«Чому я рвуся на фронт?»

Щойно познайомилися і з’ясували, що вже бачилися. Юрій Давиденко серед інших творчих волонтерів співав за донати у центрі міста та у дендропарку. Ми говорили не про творчість, а про війну. Військовому на псевдо Батя є що розповісти.

Юрій був активним учасником Революції Гідності у Києві. В 2015 році звернувся до військкомату, потрапив у 81-шу бригаду. В 16-му демобілізувався, а в 17-му повернувся на фронт. Був у Мар’янці, Опитному, Авдіївці, Щасті, біля донецького аеропорту. Був у війську до 21-го року. Невелика перерва і знову на фронт.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Юрій поїхав до столиці, брав участь у формуванні першого батальйону. Каже, що на п’ятдесят відсотків був переконаний, що велика війна почнеться. Тренувалися на Андріївському узвозі, готувалися захищати Київ і захищали.

Із столиці поїхав на ізюмський напрямок. Потім були Покровське, Гуляйполе. Був кулеметником, вправно стріляв з ДШК. Зауважив, що після кулемета автомат здається іграшкою.

Влітку 2023 року Юрій Давиденко демобілізувався. Виповнилося 60 років, ще б воював, але порадили відпочивати. Звернувся до юристів, які допомагають учасникам бойових дій, разом з ними написав лист до офісу президента з проханням дозволити служити у віці 60 плюс. «Через місяць отримав відповідь, що моє звернення направили в Генеральний штаб. В минулому році як раз у мій день народження Зеленський підписав указ, який дозволяє воювати чоловікам, старшим 60-ти років. Мені зараз 64, на передову не відправлять, але я можу навчати молодь. Є сили, бажання і досвід», – каже Батя.

Юрій розповів історію, яка приголомшує. Якось на вокзалі Дніпра чекав транспорт, щоб їхати до Кропивницького, сидів на лавці, одягнутий у військову форму, поруч сумка. Підійшли двоє поліцейських, перевірили документи і запитали, чи є в сумці вибухонебезпечні предмети або холодна зброя. Чесно сказав, що є ніж, який купив у Житомирі. Сказали, щоб показав. Дістав, ніж був у чохлі. Подивилися і сказали, що ніж можна розцінювати як холодну зброю. Пояснював, що повертається з фронту, що ніж військовому потрібний. Все даремно. Склали протокол. Потім був суд у Дніпрі.

– Суддя каже: «Юрій Миколайович, в мене не піднімається рука вас судити. Потрібен документ, що вас беруть на поруки. Я звернувся до знайомого, і мене на поруки взяла обласна спілка ветеранів. Мені дали рік умовно. Потім судимість зняли. Коли ті поліцейські розбиралися з моїм ножем, в мене було враження, що потрапив у росію. Наче я не захищаю країну, а якийсь злочинець, – розповів захисник.

Батя розповів, як стріляв по ворожих безпілотниках з антидронової рушниці. Посадив три дрони, передав хлопцям трофеї, ті знають, що з ними робити. А ще каже, що не зайвим було б сформувати в місті добровольчий батальйон, де б навчали бажаючих воювати. Каже, що десятирічних дітей вже треба навчати керувати дронами. Скільки триватиме війна, не відомо. А зміну готувати доцільно.

– Чому я рвуся на фронт? Бо хтось має воювати. Багато не йдуть, відмовляються, ховаються. Не можу сказати, що я їх розумію. Напевно, це таке виховання. Страх є у всіх, неправда, що ніхто не боїться. Інша справа, що його можна перебороти. Я хочу ще послужити, принести користь. Мені неспокійно вдома. Якби наші атакували, просувалися, може, я б заспокоївся. А поки що ні, – сказав Юрій.