Формула успіху Віктора Орлі

13:00
458
views
Віктор Орлі залишає свій фірмовий автограф – «Закохані рибки»

Редакцією поширилася новина: Орлі в місті! Це значило, що треба обов’язково напроситися на інтерв’ю з ним, уродженцем Кіровограда Геннадієм Гребньовим. Французький художник Віктор Орлі українського походження люб’язно погодився на спілкування.

 

У кав’ярні, де відбулася зустріч, поки чекали на замовлення, художник поклав на стіл журнал Art & Design з красивим його фото й сказав, що редакція видання назвала його «прихованим провокатором наших внутрішніх переживань». Так фото й підписано французькою.

Як його тільки не називали! «Король провокацій емоцій», «Почесний посол Прованса», «Майстер кунг-фу в мистецтві», «Новий Ван Гог»… Для нас він, перш за все, земляк. І, беззаперечно, Майстер. Дякуємо за щирість та відвертість.

 

«Нікому ніколи нікого не потрібно підтримувати!»

– Геннадій, давно вас не було в рідному місті. Зрозуміло, пандемія заважала. З якою метою, якими планами приїхали?

– Мій обов’язок – приїхати, обійняти та поцілувати мамочку. Це головна причина. Решта – зустрічі, переговори – другорядне. Пандемія не дозволяла виїхати тоді, коли я хочу. І я виїхав тоді, коли зміг. А зміг, коли зробив подвійну вакцинацію та отримав відповідний QR-код. Таким чином я став вільним у пересуванні в будь-яку точку світу.

– Скільки ви сюди їхали за часом?

– Дуже довго. Спершу я поїхав на Париж, тому що там у мене були ділові зустрічі. Вони були пов’язані не тільки з мистецтвом, а й з іншими питаннями, представницькими. Одна із зустрічей була з Надзвичайним і Повноважним Послом у Франції паном Вадимом Омельченком. Ми обговорили низку питань. Посол зацікавлений у співпраці зі мною, він готовий до розгляду проєктів, які можуть бути реалізовані на території Франції.

– Тобто він сприятиме виставкам українських художників?

– У тому числі. Але справа в тому, що це буде велике «сито». На сьогоднішній день потрібно прибрати радянський наліт з образу українця за кордоном та представити його з сучасним європейським, світовим мисленням.

Тобто, якщо готувати мистецький проєкт, це не означає, що кожен художник, який забажає, буде там реалізований. Це повинен бути свіжий проєкт, з новизною та з сучасним обличчям України.

Дорогою сюди я заїжджав у Черкаси до художника Миколи Теліженка. Я передивився тисячу його робіт і визначився, що невелика частинка може бути початком організації проєкту з ним. Але йому треба ще попрацювати, бо недостатньо певних робіт. Справа в тому, що все, що пов’язано з тематикою українських негараздів, Європі не цікаво. Немає сенсу в тому, щоб везти проєкт, який не цікавий. Через що ми з ним проговорили про одну з загальнолюдських, філософських тем. І частина таких робіт у нього вже є. Коли буде достатня кількість, я подам проєкт на реалізацію до нашого посольства.

– Хтось з кропивницьких художників може розраховувати на виставку у Франції?

– Це питання часу. Сьогодні я буду зустрічатися з молодою місцевою художницею. Хочу подивитися її роботи, бо те, що я бачив, мені стало цікавим. Там можна знайти канву, контекст. Подивимося.

Крім того, майже всі наші художники – мої друзі. Особливо Сергій Шаповалов – нас багато чого пов’язує. Є багато цікавих художників, які могли б певним чином відкоригувати деякі напрямки у своїй роботі для того, щоб вони вписалися в один із проєктів.

Мета – не разовий проєкт, а можливість встановити контакт з художником і почати працювати. Тому цікаво зробити акцент на молодих, які ще не визначилися або загубилися.

– Ви таким чином будете їх, молодих, підтримувати?

– Нікому ніколи нікого не потрібно підтримувати! Хто мене підтримує? Це все радянська система мислення. На жаль, у молодих, зі студентської лави, починається усвідомлення того, що їх повинен хтось годувати, підтримувати, платити гроші. Це хибне усвідомлення. Якщо ти хочеш отримати результат – повинен до нього прийти. Для цього потрібно працювати, і ніхто не має тебе штовхати. Покажи, що в тебе є потенціал, що ти цікавий. Коли тебе помітили, бачать результат, тоді з тобою починають працювати.

