Тверезий п’яний «Бандерштат-2019»

13:28
0
525
views

2-4 серпня Західною Україною прокотилося мистецьке цунамі – фестиваль «Бандерштат-2019». Чим такий особливий цей фестиваль, що привабив до Рованців поблизу Луцька більше 10 тисяч людей (серед яких були навіть гості зі США, ОАЕ, Ізраїлю, Франції, Польщі та Білорусі), та як на ньому вдалося пофестивалити кропивничанам – дізнаєтеся в ексклюзиві.

 

Трохи про нашу дорогу

Для початку треба зізнатися, що їхати на фест до Луцька я не дуже-то хотіла. Моя внутрішня бабця почала мені дошкуляти закидами в стилі «як це без гарячої води», «три ночі в наметі?!», «нащо тобі той п’яний натовп» і таке інше. Але якось так самі собою склалися пазли, що зважилась. З Кропивницького на Західну поїхали мандрівний історик Юрій Митрофаненко з колегою, мандрівний філолог Олександр Ратушняк разом з родиною й кумами, його веселі студентки-магістрантки та мандрівна журналістка – я. Епічно, що на 13-й фестиваль ми їхали в 13-му вагоні потяга Харків – Ковель 13 годин поспіль. Мандрівка з «Укрзалізницею», скажу я вам, – це вже фестиваль. У вагоні нестерпний сморід, задуха, повна антисанітарія та вишенька на тортику – добряче волога (зате ж герметично запакована) постіль, яку нам люб’язно видала провідниця. Зате компанія підібралася екстремальна й з почуттям гумору. До квесту на виживання були готові. Та виживати не довелося.

 

Що таке «Бандерштат»?

На «Бандерштаті» знайде чим зайнятися навіть найприскіпливіша чи найвідлюдькуватіша особистість. Удень там організовували так звані гутірки/літературні сцени – відомі письменники та журналісти презентували свою творчість на загал та охоче спілкувалися з бандерштатівцями на будь-які теми. За три дні тут виступили і Сергій Мартинюк, і Юрій Іздрик, і Макс Кідрук, й Ірена Карпа, і Олександр Ірванець, і Дмитро Лазуткін, і багато-багато інших. Особливо приємно було побачити в списку нашу землячку Сашу Гонтар, особливо епатажно – Яніну Соколову.

Вечорами серед інших «Бандерштат» запалювали такі українські улюбленці як «Тінь Сонця», Kozak System, Vivienne Mort, Karna, «Фіолет», «Жадан і Собаки», «Тартак» і «Бумбокс». І ще дарунок – щоночі дискотеки під діджейські сети від MICIK GONIBEZ, Dan Alien та Tapolsky.

А ще були повітряні кулі, йога, нічний квест жахів, волейбол, футбол і просто спорт. Навіть обіймотерапія була!

Два слова про сцену

Цьогорічна сценічна конструкція важила 20 тонн! Проєктувати її почали ще за 2 місяці до «Бандерштату», потім цю сцену, світлове та звукове обладнання майже дві доби монтувало 30 людей. А далі прийшла субота, 3 серпня, на сцену вийшов Положинський – і все накрилося.

Ні, це, звісно, жарти. Накрилося не все, але технічний збій таки й справді був. Якоїсь миті під час виступу «Тартака» зненацька зникли звук і світло. У гучномовець зі сцени прокричали, що зламався генератор, мовляв, концерту не буде – мийте ноги та лягайте спати. А далі було те, що запам’ятається на все життя: багатотисячний натовп замість розійтися до наметів син­хронно, без нічиїх вказівок ввімкнув ліхтарики на мобілках, став співати пісню «Тартака», передавав Положинського з рук в руки, колисаючи його у хвилях фанатської любові, а потім заспівали гімн України… Це було велично, прекрасно до мурах і трохи моторошно. Моторошно, що почнеться товкотнеча. А радісно, бо це був справжній гімн, – не той, що треба співати на якихось бюрократичних пафосних урочистостях, а той, що йшов із самісіньких сердець. Небажання фанів розходитися та вправність технічної команди – і вуаля: генератор полагоджено, «божевільні танці» почалися спочатку.

