Микола Барабуля – людина, чий досвід у сфері культури та мистецтва складно переоцінити. За 50 років творчої діяльності Микола Іванович встиг отримати дві професійних театральних освіти, побувати головою кількох будинків культури, очільником відділу культури міської ради, Дідом Морозом, учителем, визнаним читцем. До того ж, Микола Барабуля ще й талановитий поет і письменник. Зараз він – художній керівник Будинку культури «Авіатор» при льотній академії.
Можна ще довго перераховувати регалії та досягнення цієї талановитої та незвичайної особистості, але хочеться сказати про те перше враження, що виникає під час спілкування з Миколою Івановичем. А враження це дуже тепле та приємне. З перших хвилин бесіди розумієш, що перед тобою людина, справді гідна пошани – щира, скромна, привітна, розумна, поважна. І чим більше спілкуєшся, тим більше переконуєшся, що це правда.
Про те, на які творчі рішення надихнув митця карантин, з ним спілкувалася журналістка «УЦ».
– Миколо Івановичу, як, на ваш погляд, творчій, діяльній та енергійній людині пережити такі періоди, як карантин, локдаун чи то пенсія?
– Це стосується не тільки творчих людей. Статистика говорить про сумні речі. Під час карантину та локдауну люди знаходилися один з одним не по 5-6 годин, як раніше, і навіть не по 12, а по 24. І для багатьох ці 24 години відчувалися як 48! (Сміється.) За цей період трапилося дуже багато сімейних драм. А від чого? Тому що людина схильна помічати більше огріхів не в самій собі, а в тих, хто біля неї, – дитини, дружини, чоловіка й так далі. Таким чином на рівному місті абсолютно з нічого виникають конфлікти. Я, на щастя, цього уник. І вважаю, що вдалося мені це тільки по одній простій причині – тому що знайшов собі справу, яку б я ніколи не зробив, якби не було локдауну.
І, на мій погляд, це важливо для кожної людини в такі періоди – знайти собі заняття для душі. Мій дідусь, наприклад, робив гарні кошики. Коли я був маленьким, то не знав, що це його рук справа, і не надавав цьому особливого значення. Кошики то й кошики. А потім мама сказала, що це дідусь робив узимку, коли роботи було не так багато. У селі зима – як наш локдаун. Тому там так багато людей вміють вишивати, малювати, створювати якісь гарні речі. І кожен з нас має подумати, що такого особливого для себе та інших я можу зробити сьогодні. Можливо, хтось почне малювати, хтось писати, хтось майструвати, а хтось, наприклад, створювати картини з бісеру. Усе це заспокоює та дає можливість з користю провести час, який став вільним, і ти не знаєш, куди себе подіти. Тоді й у родині з’являються нові цінності. Чоловік показує дружині, що він змайстрував, вона йому – теж, те, що створила сама, і так вони розкриваються по-новому одне для одного.
Людина – хазяїн свого положення, і навіть у такий скрутний час вона може й повинна знайти те, що збереже її власний спокій та спокій тих, хто поруч із нею.
– Що це за справа, за яку б ви ніколи не взялися, якби не локдаун?
– Коли під час весняного карантину я, як і всі, сидів удома, замислився над тим, що можу робити в таких обставинах. І народилася у мене цікава ідея: писати вірші на якісь святкові дати. Подумав: «А що, скільки їх там у місяці? Не так вже й багато – п’ять-шість свят. Якось напишу!» Але, коли я взявся за цю справу, то виявив, що в середньому у нас 30-32 святкових дати на місяць! Тобто кожен день – це, як мінімум, одне свято. Тоді я сказав собі: «Ні, я таке не потягну…» Одразу відставив у бік церковні свята та деякі інші, які не викликали зовсім ніяких ідей, і взявся за роботу. За місяць у мене в середньому виходило написати по 12 віршів. Це виявилося дуже тяжко в тому плані, що ситуація навколо була не зовсім здорова: усі якісь пригнічені, в остраху, що, не дай Бог, хтось захворіє… Для мене винести з дому сміття було за радість! Адже я мав змогу вийти на вулицю (сміється). Тож завдяки цій справі, яку я для себе знайшов, карантин проминув для мене дуже швидко. Щоранку прокидався, налаштовуючись на роботу, відшукуючи всередині себе відповідний внутрішній настрій. Так я й написав 189 віршів. Дружина мені допомагала як редактор. Можна сказати, що ми ці вірші писали разом. Зараз потихеньку приводжу їх до ладу, щось змінюю та переписую, а потім переношу з паперу на комп’ютер.
