Шістьох олександрійців – Михайла Крамаренка, Анатолія Осиченка, Віктора Хала, Василя Хитрича, Максима Шепеленка, Владислава Штеренка – удостоєно нещодавно відзнаки міністра оборони «За поранення». Вони зазнали поранень, боронячи Україну. Нагороди вручив міський голова Сергій Кузьменко. З одним із цих мужніх чоловіків, 39-річним Максимом Шепеленком, поспілкувався кореспондент «УЦ».
– 18 лютого 2015 року я добровольцем пішов в АТО, – розповів Максим. – Мені було 29 років. Одружений, дружину звати Надією. Дитині, Кирилові, було два роки. Остання перед службою моя робота – в олександрійській філії «Оболоні». Батькам сказав, що мобілізували. Аж через вісім років признався, як було насправді. Мене зарахували у 93-тю бригаду, 20-й батальйон, механіком-водієм БМП-1. Воював у секторі «Б», Донецька область. Практично у всіх гарячих точках побував. Авдіївка, Мар’їнка, Піски. Зазнав контузії, звільнився у березні 2016-го. Прослужив рік і два місяці.
Вдома перший місяць не міг звикнути, що вночі вулиці освітлюються. Ми ж воювали переважно вночі, в темряві. Почав проходити ВЛК. Одна лікарка сказала: «Ми вас розуміємо, але ми вас туди не посилали». Мені так прикро стало! Коли почалася оця війна, згадалася та лікарка. Може, це й блюзнірство з мого боку, але подумалося: тепер і вона узнає, що таке війна.
Як резервіст першої черги я в перший день чекав наказу від командування своєї частини. Не дочекався, зателефонував туди сам. «Частина – укомплектована, ви нам не потрібні», – сказали. Пішов у військкомат. Кинув усе і пішов, бо треба. Тоді нашому з Надією молодшому синові, Іллі, три роки виповнилося. Мої молодші брати, Данило і Євген, теж пішли у військкомат. Як обмежено придатного мене призначили інструктором в територіальну оборону. Братів теж призвали. Батьки наші переживали: три сини – і всі служать.
Місяць чи півтора я на Олександрійщині служив, в роті швидкого реагування. Патрулювали. Потім наш батальон перевели на нікопольський напрямок. Я – головний сержант протитанкового взводу. Рік служив на посаді т.в.о. командира взводу. Спочатку навчав новобранців. Направили в Старомайорське. Там ми прийняли перший бій. Зазнали втрат. Перевели у Запоріжжя, звідти – в Роботине. У 65-й бригаді не вистачало людей, і нас прикомандирували до неї. Знову – втрати. Хлопчина з мого розрахунку, Олександр, загинув. 18 лютого 2024 року ми прийняли жорстокий бій. Бій тривав шість чи сім годин. Росіяни почали наступати. Точилися ближні бої, як в АТО. Ми виходили в евакуацію. Загинув побратим Славик, 54 роки. Мене поранило в ногу і контузило. Це сталося 24 лютого 2024 року. Стабілізували, відправили в госпіталь у Кропивницький. Півтора місяця лікувався, доліковуватися відправили в Олександрію. Нога довго заживала. А влітку цього року повіз дітей до моря, зайшов у солону воду – на нозі рана відкрилася. У нозі ж – осколок. Не скрізь уміють їх діставати. Домовився з хірургом у Луцьку, що прооперує мене. У жовтні я поїхав у Луцьк, лікар дістав осколок. Тепер відновлююся. Шкандибаю. Працюю в шкільній котельні. Недавно послизнувся, упав, травмував ногу. Дали три тижні лікарняного.
Брати мої служать. Молодший, Євген, – після поранення.
Спілкуюся з побратимами, коли зв’язок їм дозволяє. Ми виходили на позиції на три-чотири дні, тепер хлопці по місяцю на бойових завданнях.
Останнім часом займаюся підтвердженням своєї третьої групи інвалідності. Ми перші пішли на війну, а тепер кланяємося. До кожного лікаря – черга, від людей у черзі немає поваги. Так, є порядок: ветерани, інваліди війни – без черги. Але як тільки скажеш про своє право – таке починається… Добуваючи різні папірці, доводиться багато ходити містом. Машиною поки що не можу керувати, батько возить.
Іноді думаю: піду повоюю іще, бо хлопців все менше й менше. Дивлюся новини, і серце калатає: як там хлопцям, коли все летить на них? Нервую.
Багато несправедливості. Чоловіки-переселенці ховаються від мобілізації. Розумію, втратили домівки. Але чому ми з центру України маємо захищати їх? Нам що – потрібніше?
Сподіваюся, наша боротьба не даремна, і пам’ять про кожного воїна житиме, адже ми відстоюємо право на існування як нація.
Пишаюсь кожним воїном, який на межі своїх фізичних і моральних можливостей бореться за нашу землю, дітей і батьків.
А батькам низький уклін і дяка, що виховали таких захисників.
Вічна пам’ять полеглим героям, які віддали життя за нашу свободу.
Слава Україні!!!
Проїхали