 

 «Бандерштат» – вбивця стереотипів

Мабуть, найголовніший стереотип, пов’язаний з фестивалями, – це той, що на них ріками ллються алкоголь та інші тяжчі «допінги». Але – НІ. Кажу вам абсолютно точно. Навіть пиво не можна було пронести на територію – щоразу, коли заходили, охорона ретельно оглядала речі. Ба більше! У магазинах на території навколо фестивалю випивку купити було не можна – місцева влада ухвалила відповідне розпорядження на дні фестивалю заборонити продаж алкоголю в районах поблизу фестивалю. Ми, звісно ж, випили по кухлику пива, але це було далеко за межами «Бандерштату» – аж у самому Луцьку. Що найцікавіше – багатьох учасників фестивалю саме його безалкогольність і привабила.

Денис, Суми:

– Чому обрали цей фестиваль?

– Тому що це, мабуть, єдиний фестиваль в Україні, який є безалкогольним, на який можна приїхати з дитиною, і не страшно її тут лишати на території наметів і взагалі фестивалю. З нею нічого не трапиться, бо, власне, ніхто так не п’є, як на інших фестивалях, і всі розуміють, що то є діти. Власне через це ми з Сум сюди 17 годин і їдемо. Цього разу я приїхав з друзями, а минулого був удвох з дитиною, і, в принципі, нам було нескладно.

 

Правда від арт-директора

З українським музикантом, вокалістом, лідером рок-гурту «Фіолет», письменником, громадським діячем, арт-директором фестивалю «Бандерштат» Сергієм Мартинюком поговорили не лише про випивку.

– Сергію, усі тринадцять років ти арт-директор фестивалю. Як з року в рік не виснажитися, не здутися, щоразу придумувати якісь нові фішки?

– Я не скажу, шо ми якогось одного рівня тримаємося, – кожен рік по-різному все відбувається. Все в залежності від фінансів, від ресурсів, місця проведення. Локація багато що визначає. Наприклад, перший рік, коли ми тут були, було дуже складно. Ми не знали, як з цією територією справитись. Щоразу по-різному, але є певні якісь внутрішні правила, тому, умовно кажучи, якщо ми не пропонуємо System of a Down, Metallica й так далі, то ми мусимо дати людям концерт, який би відрізнявся від інших фестивалів. Тому, крім музики, є ще лекційно-гутіркова програма, культурна. У нас фестиваль безалкогольний – це ще одна фішка, яка працює в мінус нам, організаторам. Вже багато років пивні спонсори звертаються, хочуть зайти зі своєю продукцією на фестиваль, але ми далі притримуємося своєї позиції, тому що фестиваль зайняв нішу свою, фестиваль став сімейним, тому що величезна кількість людей сім’ями приїжджає. Якщо ввечері пройтись подивитись, скільки тут людей з дітьми, то це просто щось! У цьому плані це унікальний фестиваль, тому ми не хочемо сходити з цього шляху й намагаємося робити все максимально якісно, виходячи з мінімуму ресурсів, тому що великі українські спонсори в регіон не хочуть заходити, місцевий бізнес у невеликих масштабах нас підтримує. Тому все лежить на плечах організаторів фестивалю. І ці тринадцять років були насправді дуже непростими, але віра в те, що ми робимо щось класне, дає нам можливість, як це зараз модно говорити, «не вигорати», а рухатися з року в рік. І, як не дивно, попри зменшення сцен цього року, рости в плані кількості людей.

– Що це було під час виступу Положинського?

– Просто генератор – дуже складна техніка. Сталася поломка, знадобилося хвилин 25, щоб полагодити. Були варіанти, що ми його не зможемо полагодити. Поремонтували, і концерт продовжився. Я стрес такий переживав. Добре, що я не бухаю вже 15 років, не курю та нічого не вживаю.

– Ти що, правда, нічого не вживаєш?

– З 2005 року. Можете в музикантів моїх спитати, вони вже стільки разів намагалися споїти. Можу назвати цілу низку музикантів. Я ще більше знаю – частина моїх музикантів ще й м’яса не вживають. Положик, наприклад, не їсть м’яса. Що тут такого? Ми живемо в ХХІ столітті, бухати – це вже давно не красить людину, навіть панка. Але я не агітую ні за що.

– Яку ви спостерігаєте динаміку зацікавленості людей цим фестивалем? З часу війни ж стало аж до мейнстріму популярним все українське.

