«Все, що в мене було»

Андрій Кіба, уродженець Грузького Кропивницького району, загинув 20-річним за загадкових обставин на третьому місяці строкової військової служби. Це сталося 12 липня 2019 року на території заводу «Південмаш», який охороняє частина А3021 (підрозділ Національній гвардії України), де Андрій служив.

За кілька тижнів до великої війни кореспондент «УЦ» поспілкувався з рідними Андрія, приводом була інша трагедія на «Південмаші»: 27 січня 2022 року солдат Артемій Рябчук убив з автомата чотирьох таких самих строковиків і працівницю заводу, ще п’ятьох людей поранив. Нещодавно країна знову заговорила про Рябчука – у зв’язку з рішенням Верховного Суду, згідно з яким той психічно здоровий, розстріляв людей свідомо, за це йому призначене довічне ув’язнення. А «УЦ» знову звернулася до рідних загиблого Андрія Кіби: можливо, за ці роки для них щось прояснилося у його смерті?

Виявляється, нічого не прояснилося. А рана болить їм як і шість років тому. Грузьківська пенсіонерка Марія Влас, ледь стримуючи сльози, згадує про любимого онука. Каже, що Андрій народився 12 травня 1999 року у Грузькому, підлітком перебрався з матір’ю в обласний центр, здобув професійно-технічну освіту, влаштувався на підприємстві з виробництва меду в Грузькому.

– Дуже працьовитий хлопчик. На роботі – допізна. Прийде вночі додому, повечеряє, ляже коло мене й чоловіка і розказує про роботу. А вранці встане – і до трактора. У нас трактор свій є, Андрій на ньому навчився працювати. Ніхто нічого про нього поганого не скаже. У маршрутці старшому місцем поступиться, сумку допоможе піднести. На військову службу сам захотів, змалку подобалася форма. Ми до нього на присягу їздили в Дніпро, збирався контракт підписати. Дуже велика для нас втрата.

Про слідство, яке мало б пролити світло на обставини загибелі онука, Марія Влас каже:

– Вони тягнули резину. Нічого ми не добилися. І не тільки ми.

Жінка має на увазі, що загибель її онука – не єдина трагедія в частині А3021, яка, на погляд тих, кого це торкнулося, не отримала належної оцінки з боку правоохоронних і судових органів.

Розповідає Анна Кіба, мати загиблого:

– Андрій про військову службу мріяв змалку. Казав, хоче стати генералом. Дев’ятнадцятирічним звернувся у військкомат, сам попросився службу. Через місяць виповнилося двадцять, призвали. Відправили в Дніпро. 25 травня 2019 року ми, родичі, поїхали до нього – новобранці складали присягу. Андрій – задоволений, веселий. Казав, збирається підписати контракт. Обіцяв, після підписання контракту приїде додому на кілька днів.

Утім, за словами Анни, якось син, спілкуючись з нею телефоном, розповів про «дідівщину» в частині: «старшаки» кривдять тих, хто ще недовго служить. Казав, що особливо молоді дістається на полігоні, де «старшаки» не відчувають контролю з боку офіцерів.

– Я як почула про це – сказала, що приїду. «Ма, не треба», – заспокоїв Андрій. Він міг постояти за себе, карате займався.

(Про неподобства в частині А3021 Андрій розповідав телефоном і своєму батькові, теж Андрію. Незадовго до великої війни кореспондент «УЦ» зустрічався з Кібою-батьком, той згадував: «Син говорив, що туго в них. Сказав раз: «Я, батьку, попав у ж…у». Хотів перевестися в Київ. Не пустили». Нині батько загиблого – у війську.)

11 липня 2019 року Андрій поспілкувався телефоном з рідними востаннє. Привітав бабусю Марусю з днем народження. Ніщо не віщувало біди, стверджує Анна.

– А наступного дня, дванадцятого числа, мені зателефонували з частини й повідомили, що Андрія знайшли на посту мертвим, з кульовим пораненням голови. Ми з чоловіком – в Дніпро. Пішли до командира. Того самого, який у день присяги розказував нам, що для солдат він – як батько рідний. Я спитала, чому загинув мій син. Відповідь шокувала: «А що мені робити? Зі ста чоловік в частині лише п’ятнадцять адекватні». Я його запитала: «Адекватних треба вбивати?»

Про причину смерті сина Анна Кіба прочитала у висновку: «поранення голови внаслідок пострілу з невстановленої вогнепальної зброї». За словами Анни, їй так і не повідомили, що ж сталося, хто вбив її сина. Щоправда, дехто з правоохоронців натякав: сталося самогубство.

