Піонери нашого бейсболу

Минуло тридцять років з того історичного моменту, коли кіровоградська команда «Горн» виграла своє перше золото чемпіонату України з бейсболу. І хоча після того дебютного чемпіонства в наших бейсболістів було ще багато видатних досягнень, але ті піонери, хто проклав першими цей чемпіонський шлях, і ті, хто сприяв цьому успіху, назавжди вписали свої прізвища до спортивної історії нашого краю.

Знаєте, є щось символічне, що в рік 20-річчя дебютного золотого сходження дві кропивницькі команди посіли перше та друге місця в національній першості. І ось за десять років історія повторилася. Кропивницькі бейсболісти знову володарі золота та срібла. А перед вирішальним золотим матчем відбулося вшанування тих, хто заклав міцний фундамент для майбутніх перемог. І дуже приємно, що майже вся чемпіонська команда 1995-го (не змогли взяти участь Павло Сідун, Юрій Гордєєв, Олександр Романенко, Віталій Майстренко, Олександр Іноземцев, Артур Царенко, Олександр Ященко): Юрій Бойко (головний тренер), Олег Бойко (тренер), Владислав Йовенко, Андрій Семенов, Віктор Сашка, Михайло Нетребенко, Василь Антошко, Сергій Бірюков, Володимир Бабаліч, Сергій Болілий, Геннадій Махно, Дмитро Неліпа, Сергій Лимаренко, Руслан Дейкун, Роман Яцюк, Павло Сівіринчук, а також президент БК «Горн» Олександр Нікулін знайшли час завітати до міста своєї бейсбольної юності, згадати чудові часи та отримати привітання від тих, хто завжди підтримував і продовжує допомагати бейсболу – першого віце-президента Федерації бейсболу та софтболу України Володимира Ковальова, начальника управління молоді та спорту Кіровоградської ОВА Андрія Щетини та директора ОСДЮШОР-2 Віталія Винокурова, а також овації від справжніх шанувальників цього виду спорту, які того недільного дня також стали учасниками незабутнього спортивного свята.

Ми ж вже по завершенні всіх хвилюючих подій поспілкувалися з головним тренером чемпіонської бейсбольної дружини Кропивницького, заслуженим тренером України Юрієм Бойком, який згадав, як усе починалося,  і поділився своїми думками про сьогодення.

– До вересня 1989 року я взагалі не стикався з бейсболом, – трохи здивував на початку Юрій Жоржевич. – Хоча на той час у Кіровограді вже розвивався бейсбол у льотному училищі, де команду разом із кубинськими курсантами організував мій гарний знайомий, колишній голкіпер «Зірки» Юрій Колаковський. Він поставив за мету створити студентські бейсбольні команди у всіх вишах Кіровограда.  І треба сказати, що обласне управління спорту його у цьому починанні всіляко підтримувало.  Завдяки Валентину Рябіхіну з’явилася команда також і в педінституті.  У КІСМі навчалися студенти з країн Латинської Америки, які зналися на бейсболі та часто грали між собою на спортмайданчику біля гуртожитків інституту.

Я ж після закінчення факультету фізвиховання КГПІ прийшов до інституту сільськогосподарського машинобудування з впевненістю, що буду тут викладати та тренувати футбольну команду. А тут несподівано запропонували займатися бейсболом. Звісно, що спочатку я відмовився. Та потім, не бажаючи їхати на два місяці на сільгоспроботи разом із студентами, відправився на запрошення Юрія Колаковського разом із кіровоградською командою на фінал Кубку УРСР із бейсболу. Саме це стало поворотним моментом мого життя.

На турнірі чим міг допомагав Колаковському та Рябухіну, з вихованців яких складалася збірна Кіровограда. По завершенні турніру, на якому наша команда розгромно програла всім досвідченим конкурентам,  я вже був шанувальником бейсболу. Тож поставив собі за мету створити в інституті сільгоспмашинобудування конкурентоспроможну команду. У цьому мені з задоволенням допомогли студенти із країн Латинської Америки, в яких сам навчався.