– «Бандерштат» до цього мейнстріму стосунку жодного не має, бо ми це робили ще задовго до війни. В 2007-му. У нас просто щороку стабільно виростала кількість. Тобто передвоєнний рік і післявоєнний – це стабільний щорічний ріст, який тільки простежується. Тобто мода на українство й так нами пропагувалася, ще за часів Януковича. Коли всі нам ставили палиці в колеса, бо кісткою в горлі стояв фестиваль, який називається «Бандерштат». Для влади тодішньої місцевої та всеукраїнської. Тому ми ніколи не були кон’юнктурщиками, мейнстрімщиками. Ми завжди розуміли, що мода – явище короткочасне, а ми робимо щось. Розумієте, 13 років – це вже час, коли наші відвідувачі вже дітей понароджували, і вже ці діти ходять по фестивалю.

– Як ти все встигаєш? І творити, і грати, і книжки писати, і менеджером бути, і ще й не бухати?

– Я вже книги випускаю другу й третю. Восени збірка поезій виходить, а навесні – новий роман. Встигаю, бо в мене великий досвід громадської діяльності, тобто моя творча натура організована. Я знаю, як раціонально використовувати свій час, плюс я не страждаю прокрастинаторством зайвим. Я дуже депресивний чувачок і для того, щоб рятуватись від депресії, мушу чимось займатись. У мене багато є звичок життєвих – перед сном я завжди дві-три години читаю або дивлюсь щось. Я ніколи не засинаю просто так – я не можу собі дозволити такої розкоші. У мене завжди вдома лежить кілька книг і журналів, а в дорозі в мене завжди в наплічнику ще книга паперова та бібліотека електронна на планшеті.

– Що в тебе там зараз на тумбі біля ліжка?

– Буду читати новий роман Салмана Рушді. Рушді – один з моїх улюблених сучасних письменників. Прочитав підліткову «Утопію» Патріка Несса, якісь детективчики, арт-хаус, класику, Фіцджеральда перечитую. Як автор намагаюся себе не обмежувати стилями. Зараз нову книжку Кінга хочу прочитати про чудака, який худне. Для мене це дуже актуально. Я постійно набираю, страшенно солодке люблю. Я ж не бухаю, тому всі стреси заїдаю солодким (сміється).

– А не втомлює й співати, і як автор виступати?

– Чесно: це замахує трошки – на своєму фестивалі виступати, тому що інший рівень відповідальності, ти не можеш зосередитися на тому, що ти говориш людям. Виступи я не дуже люблю, чесно. Бо немає вже сил на них. Чесно – я не люблю відпрацьовувати концерти абияк.

– А в тебе є як у організатора звичка після фестивалю самому собі відмітку поставити?

– Звісно, в усьому так. Я страшенний внутрішній критик, що б я не робив. Є кілька рівнів оцінки й аналізу: чисто емоційний – пофанився ти, відчув, друзі, люди прийшли, і є ще рівень, коли ти підбиваєш цифри та рахуєш борги. І думаєш, як ти їх і за який період будеш віддавати. Є певний конфлікт інтересів внутрішній.

– Невже фестиваль неприбутковий?

– Минулого року наш мінус був майже мільйон гривень. Не продали достатню кількість квитків, нема інтересу, три сцени, 65 артистів, звук дуже дорого коштує, і все інше. І все. Цього року ми робимо все, щоб повернути ці гроші.

– А чому ви з командою продовжуєте це робити?

– Чесно? Тому що ми – ірраціональні довбо…оби.

 

«Бандершат» – дітям?

«Бандерштат» зруйнував ще один стереотип – що дітям на фестивалях робити нічого. Близько 600 дітей віком до 12 років у супроводі дорослих відвідали його. У програмі окремим розділом – щоденна програма дитячого містечка: тут тобі і розмальовки, і гончарство, і дитячі тату, і сувеніри виготовляли, і танцювали. Я на власні очі навіть бачила дітей до 3-х років, яких батьки носили по території в слінгах. Майже в кожному наметовому містечку бачила малих, що охоче їли кашу. Одна з найколоритніших родин фестивалю – сім’я Станіслава та Наталі Кузнєцових з Кривого Рогу. Свою шестирічну доньку Уляну вони беруть із собою з трьох років. Мала знає всю українську рок-тусовку, а тусовка – її. Цьогоріч Уля привезла Жаданові на підпис власноруч зроблену книжечку ілюстрацій до його вірша «Пливи, рибо, пливи».

