Нещодавно кропивничанин Олександр Тітенко став лауреатом премії «Бренд-амбасадор Книги світових рекордів 2025». Так відмітили його декілька фантастичних досягнень. Ну й це стало гарним приводом для того, щоб поспілкуватися із сержантом-інструктором 4-го окремого полку ССО «Рейнджери», амбасадором Сил Спеціальних Операцій в світі, кавалером ордена «За мужність», воїном, спортсменом, героєм Олександром Тітенком.
– Олександре, розпочнемо з того, як починався спортивний шлях хлопця, який народився в Новоукраїнці?
– З малечку улюбленим, звісно, був футбол, і я прокидався з м’ячем і лягав спати з м’ячем. Але потім у восьмому класі вирішив, що цього замало, що потрібно себе розвивати ще з фізичної силової сторони. І розпочав тренування. Якісь були в мене відео. Дивився я на тих самих хлопців, які займаються в різних країнах світу. Ну й ще я вдячний нашому вчителю фізкультури Лутікову Леоніду Сергійовичу за те, що підтримував, надихав і допомагав.
У мене фізичні дані, я гадаю, досить-таки потужні. Це, мабуть, генетична схильність також відіграла певну роль. А ще я рано, у вісім років, втратив батька. Це теж стало чинником мого розвитку фізичного. Тому що не було як такого захисту. У всіх були батьки, а в мене – одна мама. І це також стало причиною, можливо, навіть основною причиною того, що я розпочав силову підготовку. Хотів, у першу чергу, захистити себе та своїх близьких. А в майбутньому довелося захищати не тільки близьких, але й всю рідну країну.
– Які твої найбільші спортивні успіхи були до початку війни?
– Я був неодноразовим призером чемпіонату Кіровоградської області з футболу в складі новоукраїнської команди. А потім, вже студентом, вигравав чемпіонат області з боксу.
– Цікаво, як футболіст став боксером?
– Я ж, коли навчався на факультеті фізичного виховання, тренувався в «Буревіснику» під керівництвом Сергія Григоровича Собка. Але грав мало. Я поговорив із тренером, який сказав, що є хлопці сильніші за мене. І тоді я перейшов на бокс. Після двох тижнів тренувань мені старший тренер збірної області Віктор Саласенко запропонував виступити на обласній першості. Там я став другим, поступившись у фіналі кандидатові в майстри спорту. Ну а в подальшому золото чемпіонату області я забирав неодноразово.
– Яким згадується навчання на факультеті фізичного виховання КДПУ?
– Можу сміливо сказати, що це були найкращі роки мого життя. Я був старостою групи. Ми були першопроходцями спеціальності «олімпійський та професійний спорт». І все було супер. Звісно, найулюбленішими предметами були спортивні ігри, а ще музичне та ритмічне виховання, яке Людмила Брехунцова викладала. Не просто давалася біомеханіка, анатомія та кінезіологія (наука про рух людського тіла. – Авт.). Але нічого, впорався. Я дуже вдячний всім викладачам, які навчали нас уму-розуму. Особливо тепло згадую декана Анатолія Турчака, професора Валентина Язловецького, викладачів Валерія Грицука, світла йому пам’ять, Сергія Бондаренка та Олену Маркову. Це була чудова школа.
– А як до війська потрапив?
– Та все просто. По спеціальності не міг знайти собі роботи. А в нашому третьому полку ССО вже 5 років служив мій одногрупник Сашко Мельниченко. І я пішов, подивився, переговорив із ним і якось так потрапив. Спочатку йшов як футболіст, адже там у нас гарна команда була. Але потім, в 2014-му, довелося виконувати складні бойові завдання. Мені, можна сказати, дружина життя врятувала. Коли мене відпустили на розпис, то в цей час моя група потрапила в полон під Іловайськом, а один боєць загинув. Ось так трапляється в житті.
– Що в сучасній армії найважче, Сашко?
– Що найважче? Ну, напевно, це рішення зробити цей крок і піти захищати країну. Це найважче для новачків. А для воїна, який вже воює не один рік, напевно, оця монотонність і невизначеність того, коли це все закінчиться. Про втрату побратимів взагалі найважче говорити.
– Як прийшов до рішення про встановлення свого першого рекорду?
– Перший рекорд я встановив 14 жовтня 2021 року на День захисника і захисниці. Це все виникло спонтанно. Я започаткував челендж на 50 днів по берпі (комплексна фізична вправа, яка поєднує елементи присідання, віджимання та стрибка. – Авт.) і передавав своїм товаришам в соціальних мережах, щоб вони повторювали і підключали також когось. І ось подумав, що щось треба таке вчудити на 50-й день. Зайшов у інтернет, подивився, який там світовий рекорд, що становив 951 повторення за 60 хвилин. Але не вдалося мені встановити світовий. Я встановив рекорд України, перевершивши щось там на 350 разів, і не дотягнув 72 рази до світового рекорду. Та пообіцяв, що я його встановлю після перемоги нашої держави над рашизмом. А той мій перший рекорд я присвятив загиблим українцям і всім нашим мужнім захисникам і захисницям.
