«Мамо, нас тут мало»

У червні 2022 року олександрійцеві Дмитру Донченку зателефонували з ТЦК, наказали прибути з речами о шостій наступного дня. Проводжаючи Дмитра, мати заплакала. Його відправили на Херсонщину, з 2025 року воював на Харківщині. Телефонуючи матері, не скаржився ні на умови, ні на командирів, тільки казав, що їх, бійців, – замало. І після важкого хімічного отруєння не попросився на лікування. Можливо, через це й помер 32-річним, прямо на позиції. Дмитра Донченка посмертно нагороджено орденом «За мужність». А грошової компенсації мати ще не отримала.

Оксана Літвінова називає його «синок», «Діма», «Дімочка». Каже, дитина вдалася спокійною, доброю, жалісливою.

– Малим як побачить поранену пташку, несе додому. Котів, собак підбирав. В мене й тепер удома – дві собаки й четверо котів, які синок підібрав. Діма й коли на Херсонщині воював, підібрав кішку та п’ятеро кошенят, возив їх із собою.

Розповідаючи про родину, Оксана зауважила, що Дмитра виховувала з другим своїм чоловіком, Сергієм, який дитині – не рідний.

– Я й Сергій зійшлися, коли Дімочці було сім років. Вони одразу подружилися. Синок мені сказав: «Ма, хочу його називати папкою». – «Називай». Ми – прості люди. Я працювала кухаркою. Дімочка малим багато часу провів з моїми мамою і вітчимом. Баба Віра і дід Іван, їх уже немає, були сильно прив’язані до Діми. Дід привчив його до рибальства. Разом рибалили на Інгульці. Діма й дорослим полюбляв рибалити. Правда, риба як їжа йому не подобалася. А ще футболом захоплювався. У школі вчився посередньо. Після дев’ятого класу вступив у профтехучилище. Вивчився на зварника й муляра. Мабуть, це йому передалося від рідного батька, муляра, та баби Віри, яка теж на будівництві працювала. Далі – строкова військова служба. Служив у Києві, в президентській охороні. Я на присягу їздила. Дімі служба подобалася. Демобілізувавшись, займався житловими ремонтами, останніми роками перед війною працював у Державній службі охорони.

Оксана каже, що сильно переживала за єдиного сина, коли почалася велика війна й оголосили загальну мобілізацію.

– А Діма не ховався. Якось вийшов на вулицю і одразу повернувся: «Ма, дзвонили з військкомату, сказали бути завтра о шостій з речами». Склали рюкзак. Уранці провела сина до військкомату, там стояло кілька автобусів. Заплакала. Його відправили на Херсонщину. Телефонував звідти. Не жалівся, казав, все нормально, годують добре. Про службу казав, що їхні позиції – на острові, по тижню там сидять. Завжди питав, чи є в мене гроші. Кажу, все є. А телефон – бриньк, гроші від сина прийшли. Двічі приїздив додому. Щасливі дні. Сядемо на подвір’ї, гомонимо. Тепер немає з ким. Чоловіка теж мобілізували, третій рік служить.

2025 року Діму відправили на Харківщину, на куп’янський напрямок. Бувало, телефонував перед виходом на позицію. Казав, сам іде, бо людей не вистачає. А до позиції йти – дві з половиною години, в бронежилеті. Казав, хлопці в підрозділі – хороші, про командирів – нічого поганого.

У квітні 2025 року хлопець з їхнього підрозділу, в ногу поранений, п’ять діб на позиції чекав евакуації. Забирати його було небезпечно, командир не хотів ризикувати людьми. Нарешті прийняв рішення евакуювати. Доручив це Дімі і ще кільком. І вони пішли, і забрали пораненого. Він вижив, тільки ногу втратив – в госпіталі ампутували. А під час його евакуації росіяни застосували хімічну зброю. Хлопці, відчувши недобрі симптоми, попросилися в госпіталь. А Діма – ні. «Мамо, нас тут мало, хтось же має залишитися», – сказав мені. А очі в нього – запухлі, ще й задишка появилася. Діма просив вибачити його, якщо в чомусь провинився. Така в нас розмова була в Чистий четвер. У п’ятницю Діма пішов на позицію. У суботу, напередодні Пасхи, його знайшли мертвим на позиції. Зупинилося серце. Мабуть, внаслідок отруєння. Через тиждень його привезли в Олександрію, 28 квітня поховали. На Верболозівському кладовищі, біля моїх батьків. На похорон приїздив ротний. До нього підійшов мій чоловік, він відпросився зі служби. Запитав, як служив Діма. Ротний сказав, що Дмитро Донченко був безвідмовний, після вісьмох днів на позиції відпочивав тільки два дні – і знову на позицію, бо не вистачає людей.

У лютому нинішнього року Оксані вручили синову посмертну нагороду, орден «За мужність» третього ступеня. А грошової компенсації досі не виплачено.

– У військкоматі кажуть, для цього потрібен висновок ВЛК. Я вже двічі писала в Міністерство оборони, дзвонила на гарячу лінію. Безрезультатно. Рік без виплат. Тільки Дімина зарплата, яку не встиг отримати, прийшла. Хочу пам’ятник поставити. Питала про ціни. Кажуть, коштує 250 тисяч. Міська рада дає 35 тисяч, вже дзвонили, нагадували.

Скоро рік мине, як я без своєї дитини. А мені не віриться. Здається, ось-ось йому дадуть відпустку, приїде додому.