– Кузнєцови, чим ви взагалі в житті займаєтесь? Чому ваша мала така схиблена на музиці й так багато знає?

Станіслав: – Я – інженер-будівельник. Ми – меломани, в ставленні до української музики – так точно. До української рок-музики. Просто не хочемо просити ніяких бабусь, щоб вони посиділи з нею. Не хочеться їх напрягати, тому беремо дитину завжди з собою, а дитина любить проводити час з батьками, тому любить те, що ми, у неї є знайомі серед музикантів, і вона дуже цьому рада.

– Але звідки ви такі в Кривому Розі взялися?

Наталя: – Я навіть прибрала зі свого інстаграма інформацію, що я з Кривого Рогу. Написала просто «Центральна Україна». Насправді, незважаючи на загальну ситуацію, у Кривому Розі є люди, яким це цікаво. Їх мало, тому що трудова міграція, але все одно є. Насправді осередок українськості в Кривому Розі завжди був і є. Він просто не дуже помітний, не дуже потужний зараз. Але завжди існують люди. У нас є, наприклад, доволі велике коло знайомих, з якими ми спілкуємося українською про українську музику, про українську літературу. Воно не настільки широке для 650-тисячного міста, на жаль, але достатнє для того, щоб це зерно трималося.

– Уляна, а чим тобі так подобається Жадан, що ти навіть книжечку за його твором намалювала?

– «Жадан та собаки» мені подобаються, тому що вони рок («р» не вимовляє. – Авт.).

Родина Швеців зі Львова взяли на «Бандерштат» аж двійко дітей – дівчаток восьми- і чотирирічного віку.

– Не побоялися сюди дітей брати й що їх натовп просто розчавить?

– Ну ми їх у саму гущу не пускали. Вони скраю були. Тим більше цього року фестиваль трошки зменшився. Але не за кількістю людей, а за територією, за кількістю сцен. Але розширився за національним спрямуванням – різні гутірки, літературні сцени. Нам усього вистачає.

 

Окреме слово Жадану

Письменник і музикант Сергій Жадан – особистість екстраординарна, зі своїм поглядом на все. Не впіймати його за сценою було б просто гріхом. Говорили не про фестивальне, а про актуальне.

– Зараз усі говорять про товариський трикутник Вакарчук – Притула – Жадан. Чи побачимо ми колись у політиці персонально тебе?

– Це можливо, чому ні. У нас політика в Україні не є, слава Богу, якимось закритим каналом комунікації, це не якийсь орден, і це показали останні вибори. Фактично в реальну політику може прийти будь-хто – людина з вулиці. Не певен, що це завжди добре, що це якийсь найоптимальніший варіант, але наразі це так, і може бути будь-що. Якщо мені стане цікаво, я з задоволенням піду в політику, але поки що мені це нецікаво.

– А що має статися, щоб стало цікаво?

– Внутрішні якісь трансформації, тому що це не має бути пов’язано із зовнішньою ситуацією. Мені 45. Я все своє доросле життя цікавлюсь політикою і намагаюся брати активну участь у житті країни. Скільки себе пам’ятаю, завжди ходжу на якісь мітинги, демонстрації, збори, усі ці наші Майдани й так далі. Для мене це природно, нормально. Мені здається, що в громадянина може бути політична позиція й він має право цю позицію демонструвати та відстоювати. Я, в принципі, завжди так і робив. Але для мене це не є підставою самому йти в політику. Для мене більш оптимальним і прийнятним є варіант, коли я знаходжуся зовні й у мене лишається ця можливість більш-менш неупередженого коментування подій.

– За що ти підтримуєш Вакарчука, крім того, що він – класний музикант?

– Я його не підтримую за те, що він класний музикант. Це не має жодного значення. Він міг бути токарем, слюсарем. По-перше, Славу знаю давно, мені близька його життєва громадянська позиція, себто я приблизно розуміюся, якими цінностями він керується, що він підтримує, мене це цілком влаштовує, а по-друге, суто в цьому випадку останніх парламентських виборів справді дуже важливим був оцей суспільний запит на нові обличчя. Партія «Голос» – це нові обличчя. Святослав доволі відповідально підійшов до формування свого списку – формував його не просто з якихось медійних персон і облич, які впізнаються, він дійсно підібрав команду професіоналів. Я дуже сподіваюсь, що ця хай невелика фракція буде сильно дієвою та впливовою. Мені справді здається дуже важливим те, що в цьому парламенті, в оцій партійній монобільшості команди Зе може бути якась противага. А як вони будуть співпрацювати – цікаво. В принципі, я до цих людей ставлюся з інтересом. І я їм довіряю. Подивимося, що з цього вийде.

