Дитина мріє про машину часу, хоче в минуле, де батько – живий

Сергій Воробйов приєднався до війська 23-річним, добровільно. Дружині Каріні, яка намагалася відмовити, сказав: «Маю захищати тебе і нашу дитину». Після БЗВП воював на Харківщині. Зазнав тяжкого поранення. Далі – тривале лікування, визнання непридатним до служби. Загинув на початку цієї осені в ДТП. Поховали Сергія Воробйова з почестями на військовому кладовищі в Олександрії на Кіровоградщині.

– Ми познайомилися, навчаючись в Олександрійському училищі № 31, – розповідає Каріна Воробйова. – Серьожа – на два роки старший від мене. Сподобалися одне одному. Дуже гарний, відкритий, веселий, з почуттям гумору. Допоможе, підтримає, заступиться. Ще й спортивний. З десяти років займався хортингом у військово-патріотичному клубі «Козак» у Федірках Світловодського району, він родом з того району, з Глинська. Здобув багато медалей і дипломів, став майстром спорту України. Дуже поважав свого тренера, Анатолія Михайловича Скоренцова, той йому був як батько.

Словом, Серьожа відповідав усім моїм критеріям. Під час навчання в училищі ми мешкали недалеко одне від одного. Я – у своєї бабусі, Серьожа винаймав кімнату неподалік, через дві хати. Після занять зустрічалися, прогулювалися. Згодом зійшлися, одружилися. Народилася дитина, хлопчик. На пологах був присутній Серьожа, хоч я спочатку й не хотіла. Тримав мене за руку. Казав: «Я ж батько». Сина назвали Артемом. Ім’я – наш спільний вибір. Артем вдався в тата. І зовні, і повадками.

За словами Каріни, понад усе для її чоловіка була сім’я.

– Все робив, щоб ми не знали скрути. Для дитини й мене нічого не шкодував. Працював на матрацному заводі, потім на інших підприємствах. Якось розрахувався з роботи, а нової ще не знайшов. Ми проходили повз магазин, і Артем – йому ще й двох років не було – помітив у вітрині машинку. Чоловік одразу: «Куплю». Я просила не поспішати, бо треба ще роботу знайти і коли ще там зарплата буде. Не переконала. Сказав: «Дитина хоче – куплю. А гроші зароблю». Нам нелегко доводилося, але ми долали труднощі, складали плани.

Навесні 2023 року Сергій Воробйов став військовим – уклав контракт про службу в 15-му мобільному прикордонному загоні «Сталевий кордон». Каріна каже, що намагалася відмовити чоловіка. Її батько, який і сам з початку війни – у ЗСУ, в морській піхоті, теж просив Сергія добре подумати.

– Ми його не змогли переконати. Такий був: коли щось надумає, не відступить. Вольовий. «Це ж обов’язок. Маю захищати вас», – казав. Базову підготовку проходив у частині в Черкасах. 21 квітня, в день народження Артема, поїхали до нього. Чоловіка відпустили з частини. Ми чудово провели час, Серьожа купив синові на чотириріччя перший телефон. Потім я ще їздила до чоловіка. 11 вересня знову зібралася, Серьожа уже на Харківщині воював. Він попередив: «Коли приїдеш, буду на позиції. Тебе зустрінуть побратими». Залишила дитину на бабусю, збираюся на автобус. Аж телефонує чоловіковий побратим: «Сергій – трьохсотий». У мене – шок, несприйняття почутого. Одна думка: цього не може бути, адже їду до чоловіка! Телефоную татові, плачу, він намагається заспокоїти: «Йому треба твоя підтримка, а не сльози». І я поїхала до чоловіка в госпіталь. Тим самим автобусом, яким збиралася провідати його цілого й неушкодженого. Приїхала. Серьожа – у тяжкому стані, після трепанації. Голова й рука – забинтовані. З ліжка не піднімається. Ледве розмовляє. Два дні був у госпіталі в Харкові, далі перевели в київський. Я до нього й туди їздила. І сама, і з дитиною. Щоразу винаймала житло на кілька днів. Місяців із три Серьожа не підіймався з ліжка, потім почав потроху ходити. Під час лікування приходили нагороди.

Реабілітація тривала місяців з дев’ять. Рука довго відновлювалася, довго не гоїлися пошкоджені барабанні перетинки у вухах. Ще й хронічна гематома в голові. Його виписали додому, час від часу їздив у госпіталь, а думками був зі своїми хлопцями на фронті. Уже не уявляв себе в цивільному житті. 2024 року визнали непридатним до військової служби. Інвалідність, друга група. Демобілізувався. Потроху призвичаювався до мирного життя. Влаштувався торговельним представником. Ми купили авто. Бувало, подорожували утрьох, на риболовлю їздили. Серьожа захоплювався риболовлею. Коли свого авто не було, велосипедами їздили. Чоловік намагався дати мені й дитині все, чого хочемо. Наприклад, захоплююся верховою їздою, і Серьожа возив нас на кінний завод. Наприкінці минулого року утрьох поїхали в Буковель. Незабутні дні. Про війну чоловік мені не розказував. Зате довго говорив на цю тему з моїм батьком, коли той приїздив додому. Поважав тестя. З побратимами продовжував спілкуватися, телефоном.

Про загибель чоловіка Каріні важко говорити, ледь не плаче.

– Першого вересня – Артему в перший клас. Збиралися купити йому парту, зробити ремонт в кімнаті, купили шпалери. Напередодні першого вересня я відпросилася з лікарні, де лікувалася в стаціонарі. Удвох відвели дитину в школу на перший дзвоник. Чоловік веселий був, радісний, аж співав. Другого вересня вранці провела чоловіка на роботу, дитину – в школу. Збиралася в магазин, купити Артемові дещо для навчання, а чоловік: «Не ходи, ти ще хвора, сам усе куплю». Переживав за мене. А через годину мені зателефонували: «Сергій загинув у ДТП».

Поховали Сергія Воробйова з почестями на військовому кладовищі.

– Дитині сказала, що тато став янголом, що нас бачить і чує. Артем спочатку не хотів сприймати смерть тата. Казав, тато живий. Навіть істерика була. Згодом сприйняв смерть тата як факт, але вірить у диво. Мріє про машину часу, яка повернула б нас у минуле, де тато – живий.