перший день. Думками постійно з ними. Робиш-робиш щось, наче відволікаєшся, у ту одну хвилину бездіяльності одразу стукає у голову. Тому намагаюся постійно бути зайнятою: читаю, сапаю, вишиваю, малюю, перу, з подругою розмовляю…
Раджу турбуватися про тваринку або рослинку. Нам син залишив собаку, і це наша втіха. Хлопці колись дарували мені кімнатні рослини, а я тепер стала активно розводити орхідеї. Я з ними розмовляю і це мене підтримує, розраджує. І обов’язково треба спілкуватися з родинами, діти яких також загинули, захищаючи країну. Ці люди розуміють один одного так, як інші не зрозуміють. Цінуйте це.
І ще скажу таку річ. Я не глибоко віруюча людина. Але щодня о дев’ятій ранку, коли хвилина мовчання, ми з чоловіком стоїмо і молимося за невинно убієнних, захисників і захисниць, за наших хлопців. В мене є подруга, яка читає багато літератури про життя після смерті, про душі. Каже, ми не знаємо, що з нашими душами стається. А можливо їм там краще, ніж було тут. Коли я молюся, завжди кажу: «Прости, Господи, гріхи моїм дітям і мені. Якщо там краще, нехай вони будуть біля тебе». Я тішуся вірою в те, що не може людина зникнути безслідно. Можливо, сини стали на вищий ступінь розвитку людини. Хочеться вірити в те, що їм там краще, ніж було тут на землі. Вірю, що є вища сила, яка все бачить, розділяє добро і зло, не залишає людей, які заслуговують на пошану.
Треба скласти для себе душевну казку і вірити в неї. Вірити, що наші загиблі діти живі, що вона нас бачать, відчувають. А ми повинні думати про них, пам’ятати. І чим більше пам’ятатимемо, тим довше вони будуть жити.
Документи на замовлення