«И хочу, чтобы лучше ты стала»…

11:57
723
views

Мій батько – Василь Нестерович Дацький. Народився 14 серпня 1923 року в селі Крупське Новомиргородського району в простій селянській родині. Воював. Батько не раз згадував, що найтяжчі бої були під час Берлінської операції. Йому, як і всім бійцям, дуже хотілося дожити до перемоги. На щастя, він дожив.

Наша сім’я зберігає копію газети «Фронтовик» від 20 травня 1945 року. На першій сторінці розміщено портрет мого батька та невеличка стаття під назвою «Герой Великой Отечественной войны». У статті такі рядки: «Навідник артсамоходу сержант Дацький у боях за Берлін знищив три бронетранспортери, п’ять автомашин, три гармати, шість кулеметних точок та багато живої сили ворога». За мужність і героїзм, проявлені в боях, мій батько нагороджений орденом Слави III ступеню, орденом Вітчизняної війни II ступеню, медалями. Мав подяки від верховного головнокомандування.

У 1947 році він був демобілізований, деякий час жив у місті Сватове тоді Ворошиловградської, а зараз Луганської області. Там він знайшов свою долю – мою маму, одружився. Там народилися я та мій брат. Тобто там зароджувалося сімейне гніздечко.

А потім сім’я переїхала до Кіровограда, де батько закінчив пед­інститут, історичний факультет. Закінчив з відзнакою. Довгий час працював на партійній роботі, а з 1975-го став директором і вчителем історії школи №32. Він дуже любив свою школу, поважав учнів і педколектив. Мій батько вважав, що кожен заклад, кожна школа повинні мати своє обличчя.

Він багато уваги приділяв військово-патріотичному вихованню учнів школи, яку очолював. І завжди під час зустрічей з учнями, студентами використовував краєзнавчі матеріали.

Часточка його душі, пам’яті є у написанні книг: «Історії міст і сіл УРСР. Кіровоградська область», «Подвиг у спадок», «Книга Пам’яті». В останні роки свого життя він очолював міську ветеранську організацію. Це для нього була надзвичайно відповідальна робота, адже до нього зверталися такі ж, як він, ветерани війни, незахищені люди, тяжко хворі… Йшли до нього зі своїми болями, проблемами. Гадаю, не було жодного випадку, щоб він їм не допоміг. Батько вболівав за ветеранів війни, своїх побратимів.

Мій батько був людиною простою, скромною, відповідальною. Він не любив брехні, словоблудства. Можливо, різкі, але правдиві слова міг сказати посадовцю найвищого рангу. Вважаю, мав право – ветеран, герой…

Він дуже любив життя, працю, був трудоголіком. Його улюбленою піснею була «Я люблю тебя, жизнь» у виконанні Марка Бернеса. У цій пісні – його ставлення до життя. Особливо в рядках: «И хочу, чтобы лучше ты стала»…

Мій батько, Василь Нестерович Дацький, помер 26 січня 2001 року. А у 2003 році йому було присвоєно звання Почесного громадянина Кіровограда.

Напередодні Дня Перемоги я хочу звернутися до молоді. Вважаю, що мій батько моє звернення підтримав би. Молоді люди – це зодчі нашого краю, нашої країни. Як вони розбудують нашу країну, так і будемо жити. Хочеться, щоб молодь ніколи не забувала про нашу історію, про ветеранів війни. Адже це їхні прабабусі та прадідусі, які відвоювали мир і свободу, з якими пов’язані такі поняття, як честь, совість, порядність, патріотизм, почуття обов’язку. Бережіть родинні реліквії!

Валентина Дацька.