«Енеїда» на фронті

На спектаклі Донецького обласного академічного драматичного театру міста Маріуполя «Енеїда» (режисер Анатолій Левченко), який проходив у театрі імені Кропивницького в рамках фестивалю театрального мистецтва «Вересневі самоцвіти», був аншлаг, притому, що квитки коштували недешево. І це після широко розрекламованого «КропФесту» з його безплатним сиром, тобто безплатними запрошеннями!

Маріупольський театр для нас цікавий ще й тим, що працює в умовах фактично прифронтового міста, де лінія оборони проходить не лише по фортифікаційних спорудах навколо міста, але й у свідомості мешканців, а рівень обороноздатності вимірюється не лише військовою присутністю, але й рівнем українського патріотизму. Тому «Енеїда» у постановці традиційно російськомовного театру вже викликала певну зацікавленість, тим більше що бурлесковий характер твору Котляревського також передбачав свободу трактування Вергілієвої трагедії в сучасних умовах.

Чесно кажучи, маріупольці зважились на досить ризикований крок – вони кинули виклик Котляревському, оскільки комедійність самого тексту давно не викликає сумнівів, але її потрібно було передати засобами акторської майстерності. Тим більше що на сцені цілком зримо був присутній і сам Іван Котляревський (актор Анатолій Шевченко) з авторськими ремарками. Власне, робота маріупольців була досить складною для сприйняття, і це не вина колективу, а скоріш наша обмеженість.

Поклавши руку на серце, чи багато хто наважиться сказати, що прочитав «Енеїду» Котляревського до кінця і любить її чи знає не лише за український колорит типу: «Зевес кружляв сивуху і оселедцем заїдав» і тому подібне? Але ж зміст «Енеїди» зовсім не в цьому, а в спробі автора дати українцям, як народу чи етносу, релігійну ідеологію на рівні біблійних скрижалів, якими бог, у даному випадку Зевс, ставить одні народи над іншими: «Ся річка Зевсом обіщана і з берегами нам оддана» або: «Від нього має розплодитись великий і завзятий рід… і римськії поставить стіни». А ще – це трагедія про втрату та пошук нової Батьківщини, яку можна знайти та захистити лише завдяки жертовності й звитязі всього народу. Здається, що в цьому контексті зовсім не випадковий і комедійний жанр «перелицьованої Енеїди», оскільки саме гумор є національною ознакою українців, гумор, з яким українці можуть дивитися та переживати найважчі періоди національної історії, про що казала й Леся Українка: «Щоб не плакати, я сміялась».

Іван Котляревський створив свою «Енеїду» у часи активного наступу імперії на українську ідентичність і, хоча був військовослужбовцем і царським чиновником, все-таки виокремлював українців від росіян: «Хто москаля об’їхав зроду?» або проводив аж занадто промовисті паралелі між олімпійськими небожителями та солдатськими повіями, в яких легко вгадувалися звички російських цариць…

Актори намагалися бути максимально наближеними до авторського тексту, але задля цілісності та динамічної виразності дійства можна було б спробувати виокремити якусь сюжетну лінію, тому що без знання ВСЬОГО тексту розібратися в дії досить непросто. Проте заслуга колективу полягає в тому, що вони розвинули традиції українського бурлеску й таки перелицювали «Енеїду» на сучасний лад, що оцінили глядачі, як і музично-танцювальні «перебивки» фактично кінематографічного відтворення тексту: «Ой летіли бомби з московського краю», «Хоч пропали славні запорожці – не загине слава» або й взагалі відверті путінські виверти типу: «Нас там нет».

Паралелі Котляревського з українською сучасністю, з нашим протистоянням агресору настільки очевидні, що можна вести мову й про справжнє історичне передбачення, оскільки боротьба Венери та Юнони, поведінка вчорашніх ворогів чи друзів дуже нагадують поведінку європейських політиків навколо українського питання та російської агресії, а Зевс у ролі головного арбітра і взагалі, один в один – це наші сподівання на вирішальне слово США. Потрібно принагідно зазначити, що в словнику «Енеїди» Котляревського знайшлося навіть таке сучасне слово, як «пендоси», так що й тут росіяни не можуть претендувати на авторство. Взагалі, постановка дуже яскрава, колоритна, як і сама «Енеїда», музичний супровід і танцювальна пластика не лише оригінальні, але й професійні, але от чого дійсно не вистачало, так це фактурності деяким героям, тому ж Зевсу чи Нептуну, надто вони худі й дрібнуваті. Зате Еней (актор Вадим Єрмішин) – всім Енеям Еней! І колорит, і майстерність, і відвертість, і князівська постава – все при ньому.

Кропивницькі глядачі роботу маріупольців оцінили оваціями та квітами, тому можна вважати, що екзамен актори витримали, хоча й хвилювалися, про що чесно розповів головний режисер Анатолій Левченко:

– Театр Кропивницького – наші хороші друзі, і директор, і головний режисер. Ми були тут у 2016 році, це другий наш приїзд. Зараз ми привезли «Енеїду». Це класика, класика досить цікава, але не в абсолютно класичному розумінні. Автор написав бурлескно-травестійну поему, це весь час перевдягання та перелицьовування чогось, приниження високого та возвеличення низького. Таким чином, на думку Котляревського, виявляється начебто істина. Ми спробували подивитися, як це може бути сьогодні, тобто наші Енеї повертаються з сучасності, повертаються в давню Грецію.

Ми знаємо, що в Кропивницькому дуже серйозний театральний глядач. Це для нас іспит, тому що наш театр тільки другий рік, як почав грати українською. Це своєрідна прем’єра, тому ми, звичайно, хвилюємося, адже Котляревський у наших устах та ще на землі театру корифеїв, це – зухвальство. «Енеїда» – це справжня мова, можна сказати, повсякденність, бо якщо ми за горілкою можемо забути сутність життя – так це ж правда!

Думаю, що та ідея, яка звучить у фіналі, тим більше в нашому театрі, який працює за 20 кілометрів від лінії зіткнення, і зараз звучить сучасно: «Живе хто в світі необачно – тому ніде не буде смачно, а більш, коли і совість жме». У плані сприйняття публікою, то наше місто, можна сказати, повернулося в українство ще не на 180 градусів. Це важке повернення в країну, з якої Маріуполь пішов, не буду казати з яких причин, – з багатьох. Тому – важкувато, буває по-різному, але глядач на «Енеїді» є! І ми раді, що він є.

Фото Павла Волошина, «УЦ».