Наші перші дерев’яні біти зробили в лабораторії інституту, а гумові м’ячики придбав за власний рахунок. Тренувалися в спортивному залі нашого вишу. Потім до нашої секції додалися десятикласники 13-ї школи Кіровограда та нові студенти-першокурсники. Серед новачків  були п’ятеро однокласників: Павло Сідун, Олександр Романенко, Сергій Бірюков, Віталій Майстренко та Дмитро Неліпа, яких познайомив із бейсболом у літньому оздоровчому таборі  студент факультету фізичного виховання педінституту Сергій Лимаренко. Фактично ця група стане базою при створенні команди, яка увійшла в історію під чемпіонським ім’ям «Горн». А тоді багато тренувалися й грали спаринги на футбольному полі ФФВ із господарями.

Грали з факультетівцями у тому числі й узимку. Просто взимку одягали на ноги поліетиленові пакети, щоби не промочити ноги. Грали просто до темряви. А коли смеркалося, ми –  бейсболісти секції КІСМу –  брали пастки, біти, поверталися до інституту та тренувалися у спортзалі. Після бейсбольного тренування  могли ще залишитися у залі пограти в баскетбол. Як правило, наші тренування закінчувалися близько 23-ї години.

Можна сказати, що ми всі тоді були одержимі бейсболом. Причому не думали про якісь чемпіоната. Ми просто полюбили цю гру та хотіли навчитися грати у бейсбол. І наші цілі спочатку були більш приземленими: обіграти команду ФФВ, обіграти команду льотного училища.

Справжнім бейсбольним проривом стала для нас Універсіада вузів Міністерства сільськогосподарського машинобудування, що проходила у 1991 році у Хмельницькому. Ми займалися бейсболом від сили один рік, а довелося грати проти збірних вузів Львова, Хмельницького, Маріуполя, Сімферополя, у складі яких виступали іноземні студенти-бейсболісти, а також гравці, які мали за плечима досвід змагань рівня Вищої ліги чемпіонату СРСР.

Наша команда-новачок справила справжній фурор. Ми пробилися до фіналу універсіади, де поступилися команді Хмельницького, за яку грали кілька кубинських студентів. У підсумку бейсбольна збірна КІСМу посіла друге місце з семи команд – це був неймовірний успіх!

Завдяки нашому досягненню в інституті повірили у секцію бейсболу та в мене як бейсбольного тренера. Самі ж гравці відчули впевненість. Нам придбали сучасний інвентар та надали зручний час для тренувань. І саме КІСМ став і залишається до цього дня вже як ЦНТУ одним з головних центрів розвитку бейсболу на Кіровоградщині. Незабаром припинила своє існування секція бейсболу в льотній академії. Секції при факультеті фізичного виховання КДПІ та КІСМі фактично були об’єднані в одну команду. І саме ця команда 1995 року під ім’ям «Горн» і за підтримки відомого мецената та майбутнього міського голови Кіровограда Олександра Нікуліна принесе Кіровоградщині перший титул чемпіонів України елітного дивізіону в ігрових видах спорту.

Про те, у чому була головна перевага та родзинка тієї золотої команди, Юрій Жоржович сказав наступне:

– Вже 30 років пройшло після тієї перемоги, а ми ось зараз по першому запрошенню майже всі зібралися. Коли б ми ввечері, вже після вшанування та завершення матчу фінальної серії цього чемпіонату, разом трохи посиділи, то ви б чули, скільки було цікавих історій та кумедних спогадів. Наш президент клубу Олександр Нікулін хотів спочатку відразу поїхати до Києва, але ми його вмовили провести декілька годин разом.  І Олександр Васильович, знаєте, також якось розквітнув і отримав порцію позитиву. Ми багато говорили, що всі наші команди були класні й мали свої переваги. Але та перша, яка в 1994-му році здобула бронзу, а вже в наступному чемпіонаті виборола золото, була не просто командою, а справжньою дружньою сім’єю. Ми ж разом пройшли шлях від початківців до чемпіонів.

Наші суперники – команди з Києва, Сімферополя, – це були професійні спортсмени високого рівня, майстри спорту, майстри спорту міжнародного класу,  гравці молодіжних і національних збірних із ігрових видів. Ми ж грали власними хлопцями й лише перед початком чемпіонського сезону запросили досвідченого Олександра Іноземцева з сімферопольського «Фотона». І тільки перед останнім туром Олександр Нікулін для підсилення нашого складу залучив ще декількох гравців. І все склалося якнайкраще для нас. Цей титул надихнув нас на подальший виграш європейського кубку. Цікаво, що той-таки Іноземцев разом із Царенком і Семеновим додали нам глибини складу й досвіду. Це дійсно було важливим на міжнародній арені.