– Як вважаєш, похід в політику означає відмову від творчості? Чи втратила країна «95-й квартал», Вакарчука?

– Станом на сьогодні – безперечно.

– Тобто не можна поєднувати політику й творчість?

– Дивись, яка штука. До сьогодні так і було – якщо, скажімо, боксер Кличко йшов у політику, він переставав бути боксером – чемпіоном світу. Мало би бути так, що тепер у нас не буде коміка Зеленського й не буде співака Вакарчука, але події цього року (і президентські вибори, і парламентські) показали, що насправді вся та ситуація, усі ті механізми, які були актуальними до цього, фактично не мають жодного значення. Усе помінялось. Кампанія Зеленського та його перемога поламали все – усі звичні параметри й механізми. Комусь це дуже подобається, комусь це дуже не подобається. Я думаю, що якщо говорити про це більш-менш неупереджено, то там можна побачити і плюси, і мінуси. Чим це все для нас обернеться – подивимось, почекаємо, але те, що так, як було до цих виборів, вже не буде, тепер очевидно. І цілком можливо, що Святослав і Володимир Олександрович відпрацюють свої каденції й повернуться, – один буде далі збирати стадіони, інший – повні зали на свої комічні шоу.

– Це наш народ такий непередбачуваний?

– По-перше, непередбачуваний, по-друге, страшенно дістав старий політикум. Люди готові голосувати просто за якісь знайомі літери та за абсолютно невідомі імена, лише аби прибрати старих політиків. З одного боку, мені здається, що це страшенно симпатично та правильно, а з іншого – це викликає багато якихось питань і велику тривогу. Тому що насправді, коли ти бачиш оцю монопартійну більшість, яка за тиждень намагається набути хоч якихось фахових вмінь (Жадан має на увазі експрес-навчання представників партії «Слуга народу» у Трускавці. – Авт.), розумієш: з одного боку, добре, що прийшли молоді люди, які вибили старих регіоналів із мажоритарних округів, а з іншого – а що це за люди прийшли, як вони себе будуть поводити, що вони зможуть зробити? Дивно та смішно, коли люди, які приходять в парламент, змушені проходити тижневий курс молодого бійця. Але ж подивимося на склади попередніх парламентів – там була не менша кількість людей, які, припускаю, абсолютно плавали і в питаннях економіки, і в питаннях політики, і в соціальній сфері, і так далі. Я завжди згадую Дмитра Добкіна, який був депутатом двох скликань Верховної Ради України. Коли мені говорять, що на зміну Дмитру Добкіну прийшли нефахові непідготовлені депутати, – це трошки смішно (сміється).

– 23 серпня тобі 45. У Палаці Жовтневому оголошено великий творчий вечір Сергія Жадана. Що це буде? Це якийсь рубіж чи риска?

– Не рубіж і не риска в жодному разі, це не якесь підведення підсумків. Спроба зібрати друзів, побачитися з людьми, які є дорогими, близькими й важливими. Зібрати разом людей, чий голос для мене особисто дуже важливий. Безперечно, це не якась етапна річ. Спроба нагадати всім, що ми разом і нам треба триматися разом. Особливо сьогодні, під час певної непевності. І політичної, і соціальної, і економічної.

 

З Соколовою про веселе й не дуже

Для тих, хто не в курсі, Яніна Соколова – одіозна сучасна українська журналістка, акторка, громадська діячка. Її медіа-проект «Вечір» має мільйони глядачів – як серед представників українського патріотичного контингенту, так і серед пропагандистів «русского мира». Ведуча у форматі трешу та відкритої сатири розвінчує брехливі міфи про російсько-українську війну, вигадані офіційною Росією. А 22 травня Яніна ошелешила всіх остаточно, зізнавшись на своїй сторінці у Facebook, що поборола рак, діагностований у неї 7 місяців тому. «За цей час я пережила 30 променевих терапій і 4 курси хіміотерапії, як наслідок, я втратила волосся, брови, вії, у мені мінус пару органів, але величезна любов у серці», – написала тоді вона. Результатом пережитого горя став медійний проект «Я, Ніна», спрямований на те, щоб привернути увагу громадськості до проблем онкології в Україні та допомогти онкохворим подолати хворобу. На зустрічі з бандерштатівцями Соколова анонсувала зустрічі в різних містах України в рамках «Я, Ніна» та відповідала на всі питання людей.

