Про солдата Дениса Лисенка, який загинув 20 жовтня цього року біля селища Степногірськ Запорізької області, ми говорили з його сестрою Анною та дружиною Наталією. Велике горе, сум, сльози і теплі спогади про рідну людину.
Денис народився 2 січня 1994 року в Кропивницькому. Закінчив дев’ять класів 26-ї школи й вступив до машинобудівного коледжу. Продовжив навчання в технічному університеті.
– Різниця у віці в нас півтора року, – розповідає Аня. – Коли були малими, я його захищала. В нас були спільні друзі, і я слідкувала, щоб його ніхто не ображав. Був добрим, сміливим, щирим, справедливим. І секретами ми ділилися одне з одним, закриваючись в кімнаті.
Брат малим любив конструктори. Я йому допомагала будувати будинки, дороги. І це бажання створювати залишилося в нього назавжди. Він ремонтував автомобілі, робив меблі. Вже коли був одружений, вдома самостійно зробив кухню – від проєкту до останнього гвинтика.
В компанії друзів була дівчина Наташа, двоюрідний брат якої був однокласником Дениса. Спілкувалися, разом проводили час, згодом, за словами Наталії, «з’явилася іскринка». Їм тоді було по сімнадцять років, і вони вже не розлучалися. Через чотири роки одружилися: розписалися, обвінчалися. Народилися два сини – Марат і Тимур.
– Він завжди любив дітей, всіх. Наші сини були татові, – каже Наталія. – Грався з ними, ми багато подорожували. Денис був легкий на підйом, і ми коло нього такі ж. Часто їздили на море, в ліс, просто кудись за місто. Діти любили спати в машині, коли ми їдемо, і просили тата: «Поїхали кататися».
Любив рибалити. Вдома все робив. Він казав: «Немає «не вмію», є «не хочу»». Жодної роботи не боявся, і в нього все добре виходило. Традицією було що вихідних збиратися у батьків. Діти, онуки, гомін, веселощі, розмови.
На початку повномасштабної війни Денис Лисенко пішов до військкомату. Йому відмовили, багатьом тоді відмовляли. Працював, не ховався, говорив, що треба бути підготовленим для війська. І ще говорив: «Що скажу синам, коли запитають, де я був під час війни?»
Кум Лисенків служив у спецпідрозділі Kraken ГУР. Денис його розпитував про службу і вирішив підписати контракт саме з цим підрозділом. Підписав він його 10 березня, в день народження дружини. Військове псевдо обрав Тайлер. Денис дуже любив фільм «Бійцівський клуб», багато разів його дивився і книжку читав. Головний герой – Тайлер.
Пройшов навчання, після чого воював на сумському напрямку. Там під час виконання бойового завдання його контузило. Трішки був у Харкові, потім підрозділ відправили на запорізький напрямок, де солдат загинув.
Наталії побратими чоловіка розповіли, як це сталося. Під час виходу бійці дісталися потрібного пункту, почався артобстріл. Перший снаряд влучив у Дениса. Побратим підповз до нього подивитися, що з ним, і прилетів наступний снаряд. Хлопці разом прийшли в цей підрозділ і разом загинули.
Двічі вдалося побувати вдома. Вперше після контузії. Вдруге на пару днів приїхав після поховання побратима. Родина їздила до Дениса в Харків також двічі. Востаннє бачилися у вересні, як раз перед відправкою на Запоріжжя.
Дівчата кажуть, війна змінила Дениса. Раніше любив жартувати, а потім став серйозним, стриманим, навіть замкненим. Подробиць не розповідав, казав лише, що війна – це страшно, це не те, що ми бачимо по телевізору.
Наталія каже, що було передчуття трагедії: – В мене був номер телефону побратима чоловіка, який мав повідомляти, як справи у Дениса і хлопців, які вийшли на завдання. Напередодні 20 жовтня він написав, що у хлопців все добре, і попередив, що з ним не буде зв’язку, тому що також йде на завдання. Я шукала телефони, щоб взнати, як там. Коли вдавалося до когось додзвонитися, мені відповідали: «Очікуйте інформацію». Це тривало кілька днів, після чого повідомили страшну звістку. Виявилося, що тіла загиблих не могли забрати через ворожі дрони. Група чекала дощу, щоб дістатися місця загибелі побратимів.
Попрощатися з Тайлером приїхало багато побратимів. Для них це також велика втрата. Синам про загибель тата Наташа сказала вже після поховання. Запевнила, що тато тепер зірочка на небі, що завжди буде поруч – допомагати й оберігати. Старший, якому сім, все зрозумів по-дорослому, гірко плакав і сказав, що виросте і помститься.
– Він не любив, коли ми плакали і сумували, – каже Наташа. – Зараз, коли ми з Анею розплачемося, раптом десь щось зашумить чи гримне, кажемо: «Денис сердиться».
Денис Лисенко планував відкрити свою справу й згодом передати її синам. А ще мріяв з’їздити до Канади, приваблювала його ця країна. Можливо, з’їздять сини. Наташі передали особисті речі чоловіка: обручку, годинник, браслет і жетон, який вона йому подарувала. На ньому фото родини і слова: «Які б кілометри не були між нами, ми завжди з тобою. Дуже тебе любимо і чекаємо додому. Твоя сім’я».
Зрадники: головна прем’єра осені