І знову здрастуйте!

Це у Вільяма Шекспіра в перекладі Гребінки «Розпалась в’язь часів…», а у нас нитка днів не переривається. І якщо 2026 року перший номер «УЦ» належить випустити першого січня, то писати його потрібно ще напередодні Нового року.

Ми так багато очікували від 25-го: закінчиться війна, повернуться додому захисники, припиняться сирени, буде світло, скасують комендантську годину і дистанційне навчання – нічого з цього не сталося. Ну що ж, переносимо всі наші сподівання на 26-й. І додаємо нові.

Війна. Не будемо обманювати себе – вона може тривати і в новому році. Найімовірніше, так і буде. Ну хай хоч не весь рік. Упевнений, Україна вистоїть, інше питання: якою ціною? Повторю те, що говорив усі ці роки: немає нічого дорожчого і важливішого за людське життя. І яким же треба бути мерзотником, щоб віддавати накази вбивати людей, знищувати міста і села!

Мир. У звичайному розумінні цього слова миру не буде. Навіть якщо домовляться зупинити бойові дії. Будуть дві озлоблені і озброєні до зубів армії по обидва боки уявної лінії. А навколо – мінні поля. Ніхто нічого не пробачить і не забуде. Але навіть такий квазімир кращий, ніж війна.

Документ. Не вірю в непорушність і довговічність жодного мирного договору. Папір – ненадійний матеріал. Сьогодні його скріпили підписами Трамп, путін, Зеленський, а завтра він – лише експонат музею, на який гірко дивитися. Щоб не підписали Україна і росія – це всього лише фіксація ситуації на сьогодні і можливість зберегти нашу країну. Тому не варто нескінченно боротися за кожну його букву, вони не стануть гарантією нашої безпеки. Зате кожен день переговорів – це 100, 200, 300 життів українців.

Країна. І в умовах війни, і навіть миру неминуче наростатимуть втома і соціальна напруга. У суспільстві накопичилося стільки люті та образи від несправедливості в усіх її проявах, що простим пшиком аварійного клапана не обійдеться. Тож стримуйте емоції.

Вибори. Якщо їх проведення є однією з умов припинення війни, розв’язаної путіним, то нехай будуть вибори. Звісно, тільки за умов безпечного волевиявлення. Не під бомбами, шахедами і ракетами. Все інше – другорядне: війна так розставила пріоритети в головах українців, що боятися будь-яких змін – нерозумно.

З самого початку дискусії про закінчення каденції Володимира Зеленського я намагався обґрунтувати можливість проведення виборів. Навіть з найкращим другом примудрився посперечатися. Мої аргументи досить прості:

– Конституція – це не скрижалі Бога, її можна і потрібно змінювати законним порядком, керуючись політичною ситуацією та національною безпекою. Знаєте, скільки поправок внесено до конституції США? 27;

– чесно кажучи, смішно в XXI столітті слухати про неймовірну технічну складність проведення виборів. Практично у кожного є мобільний телефон, мільйони користуються ними для проведення фінансових операцій. І якщо українці довіряють мобільному найдорожче – свої гроші, то віддати голос – взагалі не проблема. До речі, днями це підтвердив і Володимир Зеленський;

– якщо сильно непокоїтеся, що не всі, хто виїхав за кордон, матимуть можливість проголосувати, то спершу запитайте, скільки з них планує повернутися. Бо може статися, що обиратимуть нового президента ті, хто жити в Україні вже й не збирається;

– проблеми нерівних умов для проведення передвиборчих кампаній та агітації? Так вони були завжди і без війни. Можна подумати, що у нас з вами великий вибір достойних кандидатів! Ну буде менше фріків, то й добре. Проблеми з підрахунком результатів електронного голосування? Їх набагато менше, ніж з фальшивими протоколами, розкритими урнами і мішками з бюлетенями;

– і останній аргумент. Нічого вічного немає і не буде: щоб наступний президент допрацював у післявоєнній Україні свою каденцію до кінця, йому доведеться дуже й дуже постаратися. А Володимиру Зеленському потрібно не забути про свою обіцянку піти після першого президентства.

Новий рік – це завжди нові очікування і дуже рідко – нові можливості. На жаль, є багато процесів, які від нас практично не залежать. Але це не означає, що жити потрібно як овочу. Важливо не бути байдужим і при цьому не бити по своїх. Будемо жити – як казав капітан Титаренко, він же Леонід Биков.

З Новим роком!