Цікаво, що за перемогу в Будапешті боролися команди з Парижа, Москви та Кропивницького. І так сталося, що ми один в одного повигравали.  Але за додатковими показниками володарем трофею стала саме наша команда «Горн». Для тих, хто не в курсі, скажу, що саме таку назву тоді носила фірма Олександра Нікуліна, який відіграв важливу роль в розвитку та становленні нашої бейсбольної піраміди, а згодом й національну федерацію очолював.  Тоді ж розпочалося й будівництво нашого стадіону, який згодом приймав матчі дивізіону С чемпіонату Європи.

Ось що згадував у одному зі своїх інтерв’ю для «УЦ» про наші перші бейсбольні кроки сам Олександр Нікулін:

– Пам’ятаю першу зустріч із нашими тренерами Юрієм та Олегом Бойками, яких до мене привів мій добрий друг В’ячеслав Колодицький, який, на жаль, так рано пішов від нас. Але його внесок у першу нашу перемогу значущий. Мене ж відразу підкупили впевненість хлопців у своїх силах та їхнє величезне бажання досягти поставленої мети. Спочатку я просто допомагав фінансово, але потім захопився бейсболом, який став частиною мого життя. І знаєте, я гордий і щасливий, що вкладав частинку свого серця у розвиток нового для Кіровоградщини виду спорту, який поступово став нашою спортивною візитною карткою.

Звичайно, в пам’яті одразу спливають ті радісні миті, коли ми вперше здобули золоті чемпіонські медалі. Потім було багато інших яскравих перемог, але першу ні з чим порівняти неможливо. А коли ще й Європейський Кубок виграли, то це було щось неймовірне. На жаль, життєві обставини склалися так, що певного моменту не зміг більше приділяти бейсболу достатньо часу. Дуже хочеться сподіватися, що нинішні керівники Федерації бейсболу та софтболу України, які вже зробили чимало, продовжать виконувати свої обіцянки та не дозволять нашому виду спорту зупинитись у своєму розвитку.

Сьогодні ж відчуваю ностальгію за тими славетними часами, коли разом із кіровоградськими бейсболістами ми робили те, що приносило радість та насолоду. До речі, можу сказати, що ці хлопці, на відміну багатьох інших, мене ніколи не зраджували. Це, напевно, щастя, що частка твоєї душі залишилася разом із цими чудовими спортсменами. Зараз не може не тішити те, що бейсбольні традиції продовжуються, є результати, бейсболом займається багато дітей, яким є на кого рівнятися. Все це підтверджує, що свого часу ми зробили велику і дуже потрібну нашому рідному місту справу.

Повертаючись на 30 років назад, Юрій Бойко згадує:

– Тоді, в 1995-му, ми отримали ще й підтримку спортивного керівництва міста та особливо області. Тренерам і гравцям створювали сприятливі умови не тільки в спортивному, але й в життєвому плані для того, щоб ми продовжили цілеспрямовано займатися бейсболом. Дуже допомогло відкриття відділення бейсболу в ДЮСШ. Це дозволило залучати талановитих дітей та молодь. Спортивні керманичі чудово розуміли, що тут може бути перспектива, а наші результати сприятимуть підйому області в загальному спортивному рейтингу. І вони не помилилися.

Якщо ж повернутися до складових того першого великого успіху, то в міжсезоння ми багато працювали й суттєво підняли рівень фізичної та тактичної підготовки. Ми  тоді більше займалися в зимовий період в залі КіСМу. Багато приділяли уваги різним ігровим заняттям. Грали в футбол, баскетбол, волейбол проти збірних команд ЦНТУ, інших команд із міні-футболу. Ми через таку різносторонню підготовку хотіли прививати  гравцям відчуття боротьби, щоб вони були заряджені на боротьбу постійно, щоб у важкі ігрові моменти проявляли свої найкращі якості. Це зміцнювало  колектив, укріплювало дружні відносини між гравцями.

Та й ми разом із Олегом Бойком також набралися певного тренерського досвіду. Хотілося рухатися далі, вдосконалюватися й показувати свої можливості на міжнародному рівні.

Безумовно, та перша перемога дала суттєвий поштовх для подальшого розвитку. Без неї ми б не виховали цілі покоління кропивницьких бейсбольних чемпіонів. Напевно, не було б подальших 28 чемпіонських титулів, не було б великої кількості здобутих національних кубків і не було б і золота молодіжного чемпіонату Європи та чудового свята європейського бейсболу в Кропивницькому, яке зібрало повні трибуни.