– Але ти ж на цьому не зупинився…
– Наступний рекорд, який встановив рік тому, 18 листопада, присвятив своєму побратиму Ігорю Замоцькому на позивний Яша. Він ціною власного життя прикрив цілу групу своїх побратимів, які вижили, а він залишився там. За цей героїчний вчинок Яша був удостоєний звання Герой України посмертно. Я мав честь знати цю людину особисто і з ним проходити службу. І саме такому Герою я цей рекорд присвятив. Перевершив попереднє досягнення десь на 10 повторень. Це була складна координаційна вправа, вихід силою на дві руки. Підтягування, потім закидання рук. Вийшло 295 виходів за 60 хвилин.
Нашому наступному з хлопцями рекорду немає аналогів у світі. Це рекорд України з 12-годинного відтискання на брусах у командному заліку. Уявіть, 8 атлетів, які протягом 12 годин відтискалися безперервно на брусах. Ми заявили 50 тисяч відтискань, а зробили 52 тисячі 537 повторень. Цей рекорд присвятили загиблому побратимові Ігорю Височенку. В команді у нас були, окрім мене, військовослужбовець Діма Касатий та колишній воїн Олександр Стасенко, а також звичайні цивільні хлопці. Тут сталося таке поєднання. І ми пишаємося цим рекордом.
– А як так сталося, що ти марафон пробіг та й ще не один, а з побратимом у інвалідному візку?
– Я готувався до «Марафону незламності» від Run Ukraine. А за два тижні до старту мені зателефонував Діма Красновський. Ми з «Американцем» раніше служили в одному підрозділі. Згодом, під час виконання чергового завдання на Куп’янському напрямку, коли мене вже не було поруч, Дмитро отримав важке поранення й втратив обидві ноги. А до цього в свої 23 роки він шість разів пробігав марафон. Дмитро попросив мене, щоб я з ним подолав цю дистанцію. Це для нього було дуже важливо – знову відчути цей неповторний дух змагань. Я, звісно, погодився. І без жодного тренування ми вийшли на старт. Його 85 кілограмів без ніг і коляска 15 кіло. 100 кілограмів тягнув перед собою 43 кілометри замість звичних 42 кілометрів 195 метрів. Адже організатори щось перебільшили з дистанцією. Повірте, це дуже непросто. Пишаємося, що із 10 тисяч учасників ми прибігли 870-ми й дуже багатьох обігнали. А ми ж такі були там єдині. Наприкінці посадив Дмитра собі на плечі, і ми перетнули фінішну лінію як єдине ціле. Потім, звісно, впали без сил, але ж МИ ЦЕ ЗРОБИЛИ! Про нас навіть документальний сюжет зняли за підтримки німецької кіностудії.
– А скільки ти займаєшся спортом в день? Для цього ж потрібно постійно підтримувати фізичну форму?
– Як правило, у мене силова підготовка три рази на тиждень. До години десь тренування. Але вони енергозатратні. От сьогодні було тренування, де за 16 хвилин я зробив 110 виходів силою на дві руки.
– Що для тебе особисто черговий рекорд?
– Для мене рекорд – це перемога себе вчорашнього.
– Які подальші рекордні плани?
– Моя мрія – потрапити до Книги рекордів Гіннесса. Туди потрапляє 1 відсоток населення з нашої планети, і я хочу бути серед цього 1 відсотка. Я планував це на 18 листопада, але схвалення заявки наразі немає. Значить, сам Бог велів перенести цю подію на 8 червня. Адже саме 8 червня – день героїчної загибелі мого побратима Ігоря Замоцького, Яші. Цей рекорд я роблю не заради слави, а хочу, щоб кожен мій вихід силою нагадував світу про наших героїв. Тобто для мене це день пам’яті, але й день сили, бо саме завдяки таким, як Яша, ми маємо змогу жити і боротися далі. Я хочу, щоб не тільки в Україні, а й у світі знали про наших українських героїв.
– Хто твоя головна підтримка?
– Це мої рідні, близькі, це моя дружина Діна, це мій син Всеволод, це моя донька Олександра Олександрівна. І моя мама Тітенко Валентина Іванівна, яка мені подарувала життя.
– Що хотів би ти побажати собі та українцям наостанок?
– Хочу побажати перемоги всім нам, це саме перше. Хочу побажати людям, щоб для цієї перемоги вони щось робили, якщо не на фронті, то в тилу, допомагали, підтримували, не грубили, а поважали. Тому що тільки в єдності наша сила, якщо ми будемо самі, моя хата з краю, я нічого не знаю, у нас нічого не вийде.
Безплатний сир