Біль. Честь. Гордість

Вони, загиблі герої, всі наші. Але 24-літній десантник Фарид Ліпченко – дуже наш. І маму знаємо, і його пам’ятаємо ще маленьким. Виріс, як кажуть, на наших очах. Його нещодавно посмертно нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня. Мама Фарида Жанна створила петицію про присвоєння синові звання Героя України. Необхідну кількість голосів зібрано. Справа за президентом. Поки що наш лейтенант нагороджений орденом.

Жанна написала в соцмережах: «Мій син, мій Фарид, мій Герой, отримав орден Богдана Хмельницького. Це нагорода, яку несуть у серці, а не в руках.

Для мене це день, коли світ знову нагадує: мій син – Герой України.

Я відчуваю біль, який не має слів. Біль, що живе поруч із кожним моїм подихом, бо неможливо змиритися з тим, що його більше немає поруч.

Біль – бо я більше не можу обійняти свого сина, не почую його голосу, не скажу, як сильно я його люблю. Але разом із цим болем росте й моя гордість – тиха, глибока, справжня. Гордість – бо він зробив те, на що здатні лише найсміливіші. Він став на захист України і залишився вірним своєму слову до кінця.

Фарид пішов боронити країну молодим, чесним, справедливим. Він мріяв, планував, хотів жити. Але обрав служити, захищати, стояти до кінця.

Ця нагорода – пам’ять про його мужність. Це знак того, що його подвиг не загубився в шумі війни, не розчинився у часі. Його ім’я залишиться в історії, а в моєму серці воно було і буде назавжди.

Мій син – моя дитина, мій біль, моя нескінченна гордість. І хоч моя рана не загоїться ніколи, я знаю одне: Фарид жив як гідний. І пішов як Герой. А я кажу тобі щодня: “Сину, ти найкращий Сину, ти завжди в моєму серці. Вічна тобі памʼять та слава!”»

Нема що додати до маминих слів. Але на наше прохання Жанна додала: «Нагорода сина орденом – не формальність. Це визнання того, яким чоловіком він був. Це свідчення його мужності, відданості, присязі Україні. Він пішов захищати країну, бо не міг інакше.

Орден – це велика честь, але для мене це, перш за все, біль. Біль, який я нестиму до останнього подиху. Та одночасно це й гордість за мого Героя, мого Фарика, мого десантника, мого лейтенанта, мого сина.

Ця нагорода не поверне мого сина, але вона нагадує всім, якою ціною ми виборюємо свободу. Я дуже хочу, щоб пам’ять про мого сина і всіх загиблих була вічною».