«Якщо діяти за лекалами, результату не буде»

В цьому інтерв’ю – багато того, що ми давно хотіли почути. В ньому – правда, часто гірка, про те, що відбувається на війні та в тилу. Щиро, впевнено, по-справжньому, по-чоловічому про все розповів Павло Дейнекін, в недавньому минулому військовослужбовець на псевдо Механік, нині викладач кафедри інформаційних технологій та авіаційних роботизованих систем УДЛА, пілот-інструктор служби підготовки зовнішніх пілотів УДЛА льотної академії. 

– Павло, коли ви почали воювати?

– В 2014-му, коли формувалася тероборона17-й батальйон. У мене була строкова служба, тому мене одразу взяли. Взагалі-то я чотири рази був в армії: «строчка», дві мобілізації і контракт. З 14-го по 15-й – 17-й бат ТРО, з 15-го по 17-й – контракт в третьому полку, був командиром відділення групи вогневої підтримки, заступник командира групи спеціального призначення 121-ї ОБр ТрО, з 22-го по 24-й був командиром відділення розвідки взводу розвідки роти контрдиверсійної боротьби, головним сержантом взводу БПЛА роти розвідки, головним сержантом роти РУБАК 121-ї ОБр ТрО. Потім дембель.

– Вважається, що демобілізуватися сьогодні практично неможливо. Як це тобі вдалося?

– В мене було поранення в 2015 році. Згодом дали групу. В 24-му вийшов закон, який дозволяв демобілізуватися тим, хто має групу інвалідності, тобто за станом здоров’я.

– Чим відрізняється АТО від теперішньої війни?

– Масштабом. А ще випадкових людей зараз більше. Кадрова проблема очевидна, багато некомпетентних, а від них залежать долі людей. В 22-му попереджали, щоб не розкидалися людьми. А зараз вже пізно. Немає довіри. Зрозуміли, що велику війну починає кадрова армія, а закінчує мобілізована. Кадрову ми бездарно втратили.

Якщо порівнювати 14-й рік і 22-й, скажу таку річ. У нас, українців, є така риса: коли розуміємо, що Київ брати не будуть, ми розслабляємося. А ініціатива йде від страху, тоді ти працюєш нестандартно, і є результат. Що наші полковники, що орківські вчилися однаково. Коли я в 22-му запропонував підняти «Фантом», який у мене був, сказали: йди, не заважай. Коли все-таки підняли, зрозуміли, як це зручно, запропонували щодня дрон піднімати.

Якщо діяти за лекалами, результату не буде. Коли маєш великого ворога, треба діяти непередбачувано. А для цього потрібна ініціатива і відповідальність офіцерів. У нас з цим проблема. Та не тільки з цим, в суспільстві те саме. Під час хвилини мовчання 99 відсотків людей не зупиняються, їдуть і йдуть. При цьому в кожного з них є рідні, чи друзі, чи знайомі, які загинули.

– Що вас дратує в місті?

– Я не люблю бути в місті. Ми з родиною багато часу проводимо в селі, в передмісті. У нас там сад, город, річка. Хоча в Кропивницькому дратує безбар’єрний рух, яким активно займаються. 120 мільйонів вкладаються в тротуари. А коли я влітку попереджав, що взимку ми будемо вигрібати, давайте робити дрони… Ми тут можемо організувати виробництво, підготовку спеціалістів. У цьому має бути зацікавлена держава. А вона вигадала «Національний спротив». Я запитав, яка мета цього об’єднання, отримав відповідь: а раптом ворог сюди прийде!

Коли ворог підходить до міста, є два варіанти: або ми самотужки його обороняємо, і міста немає, і спротив вже не потрібний, або ми відступаємо, і тоді це вже справа людей Буданова, а ніяк не бабусь. Не туди вкладаються кошти! Якщо економіка ляже, війна закінчиться не на нашу користь.

– Здається очевидним, що таких людей, як ви, можновладці мають запрошувати як радників, консультантів. Надходили пропозиції?