Весь секрет у правильності поставленої задачі. Якщо вона поставлена неправильно – мені повинні платити, – нічого не вийде. Основним має бути «я можу».

Як от зараз проштовхують так званих аутсайдерів. Вони взагалі ні про що не думають, просто живуть, такі собі діти світу. Малюють те, що приходить в голову після того, як більшість з них обкурилися або чогось напилися. Частина з них ніколи не вміла малювати. Але вони малюють і викладають свою філософію. І вони роблять шедевральні речі. Зараз за них вчепилися. Чому? Тому що в них немає переконання, що їм хтось щось винен. А є – я можу. Є цілий рух галеристів, які просовують саме їх, тому що на них можна гарно заробити. А заробить галерист – заробить художник.

На жаль, 99,9 відсотка українських художників думають про те, що їм хтось щось винен і що вони суперталановиті. Так, талановиті. Наша школа має колосальні традиції, вона потужна. Якщо китайців вчать малювати, їх присилають в Україну або Росію для того, щоб вони пізнали основи радянської школи малювання. А потім можеш про це забути й робити, що ти захочеш. Але спочатку навчись робити це правильно.

 

«Ліпатов – це відкриття, воно неповторне»

– Як з’являється індивідуальний стиль?

– Він виникає тільки тоді, коли йде творчий пошук. Якщо йде просто дублювання або тиражування своїх попередніх робіт і навичок, прогресу ніякого не відбувається. Коли є пошук, створюється свій особистий почерк, стиль.

Пошук – це внутрішня потреба. Прекрасний художник Григорій Гнатюк, якого вже немає, був у постійному пошуку. При цьому і його кольорова гама, і його філософія, і стиль малювання ні на що не схожі. До сьогоднішнього дня ніхто навіть не наблизився до його манери викладу думки на полотні. Через це він геніальний. Його би проєкт запропонувати Франції, але вже Гнатюка немає, і його роботи розібрані. А зібрати їх докупи практично неможливо. Він – подія.

Була в нас ще одна подія – Андрій Ліпатов. Ми дружили. Для мене він був просто великою дитиною – просто продовжував свою дитячу гру на полотні. Ця гра заставила багатьох критиків звернути увагу на роботи, які з задоволенням брали російські, європейські галереї. Роботи розкуповувалися миттєво, і це був не лубок. Це був не наївний народний живопис, а полотна, наповнені сенсом і енергетикою. Ліпатов – це було відкриття, воно неповторне. Я глибоко вивчав наївний український живопис. Ніхто досі не наблизився до того, що робив Андрій.

Це була подія, і досі це подія. Тому що місто Святої Єлисавети представляють саме роботами Андрія Ліпатова. Як би до цього не ставилися сучасні українські патріоти, але історію не можна вирубати, спалити, знищити, закреслити. Була така історія, було місто Святої Єлисавети. Були дами, які прогулювалися в шовкових сукнях з парасольками й у шляпках. Були дворянські манери… І все це відображено на полотнах Андрія Ліпатова. Переконаний, що воно ще довго буде жити, навіть якщо підпис художника буде стиратися в друкарнях, які роблять магнітики або листівочки.

Таким чином, стиль – це особливість мислення, викладення, особиста манера способу життя. На кшталт: Harley-Davidson – це не мотоцикл, а спосіб життя. Свій стиль набувається шляхом пошуку манери, щоб стати зрозумілим або викласти свою думку чи то на полотні, чи то в скульптурі й таке інше. Це все спосіб мислення, який приводить до оригінальності, як це було з кубістами, символістами, експресіоністами, імпресіоністами. Це манера подачі філософії, бачення. Відповідно, вони ставали оригіналами, завжди впізнаваними. Як Мунк із своїм «Криком», Клімт з «Поцілунком», Врубель, якого я обожнюю, з «Демоном».

 

«Мене надихає абсолютно все»

– Ви можете вивести формулу успіху?

– Я її давно вивів на основі творчості Пікассо. Формула успіху будь-якої людини, чи то в творчості, чи то в бізнесі, – талант плюс мотивація, помножені на сміливість прийняття рішень. Все просто.

Я сьогодні прочитав японську мудрість: швидко – це повільно, але постійно, без зупинок. У мене є підтвердження цього вислову. Коли я мчав до України, у мене були вимушені зупинки з різних причин. І декілька разів я на дорозі обганяв одну й ту ж саму машину, яка їхала дуже повільно, бо везла ще одну машину. І хто з нас їхав швидше?..

