«Мені здається, він живий, в нашій хаті живе»

24 лютого 2022 року всі ми в Україні втратили спокій. Олександрійці Роман і Тетяна Янушеви – не виняток. Понад усе подружжя тривожилося за синів, які вибрали професії, пов’язані із захистом батьківщини. Роман і сам просився на фронт, зарахували в тероборону. В березні того ж двадцять другого Роман забрав з пологового невістку з дитиною, і маленький Марк став втіхою для нього з Тетяною. Дізнавшись, що в полон захоплено сина Ярослава, Роман ще дужче рвався воювати. Нарешті зарахували в бойову частину. Служив головним сержантом розвідувального взводу. Загинув 52-річним у грудні двадцять третього на Харківщині. Ярослава торік на Великдень звільнено з полону. А Даніл і Антон воюють.

Розповідаючи про це, Тетяна Янушева іноді переходить на плач.

– Ромочка для мене – живий, – каже про загиблого чоловіка.

На запитання, чи довго прожили разом, відповідає:

– Зійшлися тринадцятого року, двадцятого розписалися. Це другий шлюб для кожного з нас. У перших шлюбах обпеклися. Рома прийняв моїх дітей Даніла, Антона й Лізу як своїх. А я його Ярослава – так само. Коли ми починали жити разом, Лізі було сім років, Антону – тринадцять, Ярославу – дванадцять, Данілу – вісімнадцять. Ярик жив і з матір’ю, і з нами. З Антоном навчався в одному коледжі, друзі.

Тетяна розповідає, що чоловік до 2016 року служив музикантом у місцевій військовій частині, потім перевівся в кременчуцьку, брав участь в АТО, 2019-го вийшов на пенсію. Сама працює на заводі в Олександрії.

– Коли Ромочка служив у кременчуцькій частині, я навчилася чекати його – по тижню й більше. І тепер мені здається: чоловік – у відрядженні, ось зателефонує, приїде.

За словами Тетяни, з Романом було цікаво жити. Дітей не ділили на «твої і мої», турбувалися про них, про Романового старенького батька, Олександра Романовича, з яким мешкали під одним дахом. Вдома вистачало роботи – приватний сектор же. Роман полюбляв рибалити, часто брав на риболовлю батька й дружину. Бувало, їздили до його родичів в Коробчине під Новомиргородом, до її – в Бердянськ.

Даніл закінчив Академію Національної гвардії в Києві, одружився, пів року перед російським широкомасштабним вторгенням служив у Вінниці, у перші дні війни перевели на північ Київщини – визволяти від загарбників.

Ярослав 2021 року уклав контракт про службу в ЗСУ. Велика війна застала в Маріуполі. А Антона – в Харкові, де навчався в Національному університеті Повітряних Сил.

Єлизавета вчилася в Олександрійському педагогічному коледжі.

– Ми дуже переживали за своїх хлопців, – каже Тетяна. – Ще був зв’язок з Ярославом. Чоловік хотів до нього чи до Даніла. А вони: «Папа, сиди вдома». Потім Ярик опинився в полоні, ми заходилися його шукати. Куди тільки не писали – і в Червоний Хрест, і всюди. Чоловік вистоював у чергах в ТЦК, просив взяти куди-небудь, аби воювати. Зарахували в тероборону, його це не влаштовувало. Казав мені: «Ти, мабуть, попросила, щоб мене не брали». Я б попросила, та хто мене послухав би. Перед війною, у січні двадцять другого, ми забрали з Вінниці Юлю, Данілову дружину, вагітну. У березні вона народила. Дитинку назвали Марком. Мабуть, ми збожеволіли б, якби не Марк. Завдяки йому було чим зайнятися. А Даніла тим часом у Бахмут відправили.

Навесні двадцять третього Романа таки мобілізували. В 41-шу бригаду. Спочатку відправили на навчання в Британію. Він не хотів, хотів одразу на війну. Я йому казала, щоб їхав у Британію, а сама думала: може, війна закінчиться, поки навчатиметься. Після Британії заїхав на три дні додому. Щасливі дні. І – на куп’янський напрямок. Звідти телефонував, повідомлення слав. Якось розмовляли, і я почула гуркіт. А він: «Груші падають». Не жалівся, не нарікав. Кілька разів заїжджав додому на день-другий. Це не відпустки були, він приїздив на Кіровоградщину в службових справах. Посивів на війні ще дужче. Його ще в АТО Сивим назвали. А в мене вдома все почало ламатися, сипатися. Поки чоловік удома був, такого не було.

Звісно, Тетяна пам’ятає останню розмову з чоловіком.

– Це було о шостій вечора п’ятого грудня. Поговорили трохи, він пообіцяв, що набере. І сказав «Молися». А через дві години загинув. Про це я дізналася уранці. Не вірила: зовсім недавно розмовляли ж! Тоді не знала, куди він їде. А він поїхав вивозити хлопців з позиції. Дорогою назад потрапили під обстріл, машина загрузла. Двоє загинуло. Сьомого числа його привезли в Олександрію, а одинадцятого поховали. Поряд з батьками поховали. Я вирішила, йому там буде краще. Уже й пам’ятник поставили, і флагшток з підйомником прапора. Звісно, провідуємо. Приїздять чоловікові побратими, телефонують. Я почула від них багато хорошого про свого чоловіка. Недавно дізналася: його представлено до якоїсь нагороди.

На Великдень торік повернувся з полону Ярослав. Велика радість для нас усіх. Тільки батька у Ярослава вже нема. А мені здається, він живий, в нашій хаті живе. Розмовляю з потретами. Фотографій наробила! Наташа Єрник, наша місцева художниця, портрет намалювала, подарувала. Зобразила Романа в цивільному, усміхненого. Бережу речі чоловікові. Його улюблений магнітофон Sony останніми роками не працював, я понесла в майстерню, відремонтували. Пам’ять про мого Ромочку. А Даніл і Антон воюють.