Цими днями, а саме 7 лютого – два роки з дня загибелі олександрійця Костянтина Трушина, старшого сержанта 1-ї роти 2-го батальйону 28-ї ОМБр імені Лицарів Зимового Походу. Поховали його 14 лютого 2024-го в рідному місті. Про те, яким був чоловік, батько, захисник на військове псевдо Батя, ми поговорили з його дружиною Ларисою.
Народився Костянтин 8 вересня 1973 року в Олександрії. Після закінчення школи навчався в ПТУ за фахом «машиніст підземного електровоза». Працював на шахті, поки не пішов на строкову службу. Служив останні пів року у Югославії. Повернувся з армії і одружився.
– Костя на рік старший за мене. Навчалися в одній школі, ще й наші дев’ятиповерхівки в сусідніх дворах,–згадує пані Лариса.– Він був активним школярем, артистичним. І танцював, і співав. В нього вся родина співоча. Якось (я була у дев’ятому класі) ми з подружкою сиділи на лавочці у дворі, він проходив повз нас і усміхнувся. Я посміхнулася у відповідь. Згодом у школі я стояла в колі подружок, він знову пройшов і усміхнувся, я відповіла так само посмішкою. Згодом став проводжати мене додому після шкільних вечорів, різних заходів. Так стали дружити. Я запитала, чому звернув увагу на мене, сказав, що коли нам усміхався, лише я відповідала щирою усмішкою. Він навіть запросив мене на свої проводи, коли йшов в армію.
Демобілізувався Костянтин 7 лютого (яка знакова дата!) 1994 року. Повернувся до роботи на шахті. Подобалося йому там працювати. Казав, що якби шахти не закрили, продовжив би. Коли прийшов з армії, щойно зайшов до родини, привітався і сказав, що треба бігти до «своєї Зайки». Одружилися 23 серпня. Дату обрав Костя, тому що «Лариса дуже полюбляє помідори».
За класикою, яку дуже полюбляють чоловіки, першим народився син Сергій, молодшою була донечка Наташа. Подружжя домовилося, що сина називає мама, дочку – тато. Лариса каже, що Костя був щасливим батьком і люблячим. Діти для нього були всим. Мріяв дочекатися онуків.
Після закриття шахти працював на приватній меблевій фабриці. В 2014 році сказав, що не може бути осторонь. Був в резерві, тому пішов до військкомату, там і залишився. Тобто деякий час був співробітником ТЦК. Згодом підписав контракт і став учасником АТО.
З АТО Костянтин Трушин не повернувся додому–продовжував контракт. В лютому 2022 року був на Донеччині, мала бути ротація, але військових не відпустили додому – почалося повномасштабне вторгнення. Велику війну зустрів на війні.
Дочка виходила заміж у серпні 23-го року, і батькові дали відпустку. Двадцять днів вдома! Таких тривалих відпусток до цього не було. Костянтин насолоджувався відпочинком, спілкуванням з рідними. І мамі в селі допомагав, і на риболовлю їздив. Дружина бавила його улюбленими стравами – борщем і варениками із сиром. Тоді родина бачила його востаннє. Після того лише через відеозв’язок. А син Сергій (теж воював) зустрівся з батьком пізніше. Були на різних напрямках і випадково опинилися в одному місці. Поспілкувалися. Це була остання зустріч.
В день загибелі чоловіка Лариса була на роботі (вона вихователь в дитячому садку). Розповіла, що в той день була атестація колег, і вона була присутня. Демонстрували щось смішне, всі сміялися, а Лариса сміялася істерично. До неї оберталися, а вона нічого не могла з собою зробити, не могла подолати цю істерику. Потім зателефонувала мама, їй було зле, требу було вести в лікарню. Пішли, перед ними біг пес, який щоразу зупинявся, обертався до жінок і не гавкав, а вив. Наступного дня додому прийшли з ТЦК. Відчинила двері і запитала: «Костя чи Сергій?»
Кілька днів Костянтин вважався зниклим безвісти. Діти здали аналізи на тест ДНК. Лариса попросила, щоб про результати повідомили не їй, а синові, бо боялася не витримати. Коли Сергій зателефонував і запитав, де батьків паспорт, вона все зрозуміла.
– Костик був біля Бахмуту, говорив, що йде на завдання, що не буде зв’язку деякий час,–згадує пані Лариса.– Подробиць не знаю, але начебто наші хлопці тримали міст. Перед виходом на завдання сказав таке: «Зайка, якщо тобі скажуть, що я загинув, значить загинув. Якщо скажуть, що зник безвісти, то я також загинув, тому що полону тут немає, а нас криють так, що нічого можуть не знайти». Він був у відкритій труні, ми бачили, що дійсно він. І це краще, ніж не знати, де твоя рідна людина, чекати звістки, бігти на кожен дзвінок у двері, смикатися на телефонний виклик.
Коли Костю ховали, до мене на кладовищі підійшов військовий, представився Валерієм, попросив зателефонувати йому, коли буде час і змога. Я пізніше зателефонувала, запитала, чи були вони з Костиком в одній бригаді. Він сказав, що ні, але завдяки Кості він залишився живим – мій чоловік його важко пораненого витяг. І ще кількох хлопців врятував. Це було наприкінці 23-го року. А на похорон Валєра приїхав з вінницького госпіталю.
Командування бригади цікавилося, чи всі необхідні виплати отримала родина. Побратими передали родині особисті речі Костянтина, в тому числі гітару, яку син забрав собі. Мати вмовила Сергія демобілізуватися, тому що тепер він головний чоловік в сім’ї. І пів року тому в родині Трушиних народилася Соломія – онучка, якої не дочекався наш Герой.
Руйнівна сила брехні