– Художник змінюється з віком?

– Художник – це людина. Людина ніколи не змінюється. Змінюється характер, певні звички, але не людина.

– Але ж вона мудрішає, набирає досвіду…

– Це не є зміна. Це як мішок, який набрався зерна. І це є елемент досвіду. А мудрість приходить на основі правильного використання цього досвіду. Бо якщо досвід неправильно використовують – це не є мудро. Людина не змінюється, тому що манера збирання тих же зернинок залишається тою ж самою.

Художник може прогресувати в техніці, манері викладу, використанні матеріалів, їх єднаннях. А як особистість ніколи не змінюється. Це спосіб його життя. Якщо він ніколи нікого не провокував своїми роботами, значить, і не спровокує. Можливо, зможе, але це буде поза межами його особистого характеру або філософії.

– Таке досить заїжджене питання: що вас надихає на творчість? Погода? Музика? Жінка?

– Нормальне питання. Мене надихає абсолютно все. Я чутливий навіть до найдрібніших деталей. Знаходжусь у дворі й чую, що з’явився спів зовсім іншої пташки. Причому констатую, що це пташка з наших, українських, країв, вона не типова для Провансу, називається іволга. У дитинстві я часто повторював спів іволги, мені було цікаво з нею перегукуватися. Вона настільки реагувала, що прилітала прямо до мене. І тут у Провансі я її почув. Це незвичайно, це мене збудило, викликало певні емоції. Я почав з нею перегукуватися, і вона теж прилетіла. Вершками сосен долетіла до мене, а потім ніяково констатувала, що її подруги чи друга тут немає. Але відбувся контакт із частиною природи. Це мене занурило в спогади, в певну емоцію й змусило мене подумати про образ, який міг би бути відтворений.

Коли я приходжу й дивлюся на захід сонця в одному й тому місці над морем, а сьогодні він не такий, як учора, це теж стимулює, надихає, є приводом для того, щоб певна емоція була відтворена. Бо відтворити емоцію й показати комусь іншому – це моя задача. Не всіх художників, а моя. Це не зображення, а те, що за ним криється. Тобто філософська, емоційна наповненість. Те, що людина не бачить, але відчуває.

У мене на виставках були цікаві моменти. Причому неодноразово, це не випадок. Одного разу, це був величезний арт-салон, я помітив чоловіка, який зупинився метрів за десять від мого стенду. Уважно роздивився роботи й пішов. Через певний час я помітив того ж чоловіка, але вже ближче до мого стенду. Час у нього був, він не прийшов просто відмітитися, а вивчав роботи. Коли втретє він прийшов і близько підійшов до мого стенду, я з ним привітався. Почали розмову, і він сказав: «Знаєте, на цій виставці дуже багато гарних галерей, класних художників, шикарних робіт. Але ваші чіпляють сюди…» і показав на серце. Тобто я зробив те, над чим працював. А я працюю над внутрішньою частиною, а не над зображенням. Над тим, що чіпляє, примушує зупинитися, відчути певну емоцію, повернутися.

Часто свої роботи перевіряю на дітях, як вони реагують. Якось до мене прийшли двоє – мама і доця, років восьми-дев’яти. Пробіглися очима по роботах, зупинилися біля однієї, а потім пішли. Згодом вони повернулися, мати говорить: «Ми сьогодні маємо купити картину. Донька вибрала саме вашу, оцю». І запитала, як вона називається. А назва цієї роботи, вказана на підписі, на сертифікаті, – «Весна моєї дочки»…

– Назва картини часто має значення?

– Для мене це важлива складова. Вона іноді провокує зовсім іншу емоцію, інший спогад, пов’язаний із життям конкретної особи. Прийшла одна пара, спитала, як називається робота. А це був натюрморт. Назва роботи – «І були не тільки яблука…». Вони переглянулися, посміхнулися один до одного й купили цю роботу. Це була моя провокація, яка спонукала до їхніх особистих емоцій, які стосувалися тільки їх.

«У мене депресії не буває»

– У вас є незавершені роботи?

– Є, але їх дуже мало. Вважаю, що, якщо почав, повинен закінчити. Незавершеними в мене є кілька робіт, дуже-дуже ранніх. Я потім зрозумів, що це не та тема, яку потрібно розвивати, і просто їх не чіпаю. Але залишив – хай будуть.