Мені давно було цікаво поставити Яніні два питання, і я їх поставила:

– Що би було і де би був «Вечір», якби все-таки ухвалили закон про дематюкацію?

– Ви можете мене зараз підтримати чи ні – але без мату дуже важко в сучасному житті, вкрай важко. Я не кажу про те, щоб лаятись перманентно. Я кажу – існують якісь речі, які не можна назвати іншим чином, ніж словом, що на літеру «п» починається, а на «ець» закінчується. Неможливо просто. І я не хочу, щоб ці слова звучали для молодого покоління, для моїх дітей з екранів телевізора, – ніколи цього не буде, ніколи! Я не хочу, щоб це звучало з таких майданчиків, як я зараз стою, на публічних заходах. Але в сучасному житті, якщо прийде тьотя Оля Богомолець і скаже мені: «Ну-ну, ось поліція, тебе заарештують за це слово» – я тьотю Олю навзаєм можу якби попросити відійти подалі. Тому я вважаю, що це маячня та обмеження наших свобод, є законодавчі норми, щоб це обмежити на телебаченні, є законодавчі норми, щоб це обмежити в публічному просторі. Мені здається, тьотя Оля просто хотіла перед виборами собі трохи голосів. Тим більше, коли це говорить людина, яка себе дискредитувала багато в чому, в тому числі в медицині, я можу тільки посміхнутись і побажати їй миру, добра. Вона дуже класно на гітарі грає, співає бардівські пісні. От хай цим і займається.

– Наскільки ваш проект, спрямований проти онкологічного засилля, буде масштабний і реальний в регіонах? Ви знаєте, що саме наша Кіровоградська область зараз лідирує в Україні за онкологічними показниками?

– Проект «Я, Ніна» – не тільки фільм і не тільки книга (до речі, ми підписали минулого тижня угоду з видавництвом «Книголав», книга вийде в листопаді). Все буде на фейсбук-сторінці «Я, Ніна». Там дуже чесна й правдива історія, яка вас вразить. Ми робимо проект масштабним, будемо здавати кров, і нам допомагатиме ДонорUA. Піднімаємо тему легалізації медичного канабісу – найближча конференція буде у Львові на тему паліативної медицини, якраз про рак. Будемо зустрічатися з українцями по всіх містах, куди нас будуть запрошувати й куди будуть запрошувати ті фонди, з якими співпрацюємо: фонд Сороса, ДонорUА, «Зелений слон» і ще багато різних.

Тобто будемо розвивати цей проект багатовекторно – і канабіс, і паліативна допомога, і психологічна. Друзі, ви розумієте взагалі, що зі мною відбулося в моїй голові й серці, коли я дізналась про цей діагноз? Я була в такому шоці, що ви собі просто не можете уявити. Я в такому забігу, радісному стані постійно, в оптимізмі та в купі якихось проектів. Так-от з приводу цих діагнозів – коли люди дізнаються та в них немає публічності, якихось друзів, які можуть їх підтримати, рідних, то це страшно. Рідні не завжди знають, як себе поводити краще. Вони самі в шоці. Виходить, вони в шоці, ти в шоці, і весь світ просто закривається й ти стаєш просто нікому по суті внутрішньо по відчуттю непотрібний. Тому я дуже рада, що зі мною були друзі та моя родина, і мій чоловік, мама й два моїх найближчих друга, які мене підтримували в цей момент, і лікарі теж. Дуже круті. А решта людей дуже страждають. Тому що вони не знають, що з цим робити. Мене зустрічали, коли я ходила без волосся (зараз у мене вже, друзі, отакий «їжачок», але в мене дуже якісна перука), бровки будиночком, сльози, які отак стоять, і співчуття, і одразу «тримайся», але меседж такий: «невідомо, доживеш ти чи ні». От оце дуже невірний шлях, і мені здається, що ми його з допомогою психологічної служби, яку організуємо, перрреламаємо. Допоможемо і діткам теж. Я свій день народження цього року (в мене він 6 березня) 8 березня відсвяткувала в дитячому відділенні Інституту раку. Я це все сама побачила й зрозуміла, що варто робити. Тому, Маріє, ми це будемо возити по містах.