Таким чином я знайшов собі цікаве заняття під час карантину, але тим самим зробив собі гірше, адже тепер я працюю над книгою, і у мене зовсім немає вільного часу (посміхається).
– Як вдавалося щодня писати вірші на якусь конкретну тему? Адже творчий процес залежить від натхнення…
– Звісно, іноді натхнення не буває, але ж у мене є задача, яку треба виконати. У цьому процесі я відкрив для себе багато святкових днів, про які раніше не знав. Наприклад, виявляється, існує День снігу або День декольте. Спершу я думав: «Ну що можна про це написати?» А потім читав більше про ці свята, й вірші народжувалися. Ось, наприклад, такий вірш у мене вийшов до Дня снігу:
Перший сніг
Сніжинка впала на долоню,
Мала від холоду тремтить,
І я сказав їй: божа доню,
Я відпущу тебе за мить.
І з сестрами лети щаслива,
Довершуй радості танок.
Твоя краса для нас відкрила
Шлях до розчулених думок.
І посміхнувшись мені в очі,
Знов полетіла навпрошки,
Через ліси у темінь ночі,
Вкрашая радістю стежки.
– Дуже гарно! Це буде збірка поезій?
– Так, називатиметься «Поетичний календар». Коли я починав писати ці вірші, то про книжку не думав зовсім, адже не очікував, що їх вийде настільки багато. А тепер мені б хотілося, щоб ця збірка побачила світ. Ідея в тому, що вона буде побудована як календар із поезіями. Людина, яка візьме її, зможе заздалегідь побачити, які будуть найближчі свята і дні працівників певних професій, та підготуватися заздалегідь до того, аби привітати своїх друзів і знайомих. Моя мрія та мета полягає не в тому, щоб люди, прочитавши цю книгу, сказали, що кращих у світі віршів вони не бачили. Я не дійду до цього, навіть якщо сидітиму над кожним віршем по два-три роки. Але я хочу, щоб, зазирнувши до моєї збірки, прочитавши добре слово, наприклад, про того ж сантехніка чи медичну сестру, люди стали більш привітними одне до одного. Своїми віршами я лише даю натяк на добрі слова, які можна сказати. А читач може сам продовжити їх, як бачить і бажає він.
Знаєте, для мене найстрашніше те, що я про все це вам розповів. Поясню, чому. Свою першу книжку я довго не міг дописати з різних причин, але я всім розповідав, що в мене є книжка та я її надрукую. Чому я це робив? Аби похвалитися? Ні. Я боявся, що, якщо ніхто про неї не знатиме, то я візьму й не надрукую її. Так само й зараз, остерігаючись, що мені не вистачить сили та духу видати цю збірку, я розповідаю, що її пишу. Знову ж, для того, щоб вона у мене вийшла.
Ще у мене є написаний роман. 60 сторінок його я вже віддрукував на комп’ютері, а 300 з копійками ще лежать. Все ніяк не можу до нього дійти. Зараз мене заполонила поетична збірка, а паралельно працювати над двома текстами мені важко. Тому, коли закінчу роботу над збіркою та видам її, тоді й повернуся до роману. Якщо я вже починаю про нього говорити, це означає, що я починаю про нього думати.
– А про що чи про кого цей роман?
– Він вийшов у мене історичним. У його основу покладена історія, яку я чув від своєї бабусі, коли був ще малим і навчався десь у класі четвертому. А зросла в мені ця історія тільки років 5-6 тому. Розповідь була така. У свій час бабуся потрапила на 2,5 роки за Урал за те, що збирала колоски. Коли прийшла міліція та зважила, виявилося 400 грамів зерна. За них вона й потрапила до тюрми. А в неї на той момент вже було троє дітей. З ними залишився дідусь, а через півтора року її відпустили.
І от якось там, за Уралом, бабуся куховарила та прибирала в їдальні, і раптом зайшов якийсь дід та каже: «Дочко, а водички можна попити?» Бабуся запропонувала й налила йому кружку чаю й далі продовжила займатися своїми справами. А він питає: «Доню, ти звідкіля?» «Я з України», – відповідає бабуся. «Та я бачу, що з України, а звідкіля?» «З Єлисаветградського повіту, з села Божедаївка». «А мене ти не пам’ятаєш?» «Ні», – каже бабуся. А потім все ж таки впізнала, але її здивувало, що він так постарішав. У цього чоловіка, я не пам’ятаю його справжнього прізвища, у романі назвав його Чайка, було семеро дітей, він був заможним селянином і потрапив під розкуркулення. Бабуся спитала, де ж усі його діти. Він сказав: «Не знаю, буду шукати». «А як же ви їх шукатимете?» – перепитала вона. «Я, коли їхали, записував, скільки раз стукне колесо. Тук-тук. Тук-тук. І тепер я буду йти назад за цими стиками коліс і шукати свою сім’ю». Бабуся розповідала, що більше вона ніколи його не бачила. У село він не вернувся, і де він дівся, ніхто не знає.
