В’ячеслава Брайловського поховали нещодавно, 2 грудня. Загинув він 7 травня 2025 року в районі населеного пункту Храпівщина Сумської області. Молодшому сержанту на військове псевдо «Браво» було 26 років.
Про свого середнього сина «УЦ» розповіла його мати Валентина Йосипівна. На зустріч принесла сімейні фото, нагороди Славіка, як його називали в родині. Згадала, яким він був малим:
– Змалечку був самостійним, рішучим, впевненим у своїх силах. Йому ще не було трьох років, коли, скориставшись тим, що дорослі відволіклися, вийшов з двору і пішов до бабусі. Ми жили на Новій Балашівці, до бабусиного подвір’я було кілометри півтора. Коли ми кинулися, що Славіка немає вдома, зателефонувала бабуся і сказала, що малий у неї. Вже в першому класі заявив, що буде сам ходити до школи, не зі старшим братом, який був п’ятикласником. Уроки робив сам і портфель складав самостійно.
Мама каже, що В’ячеслав тягнувся і до знань, і до роботи. Був інтелігентним і в той час простим, привітним. Розум, каже, був від Бога. Навчався у природничо-економіко-правовому ліцеї №8. Був здібним до точних наук – математики, фізики, хімії. Любив географію, астрономію. Брав участь в олімпіадах, навіть всеукраїнського рівня. Любив читати, що начебто не було притаманним його поколінню. І комп’ютер міг налагодити, відремонтувати. Коли приїжджав в село до рідних, сусіди раділи: «Комп’ютерщик приїхав».
Ліцей закінчив із золотою медаллю і вступив до Київського національного університету імені Тараса Шевченка, обравши факультет «Інститут високих технологій – хімія». Після четвертого курсу вирішив взяти паузу в навчанні і трохи попрацювати. Знайшов роботу, зняв квартиру, пішов ставати на облік у військкомат і отримав повістку. Замість роботи у 2020 році почалася строкова служба в армії.
В’ячеслав Брайловський служив в 43-й окремій артилерійській бригаді. В її складі кілька разів був в АТО, з нею зустрів і повномасштабне вторгнення. Коли ворог поліз на Київ, Браво з побратимами став на захист столиці. Звільняли також Бучу та Ірпінь. Вже в березні 22-го року В’ячеслав був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. Долі були харківський, донецький, курський, сумський напрямки.
Славік щороку перед Різдвом приїжджав додому. Був і у грудні 2024-го. Мама каже, що тоді вдома був більше, ніж в минулі рази. Під час відпусток любив їздити до Львова та Києва, який дуже любив, де пройшло студентство, де було багато друзів.
Про війну рідним не розповідав, казав, що все добре. Лише одного разу сказав мамі: «Я вже втомився від всього цього». А ще якось в лютому надіслав мамі повідомлення: «Стою в лісі. Дивлюся на природу. Все вкрите снігом. Життя прекрасне». Посеред війни В’ячеслав умів бачити красиве. І тварин дуже любив. І вони, коти і собаки, оточували його на фронті, тягнулися до нього.
Пані Валентина розказала, як дізналася про загибель сина:
– Славік загинув приблизно опівночі 7 травня, а о дев’ятій ранку наступного дня мені зателефонували з частини і повідомили про це. Я тоді була в Києві. Не повірила цій жахливій звістці, перепитала, чи мова дійсно про Славу. Підтвердили. Ми віруючі люди, я знала, що Бог оберігає мого сина. За п’ять років він не отримав жодного поранення. В мене не було поганих слів, якогось передчуття. Я й зараз, коли приходжу до могили, думаю, що щось не те, що цього не має бути.
Побратими Браво розповіли його мамі, що троє хлопців везли боєкомплекти та продукти на позицію. В машину влучив дрон. Водій якось вистрибнув, а двоє бійців від влучання дрону обгоріли. Хоча побратими були переконані, що один із загиблих – В’ячеслав, упізнати тіло було неможливо, тому знадобилася генетична експертиза, яка тривала більш ніж пів року. Валентина Йосипівна каже, що процедура могла бути ще тривалішою, якби Бог не послав їй людину, яка допомогла. Невдовзі їй повідомили, що тіло сина вже в Кропивницькому.
Напевно, щира віра в Бога та його підтримка допомогли матері загиблого захисника витримати те, що випало на її долю. Щойно дізнавшись про загибель Славіка, Валентина Йосипівна поїхала до Сум. В одному з моргів було тіло В’ячеслава. Потрапити всередину приміщення було складно, але мати зайшла. Звернулася до лікаря, сказала, що приїхала з Кропивницького молитися за сина. «Я думала: помолюся – і син воскресне. Але Бог сказав, що так не буде», – каже пані Валентина. Лікар довго відмовляв, а потім погодився. Вивезли на каталці тіло у чорному мішку. Мати попросила всіх вийти, відкрила мішок і промовила молитву. Каже, що Бог тримав її в руках, щоб все це витримати, пережити і жити далі…
Тайфун на ім’я Дональд