«Я працювала в парламенті 17 років, 4 скликання. Я є академіком Української академії наук. Доктор юридичних наук з питань трудової міграції і права ЄС. Мистецтво – це моя місія по життю», – репрезентувала себе народна артистка України Оксана Білозір під час зустрічі з кропивницькими журналістами.
Активна жінка провела в нашому місті насичений день. Кілька важливих зустрічей, жіночий молитовний сніданок, жіночий бізнес-форум і концерт в обласній філармонії. Гарний концерт, щирий. Співачка в голосі і в русі. Відомі хіти співав весь зал. А ще танцював – артистка вийшла до глядача, і ніхто не міг всидіти на місці.
Перед концертом Оксана Білозір відповіла на запитання представників ЗМІ.
Про бізнес і жіночі молитовні сніданки
Рік, що минув, був знаменний тим, що ми членкинь нашого Жіночого бізнес-клубу відкрили по-новому вже в країнах Європейського Союзу. Багато з них були вимушені переїхати туди, вони працюють, а думки і серце знаходяться в Україні.
Коли я потрапила до Парламентської асамблеї Ради Європи, моїм завданням було захистити жінок, які опинилися за кордоном. Тоді наші жінки були найбільшими спонсорами, а ніхто з влади не хотів рахувати гроші, які вони пересилають додому. Я ці теми піднімала тоді і зараз. Зокрема, наша жіноча організація буде проводити серйозну роботу, про яку важливо знати. Багато статусних, освічених жінок вже п’ятий рік з початку війни працюють в Європі. Ми запропонували називати їх новітньою європейською діаспорою. Будемо лобіювати, щоб такі жінки мали право заходити у владу.
Я займаюся організацією молитовних сніданків вже 15 років. У Кропивницькому такий захід організувала ваша землячка Марія Чорна. Я спостерігала, як вона тримає колектив, який в неї авторитет. Це відбулося в лікарні Святого Луки. Захід був душевний. Чудові жінки.
Про мистецтво
Я як артистка об’їздила всі континенти. Завжди їхала туди, де є наші українські люди. Свого часу вийшла з парламенту до його розпуску. Розуміла, що буде війна, і що я не маю права належати до якогось політичного сегменту.
Коли війна почалася, були такі закиди, що в країні трагедія, не можна ні співати, ні танцювати, ні радіти. Можна тільки сісти і плакати. Це те, чого ворог від нас чекав. На одному з моїх концертів патріарх Філарет, Царство йому Небесне, сказав, що все пояснює Святе письмо: тільки той народ, який в біді, горі і боротьбі має сили знайти щастя, радість стверджувати життя, він непереможний. І ми це показали всьому світу.
Я була одна з перших, яка вийшла і сказала, що артисти повинні працювати з людьми. Ми не маємо права мовчати, не нести енергетику великої любові, єдності, сили. Війна закінчиться, нам треба залишитися живими людьми, такими глибокими, якими ми вразили весь світ. Саме силою мистецтва можна це робити.
Про волонтерство
Вже п’ять років я працюю із Союзом українок Америки, якому виповнилося сто років. Я їхній представник у напрямку допомоги відділенням травматології військових госпіталів. Мова йде про штучні кістки, штучну шкіру, інструментарій. Коли є можливість уникнути ампутації, протезування, а завдяки сучасним технологіям скласти частини тіла, для мене як жінки це дуже важливо.
За ці роки більше 35 мільйонів доларів було вкладено в цей напрямок. В мене були такі концерти, де я приносила ці штучні кістки і шкіру, щоб люди могли побачити, як воно виглядає і наскільки воно важливо.
Я є учасником бойових дій в Афганістані – за часів афганської війни їздила туди як артистка і як психолог. І учасник бойових дій в АТО. З 2014 року я спільно із СБУ займалася пошуком полонених, була першою перемовницею щодо обміну.
Про фронт
Зараз важливими для мене є поїздки на фронт. Відвідувала наших бійців, коли вони були у Суджі Курської області. Це була особлива поїздка. Ми зайшли у розбитий храм. Нікого немає, все кругом валяється. Лежать свічки і таця, куди кладуть пожертву. Там лежали гривні. Мені хотілося плакати. Я розуміла, що прийшли наші бійці помолитися, свічечку поставити і платили за це. Вони не вибивали двері, не казали, що вони тут хазяї, вони платили гривні.
Така велика різниця у філософії між нами і ними. Ми їхали по центральній вулиці Суджі, продуктові магазини всі розбиті і спустошені. Промислові товари – все висить на вішаках. Наші не дозволяли грабувати, мародерити. Вони патрулювали.
Про «лагідну українізацію» російськомовних пісень
Як на мене, я би не верталася до тих періодів. Воно вже відбулося, своє відпрацювало. Але це така їхня творча ностальгія. Нехай воно буде. Я до цього спокійно ставлюся. Мене більше турбує, що дуже багато російської мови, особливо в молодіжному середовищі. Вони не розуміють однієї речі, через яку ми гинемо. Путін сказав: там, де звучить російська мова, там росія. Доки вона буде тут звучати, доти буде війна. Немає законів, якими це можна регулювати. Ми маємо один одного наставляти.
Про політичні плани
За віком я не можу обіймати посаду міністерки культури, а до парламенту маю намір йти. Знайду колектив, який буде мені імпонувати, і підемо до парламенту.
Про глядацький зал
Глядач за час війни дуже змінився. Йому полюбилися українські виконавці. Те нашарування руського міра щезло. А святе місце пустим не буває. Коли йде війна, коли трагедія, коли біль, нам хочеться глибоких, серйозних тем. Якщо ви проаналізуєте тексти наших молодих артистів, побачите, наскільки в них високе поетичне слово, глибокі образи. Ми ж думаючі люди, а не примітивні.
«Не плачте, живіть і радуйтеся. Всіх люблю»