Найбільша помилка – не працювати!

15:43
0
359
views

17 червня минає сорок днів з дня несподіваної смерті Станіслава Миколайовича Янчукова  – журналіста, крає­знавця, громадського діяча, патріота України та великого друга «УЦ»…

Надзвичайно важко писати про людину, з якою ще ніби вчора перебував у процесі реалізації творчих проектів, у минулому часі, але це не лише мої відчуття, бо Станіслав Миколайович був настільки багатогранною особистістю, з таким творчим і чисто людським потенціалом, що здавалося, він ніколи не припиняв співпрацювати з більшістю ЗМІ, видавництвами, краєзнавцями, авторами, політиками чи господарниками Кіровоградщини. Його оцінка була точною, а поради не лише доречними, але й вкрай потрібними і, можна сказати, системними. В усякому разі, лише він міг зателефонувати ввечері та своїм приємним, трішки втомленим баритоном, сказати: «Перечитав усе, що ти написав у останньому номері “УЦ”. Мені сподобалося. Але в українській мові немає отого, що ти написав, а є отаке! Ось бери газету та дивись третій абзац». Я неодноразово пропонував зробити для нас такий собі словничок помилок, які найчастіше допускають журналісти, на що він казав, що краще вивчити правила, причому він правив наші помилки як в українських, так і в російських текстах.

Щодо словничка, то в мене на робочому столі лежить написаний від руки пару місяців тому «Словник уніфікаторів, а то й утилізаторів НАШОЇ мови», де Янчуков аргументував, чому в українській мові немає таких, здавалося б, наших слів, як «знаходиться», «дійсно», «недоліки» та інших. Мене просто вразило, коли Станіслав Миколайович звернув увагу на те, що не можна писати «чекали, доки не дочекалися», «доки не побачили», «доки не зустрілися», коли треба сказати просто «дочекалися», «побачили», «зустрілися». Між іншим, коли я нарешті зрозумів, про що йдеться, бо виходить, що ми «поїхали автобусом, так його і не дочекавшись», він згадав, як змусив здивуватися маститого київського професора-філолога: «Ви знаєте, я й не подумав. Мабуть, окрім Янчукова, в Україні це розуміють лише кілька чоловік, не більше».

За майже 20 років роботи голов­ним редактором видавництва Станіслав Миколайович відредагував близько сотні книжок місцевих авторів, серед яких і дві мої. До однієї з них, «Українська Колима», він навіть написав передмову, і це було круто! Зараз на моєму столі лежать дві його зовсім свіжі, написані всього тижнів зо два до смерті, рецензії на інші мої літературні роботи.Незважаючи на вік, Станіслав Миколаєвич працював дуже багато й відповідально. Мабуть, йому в цьому році вже було важко читати, але він усе одно брав рукописи та правив їх, писав на полях зауваження та поради, які набагато покращили мій варіант. Зрозуміло, що позитивна оцінка від фахівця такого рівня не просто надихає, але й окрилює. Пам’ятаю, як я з хвилюванням чекав його реакції на мій роман, а коли випадково зустрілися біля супермаркету «Сільпо», він уважніше, ніж зазвичай, подивився на мене і сказав: «А ти знаєш, я вражений. Це ти, як би його сказати, сам придумав?» Над текстом він працював цілодобово. Якось зателефонував: «Ти собі запиши, бо я не помітив, а воно мені муляє. Поліз таки в першоджерела і знайшов, що не “святі горшки ліплять”, як написано в тебе, а боги!» Причому він у буквальному розумінні так і працював  – «залазячи» в першоджерела, тобто в книжки. Ноутбука в нього не було, тому скористатися допомогою пошукових систем не міг, але в нього були велика бібліотека, досвід, пам’ять, наполегливість, увага та філологічна освіта.

Його професійність, причому в багатьох галузях, відзначають усі. Із Станіславом Янчуковим багато років тісно співпрацював директор Державного архіву Кіровоградської області Олег Бабенко: «Окрім двох проєктів, усі мої книги виходили в Центральноукраїнському видавництві, тому що видавництв багато, але кращого редактора, як Станіслав Миколайович, по суті й не було. Можна сказати, що він був співавтором моїх книжок, і не лише моїх. Він редагував більше сотні різножанрових книжок, із них близько 50-ти  – краєзнавчих, причому він не просто вносив правки, робота над чужою книжкою була для нього творчим процесом, він спонукав авторів повертатись до якогось розділу, допомагав наповнювати його фактологічним матеріалом.

