Багато років залишаюся переконаним прихильником теорії, що талановиті письменники і поети здатні передбачати цивілізаційні катаклізми завдяки особливому поєднанню творчих і аналітичних здібностей та чутливої інтуїції. Тому про майбутнє намагаюся розмовляти не зі штатними аналітиками, а з творчими людьми. А якщо твій співрозмовник – не тільки талановитий літератор, але й один із засновників легендарної інтелектуальної гри «Брейн-ринг», є велика ймовірність, що його відповіді допоможуть краще розгледіти наше каламутне завтра.
Сьогодні на запитання про можливе повоєнне майбутнє України погодився відповісти відомий український письменник Ян Валетов.
– Яне Михайловичу, уявімо, російсько-українська війна закінчилася. Як би ви описали стан економіки та суспільства України в перший повоєнний рік?
– Описав би як вкрай важкий. По-перше, взагалі не вірю в закінчення російсько-української війни. Вважаю, це війна, яка може призупинятися, але триватиме вона доти, доки хтось із нас залишатиметься цілим. Тобто, це такий екзистенційний стан, якому я не бачу якогось розумного закінчення. Ну а щодо стану економіки, зрозуміло, у нас втрата енергетики, у нас з металургією горе, у нас з гірничо-рудною галуззю горе, у нас з хімією горе, у нас із сільським господарством теж не добре. Ми втратили частину родючих земель, тобто все дуже важко. І буде важко, не тільки в перший післявоєнний рік, якщо він буде, цей післявоєнний рік, але ще багато років. І до цього потрібно готуватися тепер, щоб для людей це не стало несподіванкою.
– Куди буде спрямовано вектор розвитку України – у бік тоталітаризму, авторитаризму чи демократії?
– Важко сказати, куди може котитися країна, швидше за все, в бік демократії вона не котитиметься. Можливо, це і не буде чистим тоталітаризмом, але слова про хунту можуть виявитися правдою. Тому що в країні дуже багато людей, які звикли вирішувати проблеми силою зброї. Плюс до цього невдоволення владою, невдоволення несправедливістю. У всякому разі мені здається, що загальна любов і таке інше – недосяжні. Все просто тільки під час війни, коли з одного боку ворог, а з іншого – свої. А коли немає лінії фронту, починаємо шукати ворогів навколо, це ще одна з ознак незрілості суспільства – політичної незрілості, а у нас суспільство – політично незріле, економічно незріле, біологічно незріле. Я не бачу якоїсь перспективи для демократії.
– Хто прийде до влади в Україні?
– Швидше за все, до влади не прийдуть розумні, світлі, добрі, благородні, тому що благородні і світлі у нас не йдуть у владу. Може прийти якийсь різновид хунти, можуть прийти військові, яких використовуватимуть партії для того, щоб підвищити свою прохідність, можуть прийти просто люди, схильні до насильства, які запропонують прості рішення проблеми, силові рішення проблеми. Народу це зрозуміло, народу це подобається, ніхто ж себе не уявляє на місці того, до кого застосовують насильство. Ми протягом останніх років вибираємо в кожній каденції гірше, ніж те, що було раніше. Вважаю, що ця традиція збережеться.
– Чи багато українців повернеться в країну і чи багато хто виїде вже після війни?
– Вважаю, повернеться відсотків із 30, ті, хто не зможе там пристосуватися. Це будуть не найкращі кадри, тому що люди по-справжньому розумні, освічені, які вміють працювати, ймовірніше, там залишаться. Залишаться, тому що атмосфера нетерпимості нікому не подобається, тому що там – діти, які вже вивчили мову, і робота, яку вони знайшли. Гадаю, буде велика демографічна проблема з людьми, які здатні працювати. Загалом нічого хорошого в цьому не бачу. Перш за все тому, що в українському суспільстві існує неприйняття людей, які виїхали за кордон, кажуть, що вони зрадники. Ну, раз зрадники, тоді точно не повернуться.
– Чи не стане завершення російсько-української війни кроком до внутрішньої конфронтації?