Зазвичай дороблюю почате. Я працюю серійно. Якщо запускаю серію романтичних робіт (був такий період), роблю тільки романтичні, бо повинен бути на цій хвилі, у цих емоціях, у самому процесі романтики, позитивного легкого доторку, поцілунків… Це все має бути на відчуттях, тому що моя задача – не просто зобразити, а зробити так, щоб робота працювала. Натюрморт – зовсім інша специфіка роботи. Пейзаж – тільки пейзаж. Якщо переключитися, будуть або недопрацьовані ті, які в роботі, або почате буде сирим і не наповненим внутрішнім змістом. Тому – виключно серії. Але одночасно можу працювати над декількома полотнами.

– Бувають депресії, хандра?

– У мене – ні. Депресія – результат психічного стану. Мій стан нормальний, врівноважений. Бувають порожні періоди, з різних причин. Наприклад, пов’язаний з тією ж пандемією. Але в такі періоди треба посидіти, подумати, переосмислити. Останнім часом у багатьох виникають депресії: у художників, музикантів, політиків, робітників. Багато самогубств. У мене депресії не буває. Я просто сідаю в крісло, розвалююся й думаю. Це також серйозна робота, тому що я розумію: те, що було раніше, сьогодні потрібно не буде, а завтра тим паче. Повинні відбутися трансформації. Навіть результат, який ти повинен видавати, має бути зовсім іншим – адаптованим до сучасної ситуації.

Пересуваючись по світу, дуже легко спостерігати тенденції. Особливо на великих, серйозних салонах. Наприклад, 2008 рік, кризовий, приніс тенденції страху, боязні за майбутнє, через що на полотнах з’явилося багато сірого й чорного кольору. Багато черепів, розкладених трупів, їхніх муляжів, відрубаних дитячих голів на саперних лопатках… Усе це було присутнє після кризи 2008 року.

Далі почало щось вирівнюватися в економіці, у житті людей, і з’явилися інші тенденції – потреба чогось святкового. Це виражалося в кольорах. Мали місце відкриті, агресивні кольори на полотнах. І з’явилися скульптури. Причому протягом п’яти років бронзу замінив пластик. Він також став кольоровим і не відображав філософські роздуми. Це були мультяшні герої. Згодом ці мікімауси, супермени, горили стали досягати розмірів до трьох метрів заввишки. На будь-якій виставці можна було зустріти цих героїв.

Зараз знову відбуваються зміни. До періоду пандемії прослідковувалася тенденція – почався пошук нових напрямків і нових матеріалів. На одній із виставок я помітив вирізні роботи. Причому на пластику, а дехто робив їх так класично, що нагадувало нашу українську витинанку. Були суперцікаві роботи, з підсвітками, але слово «витинанка» ніхто не знав. Зараз Європа шукає відповідник назви, як назвати цю техніку, щоб її якимось чином виділити, означити й прикріпити до якогось основоположника. Часто називають ім’я однієї французької художниці, яка не є основоположницею, тому що витинанка – українська, і вона йде із глибин.

 

«На мені зійшлися три козацьких роди»

Біля рідної школи №3

– Як на вас впливає ваш псевдонім?

– Нормально. Він на мене, я на нього. Світ мене знає як Віктора Орлі, мене це влаштовує. Нове ім’я прийшло до мене досить спонтанно. Перший храм, куди я зайшов у Марселі, був храм Святого Віктора, захисника міста. Це найстаріший храм Марселя і є основою християнства в Західній Європі. Вгорі був зображений Святий Віктор, я звернувся до нього: «Слухай, дай мені своє ім’я». Він мені підморгнув: «Будь ласка»… Мій псевдонім мене абсолютно влаштовує. Закордоном мене називають Віктор. Геннадій не вміють вимовляти, не можуть знайти аналогії.

Другий момент – історія моєї родини. Справа в тому, що на мені зійшлися три козацьких роди. По маминій лінії це запорізькі козаки, по батьковій – донські та кубанські. За часів Київської Русі мої предки мали своє містечко на злитті річок Чир і Дон. Це було містечко Гребня, у нас була своя ікона – Гребнєвська Божа Матір, яка була подарована Дмітрію Донському. Він привіз її до Москви, вона була охоронницею міста та всіх руських земель певний період. Для неї був збудований храм, дерев’яний. Потім він згорів. Згоріло абсолютно все, крім ікони. Для неї Іван Грозний побудував кам’яний храм. Польські бунтівники були усмирені без бою – над ними підняли ікону Гребнєвської Божої Матері. Потім, за часів Троцького, храм було зруйновано. На тому місці знаходиться ГРУ, це на Лубянці.