Ми багато часу спілкувалися із Станіславом Миколайовичем, коли готували “Краєзнавчий вісник Кіровоградщини”, який потім перетворився в періодичне видання Краєзнавчий вісник “Між Бугом і Дніпром”, і це були чи не перші такі проєкти в масштабі України. “Між Бугом і Дніпром” став помітним явищем у сучасному українському краєзнавстві і багато в чому завдячуючи редакторській роботі Янчукова, який усі свої знання вкладав у стилістичні правки авторів, які, як правило, користуються принципом “як кажу, так і пишу”.

Редагуючи, Станіслав Миколайович робив справді наукові статті. Він був одним із небагатьох, хто в часи гоніння на Миколу Смоленчука, коли той у 70-ті роки був без роботи, спілкувався і, в принципі, дружив з ним до кінця життя письменника і вченого. До речі, у нашому партійному архіві є персональна справа секретаря Кіровського райкому партії ЯнчуковаС.М. З неї ми дізнаємося, що він отримав догану від самого ЦК за те, що захищав ректора КІСМУ від парторга інституту  – присланого із середньої полоси Росії, якогось кандидата технічних наук. Той підтягнув своїх друзів із Москви, у результаті ректора звільнили, а Янчукову, який відстоював правду та прийняв сторону місцевих кадрів, вліпили догану по партійній лінії. Він був правдошукачем, де не міг перебороти неправдиву систему, тоді просто допомагав людям своєю щирістю. Уже в наш час Янчуков був редактором моєї першої книги про творчість Смоленчука, і з тих пір ми багато працювали разом, тоді я й зрозумів, що Станіслав Миколайович був дуже помітною особистістю в багатьох площинах  – краєзнавцем, філологом, журналістом, надзвичайним знавцем історії і культури нашого краю, оскільки й сам формував цю культуру».

Я зустрічався в нього вдома, починаючи з цього року. Заходив, як правило, по середах, приносив свіжу газету «Україна-Центр». Між іншим, він до останнього регулярно ходив на пошту купувати газети чи заходив у кіоски, які були по дорозі. У його холостяцькій квартирі було тісно від книг і газет. Під час розмови він часто піднімався з дивана, хоча йому й боліла спина, і обов’язково знаходив потрібну книжку, словник чи довідник, щоб аргументувати думку. Його ерудиція була потрібна завжди. Станіслав Миколайович був активним учасником редколегій по підготовці таких солідних видань, як «Книга пам’яті» та «Історія міст і сіл Кіровоградської області», про що свідчить його особистий екземпляр з відповідною посвятою. Він казав, що робота над «Історією» дала йому, як краєзнавцю, дуже багато, адже він мав можливість вивчати архівні документи, але потім робив саркастичний висновок, що в офіційну версію потрапило лише те, що стосувалося історії, починаючи з встановлення влади більшовиків. До цього моменту для більшовиків історії не існувало…

Коли ми зустрічалися в місті, інколи він купував цигарки, казав, що кидати, хоча паління і стало дорогим задоволенням, пізно. Розповів, що палити почав з 1951-го року, коли прийшов працювати на Верболозівський вугільний розріз (це в селищі Олександрійське, колись  – Димитрово) учнем токаря. Працювати доводилося в нічну зміну, і, щоб не хотілося спати, наставник порадив палити цигарки: «Бачиш, який у мене стаж? Так і втягнувся». Палив цигарки з фільтром, але у квартирі слідів активного паління не було чутно. Любив землю та ще у квітні ділився планами: «Мені дівчата, сусідки, віком такі, як я, виділили у дворі латочку землі, два з половиною квадратних метри. То я потихеньку, з оглядкою на спину, таки скопав свій город. Посаджу цибулю». Розповідав, як майже до останніх років їздив на свою дачу: «Ти знаєш, який у мене там сад? Я все життя їв лише свої овочі та фрукти, екологічно чисті. Машини не було, то я з кимось домовлявся, а тепер стало важко та незручно, бо ті друзі, що колись підвозили, на дачі вже не їздять». У його квартирі багато зроблених його руками виробів з міді, аж до оригінальної кованої люстри в передпокої: «Це я сам зробив. Колись захоплювався, чеканив прямо ось тут, клав на коліна дощечку, потім стелив войлок і, щоб сусіди не чули, стукав собі молоточком».