Ми щасливі, що разом із Олегом Бойком, Русланом Дейкуном, Сергієм Лимаренком пройшли цей важкий шлях від самого початку й до сьогоднішнього дня. Зараз ми тримаємося завдяки титанічним зусиллям, професіоналізму та патріотизму гравців і тренерів, вірі у власні сили та прагненню нових перемог. Тут просто не можна не видмітити підтримку ЦНТУ (ректор Володимир Кропівний), керівництва облспортуправління (начальник Андрій Щетина),  ОШВСМ (директор Юрій Симоненко) та рідної ОСДЮСШОР-2 і її директора Віталія Винокурова.  Завдяки спільним зусиллям ми продовжуємо, попри всі жахи сьогодення, розвивати улюблений вид спорту й перемагати.

Стосовно чергового, 29-го чемпіонського титулу своєї команди головний тренер «ЦНТУ-ОСДЮШОР-ГОРН» Юрій Бойко сказав наступне:

– Цей сезон був у якійсь мірі не унікальним, але він відрізнявся, я б сказав, від минулих сезонів. Наша система  бейсбольного господарства в Кропивницькому побудована так, що ми маємо чітку структуру підготовки висококласних гравців. Перша команда, дорослі гравці. Потім наш фармклуб, де грали молоді перспективні гравці, а далі система команд різних вікових груп.

Ми прийшли до того, що, особливо в період пандемії, а потім повномасштабної війни,  дуже багато молодих гравців  у нас виїхало за кордон.  Відбувається постійний відтік  багатьох класних молодих бейсболістів, на яких ми будували перспективу для переходу в першу команду. Ще була команда «Ураніум» на базі досвідчених виконавців, які дуже люблять гру, але не мають можливості для постійних тренувань. Також ми продуктивно співпрацювали й з цією командою. Але після початку повномасштабного вторгнення рашистів  багато дорослих бейсболістів не тільки з наших команд, але з усієї країни,  були призвані до лав Збройних сил України. Тому для підвищення конкуренції та інтриги в національному чемпіонаті ми пішли таким шляхом, що розділили перед цим сезоном всіх дорослих і молодих наших гравців на дві приблизно рівні по силах команди. У цей же час кияни, які отримали в своє розпорядження класний бейсбольний стадіон із штучним покриттям, обʼєднали гравців двох своїх команд, що зробило їх більш конкурентними. Та й суперники із Рівного також не були «хлопчиками для биття». Тому цей чемпіонат проходив у цікавій боротьбі.

Так, у нас у вищій лізі з початку війни зменшилась кількість команд. Є ще й перший дивізіон. Та це взагалі добре, що в такий час змагання чемпіонату та Кубку України продовжують проводитися. Таким чином ми маємо ігрову практику, що допомагає збірникам України краще підготуватися до міжнародних стартів. Адже на клубному рівні в Європі ми поки не маємо можливості виступати через недостатнє фінансування.

У підсумку, без поразок у вищій лізі не пройшла по турнірній дистанції жодна команда. А до вирішального матчу в Кропивницькому, перед яким і відбулося вшанування золотого складу «Горна» 1995 року, обидві кропивницькі команди підійшли з однаковими показниками. І все вирішувала остання битва, де нашим із Олегом Бойком підопічним вдалося здолати «ОСДЮШОР-Горн» Сергія Лимаренка та Руслана Дейкуна – 9:7. Як бачите, рахунок говорить сам за себе. Це була дійсно цікава та напружена битва, яка нікого не залишила байдужим.

Підбиваючи підсумки нашого тривалого спілкування, Юрій Бойко підкреслив:

– Надалі однією з наших цілей є збереження для нашого бейсболу молодих талановитих українських спортсменів, які виїхали за межі нашої країни. Для цього національна федерація й профільне міністерство проводять збори за кордоном, фінансують участь наших збірних в європейських чемпіонатах, залучаючи всіх бейсболістів, які мають бажання та можливості грати за Україну. Ну а ми тут, в рідній країні, незважаючи на всі складнощі й проблеми, будемо продовжувати працювати заради перспективи улюбленого виду спорту, залучати дітей й надихати їх власним прикладом. Сподіваюся, що й ваша публікація нам у цьому допоможе.

Дякуємо Олександру Виноградову за сприяння в підготовці цієї публікації.