– Слідча, яка вела розслідування на початку, розказувала мені, що він готувався до цього – зняв бронежилет і каску. Розказувала, що в нього будинок за 50 тисяч, придбаний в кредит. Нібито був винен гроші банку і наклав на себе руки. Нісенітниці. Ніякого будинку в сина не було. А бронежилет і каску не одягнув, бо жарко. Мені один хлопець, який теж служив в тій частині, розповідав: у спеку бронежилети й каску в караулі не одягають.

Анна каже, що з перших днів після смерті сина зіткнулася із супротивом з боку системи, зацікавленої в тому, щоб причини трагедії залишилися прихованими.

– Навіть не впевнена, що сина поховала. Відкрити труну не дозволили. Батюшка не міг обряд провести. До 2024 року не ставила пам’ятник, просила провести ДНК-експертизу, не дозволили.

Мати припускає, що Андрія могли вбити як очевидця розкрадань цінних металів на «Південмаші».

– Син мені якось сказав: «Тут мільйонами, мільйонами крадуть». А того дня, коли його вбито, на «Південмаші» був Зеленський.

Анна познайомилася з родичами деяких інших солдат, теж загиблих за загадкових обставин. Зокрема з Мансуром і Наталією Вержаковськими, син яких, Мансур, загинув 17 січня 2018 року. Він теж служив у частині, яка охороняє «Південмаш». Два місяці прослужив. Як і Андрія Кібу, Мансура знайшли на посту застреленим. Слідчі дійшли висновку: самогубство. Батьки не вірять. А адвокат, якого найняла Анна Кіба, з’ясував, що матеріали слідства стосовно смертей її сина й Мансура Вержаковського – ніби під копірку написано, відмінність – лише в прізвищах. Трапляються серед військових такі «самогубства» і під час великої війни, стверджує Анна. Про це їй відомо від родичів загиблих, з якими контактує у соцмережі.

За словами Анни Кіби, куди вона не зверталася зі скаргами на неналежне слідство… Не тільки в Дніпро їздила, а й у Київ, на прийом до найвищих державних чиновників. Розповіла про своє горе на всю країну в телешоу «Стосується кожного». Крім того – численні інтерв’ю всеукраїнським й регіональним ЗМІ. Високе начальство співчувало, обіцяло розібратися. Незадовго до великої війни Анна і ще десятеро людей, сини яких загинули на військовій службі, прибули до ОП, просили зустрічі із Зеленським, але той не прийняв, відбувся прийом в Офісі генпрокурора. І все марно.

– Я їм цього не подарую, – каже Анна. – Забрали все, що в мене було. Розуміла б, якби син загинув на війні. На війні вбиває ворог. А тут, виходить, свої…

Звісно, Анна Кіба знає про вирок Артемію Рябчуку. Їй шкода загиблих, співчуває рідним, але не впевнена, що слідчі й судді розібралися грунтовно, виявили причини трагедії.

– Може бути, той хлопець захищався від кривдників.

У Єдиному державному реєстрі судових рішень не опубліковано вирок Красногвардійського районного суду Дніпра (квітень 2024 року), яким Рябчука визнано винним у вбивстві п’ятьох людей та засуджено до довічного ув’язнення. Не оприлюднено й ухвали Дніпровського апеляційного суду (грудень 2024 року) та постанови Верховного (листопад 2025 року), якими присуд районного залишено без змін. Мабуть, громадськості не можна знати зайвого про «Південмаш». Особливо про те, як його охороняють.

Про мотиви й обставини вчиненого Рябчуком злочину офіційно розповіло ДБР. Згідно з його інформацією, трагедії передував світоглядний конфлікт Рябчука із солдатським оточенням: «Під час строкової служби засуджений мав конфлікт з іншими військовослужбовцями. Кілька разів він був свідком сварок, про які доповідав керівництву. Через це в інших військових сформувалося до нього негативне ставлення. Після чергової словесної суперечки він вирішив вбити тих, хто не поділяв його думок та поглядів. Перебуваючи у кімнаті зберігання зброї, він взяв автомат та набої й почав жорстоко розстрілювати людей».

Поки справа стосовно Рябчука розслідувалася, його захист клопотав про притягнення до відповідальності начальства військової частини. Очільник МВС Монастирський незадовго до загибелі розпорядився провести перевірку, начебто виявлено чимало порушень: нестатутні стосунки, недбале поводження зброєю, знущання над солдатами. Винуватців досі не названо.