– Звідки ви це знаєте? Архіви?

– Це передається із покоління в покоління. Мій батько просив мене знайти ікону. У нього також доволі цікава доля. Він народився не в Україні і не в Росії. Коли його батьки, мої дід та баба, побралися, вирішили не жити з батьками. А жили вони тоді на Кубані, і почалися репресії козаків. Молоді вирішили розгорнути карту, заплющити очі, взятися за руки й тикнути пальцем в карту. Це було місто Баку, де згодом народився мій батько…

Запах міста Баку я знайшов у Марселі. Ще на вокзалі я вдихнув повітря й сказав: «Я знаю це місто. Я тут залишуся». У Баку я часто бував: у дитинстві, юнаком, одруженим. Ходив по місцях, де знімалася «Діамантова рука». Ці вузенькі вулички – частина моєї історії.

– Що вас обурює?

– Жлобство. Все інше, інші недоліки людей – усвідомлення, що ти інакше мислиш. Не можуть бути всі однаковими. Навіть зраді шукаєш пояснення, і врешті стає очевидним, що мені шкода того, хто зрадив. Бо пройде час, людина все зрозуміє й повернеться до того моменту, коли повинно буде або пояснити, або вибачитися. А жлобство – питання виховання, і це обурює. Бо коли стару бабцю хтось штовхнув, бо він зайвого випив… Йому можна дати в «лобешнік», але він не зміниться, таким жлобом і залишиться.

– А над чим ви смієтеся?

– Над усім. Над політичними проблемами, якимось негараздами, над тим, що колись ти зробив те, чого сьогодні не зробив би, бо вже інша ситуація. Сміх буває різним.

 

«Мої роботи працюють тільки для тих, хто в це вірить»

– Що ви привезли сюди в якості гостинців і що повезете звідси?

– Звідси повезу насіння кропу. Хочу його посіяти в своєму саду, бо там фенхель є, а кропу немає. Сюди привіз подарунки. Це мої роботи, причому не схожі на ті, які я робив раніше, які наповнені певним смислом, які додатково працюють як захисники, амулети, талісмани.

Досить давно я помітив, що мої роботи працюють. У мене купували роботи для дітей, щоб ті вступили до вищіх навчальних закладів. Вони вступали. Одна дипломатка попросила мене зробити подарунок для її чоловіка, з яким вони живуть п’ять років. У них не було дітей. Ми узгодили сюжет, тематику, кольорову гаму, я виконав роботу, вона їй дуже сподобалась. Коли я її передавав, сказав, що через дев’ять місяців вона народить дитинку. Потім я побачив її вагітною, згодом вона народила дитину.

Одна сім’я замовила у мене картину із зображенням лева-охоронця. Розмістили її в будинку між двома поверхами. У свій час вони поїхали на відпочинок і забули зачинити будинок. Нічого не сталося. Потім вони задумали зробити ремонт, зняли всі картини, у тому числі лева, і помістили на веранді. Поки вони з’їздили в магазин, їхній будинок пограбували. Таких випадків було дуже багато.

Я подумав, чому б не зробити ще одного такого лева. Зробив і, ніяковіючи, проти всяких законів, разом з пейзажами та натюрмортами повісив по центру на виставці. Заходить жінка. Пробігла очима по всіх полотнах, зупинилася, стояла мовчки. За нею забігла група людей, які жваво щось обговорювали. Вона кивнула їм головою, вони підійшли до мене й сказали: «Це директорка музею, вона хоче купити вашу роботу». Яку? Оцю. І показують на лева. Лев поїхав до музею духовних надбань на південь Китаю.

Я зрозумів, що все це не просто так, що цю серію треба продовжити, і я зробив лева-охоронця в техніці витинанки. Шикарний вийшов. Поки він у мене. Лев не просто працює – він серйозний парень. І я зробив медальйон розміром 40 сантиметрів у різних матеріалах: мармур, гіпс, у позолоті, чавун, бронза, резина. Отримав кошториси на виконання медальйону у склі. Зконтактував з французьким монетним двором і попросив прорахувати виконання цього лева у двох матеріалах: сріблі й чистому золоті. Леви – на різного клієнта з різними потребами.

Одного з левів-охоронців я передаю Музею мистецтв. Але хочу зауважити: мої роботи працюють тільки для тих, хто в це вірить.