– Упевнений у цьому, тому що шукати ворогів ми вміємо, це у нас національний вид спорту. Так, я вважаю, що закінчення або тимчасове примирення призведе до загострення внутрішньої боротьби і проявить багато рис, які можуть нам сильно не сподобатися.
– Чи з’являться в Україні тисячі мігрантів з найбідніших країн Азії та Африки?
– Не думаю, що це будуть десятки тисяч, враховуючи, що українці загалом досить схильні до ксенофобії. Не думаю, що цих людей приймуть тут. Потрібні будуть робочі руки, але ставлення до проблеми емігрантів, людей з іншим віросповіданням, людей з іншим кольором шкіри – це досить складно, тобто в інших країнах – це досить толерантно, а у нас буде величезною проблемою. Навіть незважаючи на те, що Україна порівняно з багатьма іншими країнами, звідки ці емігранти їдуть, – просто райська.
– Чи змінюватимуться відносини між Україною та ЄС?
– Звичайно, змінюватимуться, причому в бік охолодження. Тому що ми не зовсім підходяща для ЄС країна. І я сам не великий прихильник того, щоб ми безоглядно в нього вступали. Там є маса речей, які мені не дуже подобаються. Потрібно брати краще, але все-таки будувати щось своє. І відносини з країнами ЄС будуть загострюватися, тому що спільне проживання – це завжди компроміс, це завжди сварки, це якісь непорозуміння, які виникають постійно і з якими треба щось робити.
– Кого зустрічати українцям з хлібом-сіллю – західні корпорації чи китайські?
– Зустрічати треба з квітами і хлібом-сіллю тих, хто нам вигідний. Неважливо, звідки вони будуть – з Південної Америки, з Китаю, ще звідкись. Якщо це вигідно для України, приносить користь нашій економіці, дає робочі місця – треба зустрічати з розпростертими обіймами. Розумієте, приймати чийсь бік в цьому питанні – неправильно. Ми повинні бути тільки на своєму боці. Ми повинні дати роботу своїм громадянам, дати податки в свою скарбницю, самі побудувати собі сильну державу, а з ким співпрацювати – це наша справа.
– Що чекає на українську культуру – європеїзація чи застій?
– Досить болісне для мене питання. Справа в тому, що українська культура виявляє досить сильний ізоляціонізм. Мені хотілося б, щоб Україна зберегла самобутність і розвивалася своїм шляхом, оскільки ця культура – досить різноманітна, досить цікава, вона увібрала в себе величезну кількість різних культур, різних національностей. Якщо вона зможе зберегти таку свою самоідентичність, увібравши в себе весь досвід і багатство, – чудово. Якщо ні, вважаю, що в будь-якому випадку якесь відокремлення себе від світової культури призводить до негативних наслідків. Тому я за те, щоб ми розвивалися і привносили краще, що у нас є в українській культурі, у світову.
– Чи дасть поштовх розвитку країни штучний інтелект?
– Я скажу, що штучний інтелект – чудовий інструмент. Але сам по собі він не дасть розвитку. Він тільки допоможе розвитку. Якщо його правильно застосовувати, якщо його застосовувати в тих сферах, де можна якимось чином замінити рутинну працю. Але сам по собі штучний інтелект нічого нікуди не рухатиме. Рухатимуть люди, які користуються штучним інтелектом і розуміють, де його можна застосувати.
– Якого життя у близькому майбутньому ви побажали б нашим нащадкам?
– Перш за все мирного. Тому що в мирному житті ми можемо багато чого зробити, про багато що подумати і докласти своїх зусиль до багато чого. Чотири роки – війна, і я не написав жодної книги, жодного оповідання. Хотілося б писати, але для цього потрібен інший стан душі. Тому я нам усім побажаю мирного життя. Не буду бажати ситого – ситість треба заробити, але побажаю мирного, побажаю насиченого, побажаю цікавого і щасливого. Колись, коли я лаяв свого сина за дитячий проступок, казав йому: «Невже ти не хочеш бути найрозумнішим?». Він мені відповів: «Тату, я хочу бути найщасливішим». Отже, побажаю всім нам бути щасливими людьми.
– Дякую, Яне Михайловичу.
Етюди про традиції та культурну дипломатію