Мало хто знає, але Янчуков, працюючи у Федерації профспілок України, сприяв створенню професійного футбольного клубу «Зірка-НІБАС», навіть статут клубу створювався в його кабінеті, коли для «помираючої» команди знайшовся потужний інвестор. Між іншим, Станіслав Миколайович розповідав, що займався організацією футболу в області здавна, оскільки фінансування ніби «любительського футболу» в СРСР відбувалося за рахунок державних, але профспілкових коштів, і на цей випадок існував навіть таємний наказ. Не дивно, що Станіслав Миколайович до останніх днів був палким уболівальником футболу, і ми кілька разів телефоном обговорювали перипетії особливо знакових матчів. Щоб побачити футбол, він інколи порушував режим, у сенсі, не засинав, хоча ігри починалися пізно ввечері. Власне все, чим він любив займатися, він займався до самісінької своєї несподіваної смерті, тому про нього й згадують, як про живу людину.

Євгенія Шустер, радник мера Кропивницького: «Не віриться і не повіриться, що його вже немає серед нас, адже я знала Станіслава Миколайовича давно, ще з телебачення, ще коли він працював замом по ідеології Кіровського райкому партії. І таке було в його біографії. У ньому вже тоді відчувалася якась українськість, якщо так можна сказати, а ще відчувалися креативність і любов до молоді та всього нового. Я тоді вела всі прямі репортажі про святкові демонстрації і бачила, що Кіровський район був цікавіший за Ленінський, неформальнішим, чи що? Навіть червоних прапорів було менше. Янчуков і гендиректор обласного телебачення Іван Михайлович Венжик були великими друзяками по життю, я часто бачила, як вони грали в шахи, і досі пам’ятаю вишукані руки Янчукова, навіть з манікюром на пальці. Друзі були великими кавоманами, але після роботи могли дозволити й коньячку до кави. Тоді щодня були вечірні ефіри, вони всідалися в кабінеті гендиректора, і Янчуков казав: “Ну, що, Женька-Жменька, сьогодні будемо дивитися тебе особливо уважно”.

На своїй профспілковій посаді він багато допомагав журналістам, пробивав для нас путівки за кордон, причому не аби куди, а в капкраїни. А що як нам хотілося побачити саме їх? Грошей же не було, тому виручали путівки. Тоді при кожній туристичній групі були так звані спостерігачі від КДБ, кожну кандидатуру потрібно було якось узгодити, тож мене Янчуков “призначав” політінформатором. Усі розуміли, що це для “годиться”, але так треба.

Коли будували Долинський комбінат окислених руд, сюди приїздили поважні люди від Ради Економічної Взаємодопомоги або посли країн-учасниць цього міжнародного консорціуму. Одного разу потрібно було провести з ними прямий ефір, а в нас і стільців нормальних не було. Згадала про Янчукова, він радо погодився, ще й знайшов транспорт, щоб привезти на телебачення 12 шкіряних стільців зі свого кабінету.

Коли пізніше я працювала в облдержадміністрації, ми сперечалися по роботі, він редагував “Історичний календар” В.Боська, а я хотіла, щоб якість друку була кращою. У такі моменти Янчуков згадував про ці стільці, мовляв, виростив начальство на свою голову.

Хочу сказати, що таких, по-справжньому грамотних, знавців мови, як Станіслав Миколайович, більше немає. Мабуть, це не тільки від рівня колишньої освіти, але й від любові. Він був дуже цікавим і активним співрозмовником, дуже гарним чоловіком і не лише в молодості, а й до останніх днів  – імпозантним, охайно одягненим. А як його любили жінки! Вони завжди задивлялися на нього, а він ставився до своїх жінок з повагою. У нього були красиві романи»…

Востаннє з Станіславом Янчуковим ми розмовляли по телефону на Великдень, він перебував на профілактичному лікуванні, а на запитання про здоров’я, відповів, що стан його десь посередині між «погано і дуже погано», але розслаблятися ніколи. Не так давно він мені казав, що в його роду були довгожителі, але людина живе доки, доки працює, і радив: «Не повтори мою помилку! Найбільша помилка  – думати, що більше не потрібно працювати. Я колись образився і після 60-ти вийшов на пенсію, мовляв, досить. Так ледь не помер від неможливості реалізувати свої знання та досвід. Але ж у такому віці важко розраховувати на розуміння працедавців, тому я так зрадів, коли мені запропонували роботу! Немов би знову почав жити…»