Стрілець-помічник гранатометника Микола Горшенін на військове псевдо Аміго зараз воює на харківському напрямку. Йому 18 років. Погодився розповісти про свій шлях на війну і перебування на передовій. Вдумливий, щирий юнак, який надто рано подорослішав.
– Миколо, як ти в такому віці опинився на війні?
– Мабуть, через свою імпульсивність. І я не бачив, чим зайнятися у цивільному житті. Добровільно підписав контракт на рік. Мене всі відмовляли, але це було моє свідоме рішення. Провоював вже пів року.
– На початку служби було навчання?
– Був 51 день базової загальновійськової підготовки і тиждень злагодження. Навчили тільки стріляти, всьому іншому навчився на позиціях. Зараз я перебуваю в п’яти кілометрах від фронту.
– Що найбільше тебе вразило?
– Те, що в армію набирають людей без навіть мінімальної фільтрації – наркоманів, алкоголіків. І таких людей ніяк не карають. Їх затягнули примусово, і вони роблять, що хочуть.
А ще вражає, що бусифікують непридатних до служби. Є в мене друг, в якого на правій руці немає вказівного пальця і частково середнього (на фото). Кисть не працює. Ця травма в нього з дитинства, необережно повівся з петардами. Його хочуть відправити на позиції, тому що по документах він придатний до служби, так вирішила ВЛК. А він натискає на курок безіменним пальцем. Нехай будь-яка здорова людина спробує так постріляти. На війні в стресовій ситуації боєць може загинути.
– Є у вас ще такі молоді, як ти?
– Я наймолодший, пішов на війну у 18 років і 1 місяць. Були хлопці, яким 19, 20 років, мої друзі, але всі вони загинули біля Гуляйполя.
– Знаю, що ти був поранений.
– Так, 26 січня я отримав поранення. FPV-дрон залетів у спостережний пункт, мені уламком пробило ліву руку. Мене чомусь не відправили до госпіталю. Хто був лише з контузією, потрапив до лікарня. А мене з пораненням і важкою контузією доправили у підрозділ. Через три дні хотіли знову загнати на нуль. А я до цього на позиції був 64 дні.
– Це дуже багато.
– Більше того, було таке, що ми протягом місяця просили, щоб нам дали води та їжі. Ще й ліків немає. Коли я згорав з температурою, нам скинули парацетамол. Без води було складно. Спочатку ми з моїм другом Арамізом пили дощову воду з воронки від КАБ, потім сніг топили. Через це в мене почалися проблеми із шлунком.
– Ти вже маєш певний військовий досвід. Бачиш, що треба змінити?
– Є накази не залишати позиції. Через це гинуть люди. А нам на нулі видніше. Було, що ми відходили самостійно на більш вигідні позиції. Цим зберігали своє життя і допомагали хлопцям на інших позиціях. Таке враження, що як під час Другої світової війни бійці відстоюють кожен шматочок землі. А ці шматочки все-таки не варті людського життя. Деякі командири надають перевагу загибелі бійців, ніж втраті позицій.
– Через п’ять місяців закінчиться твій контракт. Будеш продовжувати?
– Думаю. Коли я підписував контракт, сподівався, що до мене буде хоча б людське ставлення. Я ні від кого не ховався, нікого не зрадив, не обдурив. Разом з усіма воював. Було таке, що істерив, зривався, тому що важко пережити втрату друзів, які гинуть на твоїх очах. На позиції тримався заради рідних. Сподівався, що коли вийду, відпустять додому на кілька днів. Не відпустили. За умовами контракту мені мали дати відпустку після БЗВП та після пів року служби. Не дали. Ще й виплати затримували.
Як би пафосно не звучало, але раніше я планував пов’язати своє життя з армією. А тепер бачу, що тут мова про життя не йде. Ти або загинеш, або залишишся калікою.
– Чого тобі найбільше хочеться?
– Глобально – Перемоги. А взагалі я хочу потрапити на лікування. Відчуваю, що емоційно, психічно виснажився. На мене вплинуло те, що я тут бачив. Стрес, страх… Я продовжу воювати, піду на позиції. Але потрібен перепочинок.
А саме зараз я б з’їв сирну шаурму або бургер. Коли проїздом був у Кропивницькому, протягом двох днів кілька разів заходив у «МакДональдз», накуповував смакоти, за якою скучив.
– Що плануєш робити, коли повернешся додому?
– Хочу вчитися. Це буде навчальний заклад будівельного напрямку. Після війни треба буде відбудовувати країну.
І напишіть, будь ласка, моє побажання молодим людям, які мають намір підписати контракт. Нехай сто разів подумають. Нехай прочитають мою історію і зрозуміють, що тут відбувається. Я не штурмовик, а бачите, як воюю. Щиро не хочу, щоб молоді хлопці ламали собі життя.
Час змінювати пріоритети