От така була розмова. Роки поспіль ця історія мене вразила. Усю сім’ю розлучили й розкидали по всьому Уралу… І я почав розмірковувати: а хто він такий? І як так трапилося, що він потрапив до Уралу? Починаю я свій роман з того, як він прийшов з Першої світової війни, як жив, любив, дружив… У нього був стержень – земля. І саме за неї він потім постраждає. Завершується мій роман тим, що він повертається до села, а там вже немає ні хати, ні сім’ї, а тільки пес, якого колись він узяв маленьким цуценям. А десь там падали перші снаряди – починалась Друга світова війна.
Тож, коли когось називають ворогами народу, я завжди кажу, що треба зрозуміти людину зсередини. Який же він ворог, якщо він хотів узяти тільки своє, не чуже?
– Приголомшуючий сюжет… Миколо Івановичу, у вас великий професійний досвід. Чи думали про те, щоб передавати його доступними зараз засобами? Наприклад, записувати відеокурси та лекції, робити онлайн-уроки й трансляції…
– Нещодавно у мене був подібний досвід. Я записав невелику відеолекцію для сторінки обласного центру народної творчості. Начебто вийшло непогано, хоча для мене це було незвично. Але проводити якісь уроки через екран монітора я не бачу можливим, тому що мені важливо працювати з людиною та текстом безпосередньо. Відкоригувати щось на відстані, звісно, можна, але базу, початок потрібно ставити особисто з людиною в реальному спілкуванні.
– Що, на вашу думку, може пробудити в дітей і молоді інтерес до культури, театру, мистецтва?
– Я вважаю, що в першу чергу в кожній школі має бути театр. У нас є чимало хореографічних, вокальних та інших гуртків. Театральні теж є, але вони зазвичай знаходяться десь позаду. На моє переконання, кожна школа за рік має поставити одну спільну виставу й дві-три коротенькі. Наприклад, одна вистава – від першачків, друга – від учнів 7 чи 8 класу і третя – від випускників. До процесу підготовки вистав можна задіяти всі інші гуртки, їх вихованців і навіть викладачів. Наприклад, для вистави потрібні костюми? Авжеж. Де їх можна взяти? Можна купити, а можна пошити в школі на гуртку крою та шиття. А декорації для вистави потрібні? Аякже. Де їх можна створити? На уроках трудового навчання чи малювання! Уроки співів можна присвятити музичній складовій, яка присутня в кожній виставі. На уроках малювання можна запровадити конкурс серед класів на кращу афішу. Шкільний електрик може бути головним по освітленню вистави, вчитель трудового навчання може відповідати за декорації та куліси, щоб усе було полагоджено та якісно. Учителі літератури можуть виступити сценаристами вистави. Таким чином усі будуть так чи інакше задіяні в творчому процесі, і кожному буде цікаво. Хто буде заважати цій виставі, якщо вся школа долучилася до її створення?
Потім після шкільних відборів – районні та загальноміські, на які вийдуть 12 команд – по 6 з кожного району. І нагородою для переможців має бути не грамота, а щось більш цінне, що мотивуватиме дітей отримати цей приз. Це може бути комп’ютер або ж поїздка колективу до Києва, Одеси, Карпат чи за кордон. Це має бути серйозний конкурс на високому рівні. Тоді в дітей та молоді буде реальний інтерес до мистецтва.
Але, допоки театру не буде в кожній школі, наше місто ніколи не стане театральним… Де б я не працював у своєму житті, не було місця, де б я не організував театр. Навіть в армії при Будинку офіцерів. І в льотній академії ми створили студентський театр, але пандемія дещо призупинила його діяльність. Я все життя займаюся театром і ще можу допомогти зробити щось дійсно цікаве в нашому місті. Але ніхто цього не чує. Я можу зробити веселий концерт Шевченка. Підкреслюю – веселий. Де ви такий бачили? А у мене він є. І цей концерт я можу показувати по всій Україні, і скрізь він буде різним, тому що слова Шевченка одні, а пісні й танці – різні.
Зарахування до страхового стажу періодів навчання