– Ні. Одна з проблем нашої країни – відсутність еліти. Візьмемо хоча б Кропивницький. Яка ідеологія, філософія нашого міста? Куди ми йдемо? Знову ж таки, яка мета? Я не бачу. В країни дві функції: презентації та розпил коштів. Але тицяємо пальцем в росіян. У себе розберіться!

А ще виправдовують все ветеранами, їхніми інтересами. Запитайте, чи потрібні мені ці нові тротуари. Ні. Скажете про тих, хто переміщається на візку? Поставте камери і порахуйте, скільки їх тут їздять. У нас є ціле міністерство ветеранів, нехай займається своїми справами.

Все лише на словах. Треба нарешті позбутися інфантилізму. Самі винні. За тридцять років вбили освіту, науку. Еліта країни – це науковці, філософи, поети. Була б моя воля, я б прийняв жорсткий закон для тих, хто йде на державну службу або в депутати. Доки служиш, вся твоя родина знаходиться в країні. Не подобається, хочеш в Іспанію – не питання, складай мандат. Але такого не приймуть.

– Відомий волонтер Вадим Нікітін говорить: те, що відбувається в суспільстві, відбувається і в армії.

– Абсолютно так. Суспільство і армія – це люди. Щоправда, в армії офіцери. І є неугодні, які переводяться. Я, до речі, не бачив, щоб якогось офіцера розжалували. Вже не кажу про те, що хтось застрелився, коли з його вини постраждали люди. Ми якось проводили стрільби, все організували, телефонує старший офіцер, я доповідаю ситуацію, він цікавиться, хто з офіцерів за це відповідає. Я називаю, а він у відповідь: «Фух! Слава Богу, не я». Ось така відповідальність.

Люди, не готові до відповідальності, обіймають посади. Як в суспільстві: кум, брат, сват. Що стосується грошових виплат, взагалі окрема розмова. А транспорт! Машини, що на балансі, ремонтуються, заправляються за гроші військових. А від цього ж залежить ефективність.

– Суспільство чекає на закінчення війни і сподівається, що військові прийдуть до влади.

– Я не прихильник цього. Військовий – це не показник. І військові ж різні. На війні він може бути тричі героєм, а у цивільному житті недобра людина. Армія – це зріз суспільства, ми вже про це говорили. Якщо людина в армії сидить на відкатах, чим вона буде займатися, потрапивши до влади?

Якщо ти військовий, займайся армією, хочеш в політику – звільняйся. Треба формувати, виховувати еліту. А це люди, які вміють мислити. У нас все більше рефлексують.

Мені подобається працювати зі студентами. Це дійсно майбутнє. Вони ще не зіпсовані жлобством. Є жадібність, це природно для людини, а є жлобство. Молодь треба підтримувати, щоб було кому утримувати і розвивати країну.

– Крім роботи зі студентами, ви створили ініціативну групу, яка займається розробкою БПЛА. Розкажіть детальніше.

– Це однодумці. У нас є деякі напрацювання, зразок дрону, який ми плануємо випробувати. А для випробувань треба зробити кілька таких. Приймемо в команду бажаючих. Будемо вдячні, якщо хтось допоможе з фінансуванням.

Триває війна дронів. Безпілотник – гнучкий вид зброї. Автомат Калашнікова десятиріччями не змінюється. А дрони, які були пів року тому, вже не працюють, вони не актуальні. Тому, коли в армію надходить велика партія, на місцях в лабораторіях хлопці їх переробляють. Потрібна динаміка, швидке реагування.

– Що попереду?

– Нам треба перемогти. І, найголовніше, зберегти державність. На нас чекає перезавантаження, переосмислення. А це буде ой як непросто. Війна здаватиметься важкою прогулянкою вгору.

Я брав участь в революції 2004 року: «Кучму геть!», курс на Європу. Ми вже двадцять років йдемо, дві революції, війна. Пройшли пів шляху Мойсея. Де ми? В ЄС? Не світить. В НАТО? Забудьте.

Але все буде добре. В орків бардака більше, ніж у нас, і цим треба користуватися.