Люди ще багато про що питали Яніну, але наступні два питання від людей, мабуть, цікавлять кожного.

– Чи є якась можливість прикрити пропагандистські канали, які отруюють українців?

– Чому не позбавили ліцензії оці канали, я вам розкажу. Існує Нацрада з питань телебачення й радіомовлення, в якій законодавчо підкріплені норми дозволяють штрафувати або відбирати ліцензії в телеканалів. І за зміну такого законодавства голосують парламентарі. Відповідно, друзі, нащо парламентарям, які є представниками в тому числі Медведчука та різних олігархів і бізнесменів, голосувати за штрафні санкції проти самих себе? Тому немає цього механізму, на жаль. Я говорила не раз з головою Нацради з питань телебачення й радіомовлення Юрієм Артеменком, який мені сказав, що нічого не може зробити. Максимум – оштрафувати. А знаєте, який штраф за проросійську риторику? Близько ста тисяч гривень. Ви розумієте, що для каналу Фірташа або Медведчука сто тисяч гривень? Це з’їсти на двох карбонару в ресторані Da Vinci в центрі Києва. Це так – для розуміння обсягів усієї цієї справи взагалі. І я сподіваюся (без надії сподіваюся), що 256 голосів «Слуги народу», адміністрація президента та повністю вся команда Зеленського (а в нього зараз у руках абсолютно все) зроблять хоч щось для того, щоб як пан Медведчук, так і його соратники, ну і, безумовно, політика Нацради з питань медіа були змінені.

– Вам не страшно? Ви ж багатьом людям пхаєте палиці в колеса.

– Я взагалі не сцикуха, в принципі, генетично, але інколи буває не те що страшно, просто я розумію, що треба щось робити, тому що дуже багато погроз приходить з приводу «Вечора», і що найсумніше – приходять дзвіночки від наших українців, які мають проросійський нахил, або тих, яких я страшно дратую. Навіть від блогерів, які намагаються мене знищити, створюючи якісь псевдодискредитуючі мене речі, які не відповідають дійсності. Або надумані, або перекручені. Тому ідеологічно я нічого не боюся. А фізично – ну мені пропонували вже охорону, я нею навіть користувалася трошки. Це дуже некомфортно, бо вони за тобою постійно їздять, і ти не маєш права виходити після 22-ї з дому. У цілому не дуже приємно, коли є якийсь хвіст. Але хто захоче вбити, той і так, в принципі, вб’є. Це досить така фаталістична думка, але я не думаю, що я комусь такий страшний камінь у горлі. Розумієте, що зі мною сталося з моменту, як я дізналася про цей рак? В принципі, я вже нічого не боюся. Як воно небом сказано, так і буде. Тому ні – не боюся.

 

Замість висновка

Певно, одна з найбільш мотивуючих речей, що я почула на фесті, теж була від Яніни Соколової: «Є дві речі, які можуть нами рухати вперед і про які ні за яких обставин не варто забувати. Перша річ: ніколи в житті не відкладайте на завтра можливість бути щасливими. Я не знаю, у чому це у вас полягає, я – дівчина з дуже дивним складним характером (напевно ви помітили) і досить неод­нозначна в своїх баченнях світу, але я абсолютно точно знаю, що мене робить щасливою. Я б дуже хотіла, щоб ви про це не забували. Друге – вміли ризикувати. Адже хвороба, яку я пережила, така, знаєте, смерть очі-в-очі, дозволила мені зрозуміти, що ми насправді маємо дуже багато пересторог, і вони всі нікчемні, тому що це навіяно вихованням, Радянським Союзом, який там за плечима ще ходить-бродить. Тобто все те, що створює для нас “але” й табу. Я хочу, щоб ви їх позбулися, були сміливими та завжди пам’ятали, що небо допомагає тим, хто йде вперед, і тим, хто робить правильні речі».

Тепер ви точно розумієте, чому «Бандерштат» «тверезий п’яний». Безалкогольний за формою, п’яний за емоціями, він надихнув, прокачав і мотивував до нових звершень.

Маша Ларченко, «УЦ», фото автора та Карини Ченцової.