Штрихи до загадок Ільїна

14:03
1078
views
Фото Ігоря Демчука, «УЦ».

Одна із сторінок музейного життя – очне та віртуальне спілкування із різноманітними заявниками, у тому числі й з колегами. Так, із зверненням до обласного краєзнавчого музею нашого земляка Олександра Завалія відкрилася ще одна сторінка парсун П. М. Воєцького та його дружини з колекції Олександра Ільїна.

Про історію їхньої атрибуції та шляхи пошуку в 2015 році в газеті «Украина-Центр» розповів Віктор Петраков. У той час вони вже експонувалися в оновленій експозиції предметів колекціонера Ільїна, а протягом 2016 року були відреставровані художником-реставратором ННДРЦ України Юлією Мачковською й зараз є окрасою музейної експозиції.

Завдяки короткому спілкуванню із Завалієм скудні факти біографії Петра Воєцького зараз можна доповнити й тим, що Петро Миколайович, окрім участі у війні 1812 року та взяття Варшави під час придушення Варшавського повстання 1831 року, служби в Лейб-гвардії Волинському полку 1832 року і командування Нашебургським піхотним полком в 1832 – 1834 рр., був і комендантом Геленджикського укріплення (до 1836 року включно). Його прізвище згадується у збереженій в архівах «Метрической ведомости крепости Геленджик» церкви Знамення Пресвятої Богородиці (1833), яка на той час була дерев’яною й знаходилася в центрі укріплення. Цікаво, що її іконостас був похідним і написаним на парусині, який залишився від розформованого в 1834 році Нашебургського полку. У 1843 році замість старої церкви була збудована нова кругла (діаметром 12 м) із штучного керченського каменю, частину начиння до якої закупили в Одесі. За твердженнями місцевого краєзнавця Юрія Митрофаненка, на середину 30-х років припадають і слова письменника-декабриста Олександра Бестужева (Марлинського) про Петра Миколайовича Воєцького – «это был человек благородный, хорошо относился к солдатам».

Олександр Олександрович Бестужев (1797 – 1837) першим у художній літературі відкрив читачам Кавказ (попереду Лермонтова і Толстого), відбував військову службу як покарання і в Геленджику, і в одному із листопадових листів 1835 року дав йому характеристику – «При производстве в унтер-офицеры я переведен в 3-й Черноморский батальон, в кр. Гиленджик, на берегу Черного моря, в неприятельской земле Натухайцев. Крепость эта имеет весьма медленное и неверное сообщение с Россией, и то морем. Лишена всех средств к жизни, ибо кроме гарнизона нет души в ней. Климат средней руки; впрочем, Черноморье здешнее еще хуже». В листі останніх днів грудня 1831 року до видавців Полєвих згадує військові дії під Чиркеєм, в яких ціною в 80 солдат було відбито назад гармату, що була захоплена в Г.А. Еммануеля (1775 – 1837). Саме у серпні цього року останній отримав тяжке поранення, полишив військову службу, переїхав до нашого міста, де й був похований у 1837 році у власній усипальниці поблизу свого маєтку. До речі, необхідно згадати, що першим комендантом геленджикського укріплення був рідний дядько Петра Чайковського, а облаштуванням цієї фортеці певний час опікувався і М. М. Раєвський-молодший (син відомого в нашому краї Миколи Раєвського), коли був на посаді начальника Чорноморської берегової лінії у 1838-1841 роках. Геленджикське укріплення існувало протягом 1831-1854 років, було самоліквідоване та зруйноване під час Кримської (Східної) війни 1853 – 1856 років з причини її можливого захоплення турками.

Фото Ігоря Демчука, «УЦ».

За задумом керівника художньо-видавничого відділу історико-краєзнавчого музею в Геленджику Олександра Завалія, копія портрета П. М. Воєцького з фондів саме краєзнавчого музею доповнить галерею засновників курортного міста на Кавказі.

Олександр Михайлович Завалій своє дитинство та юність провів в Олександрії, в якій і здобув середню освіту. З отриманням спеціальної освіти працював головним художником геленджикського театру, на кіностудіях ім. М. Горького та «Мосфільм», знімався в кіно, написав декілька книг для дітей. Його художні твори зберігаються в музейних закладах та приватних колекціях.

Це заочне знайомство не відбулося би без подвижницької діяльності Віктора Петракова. Озвучення нової для нас інформації є гідним вшануванням пам’яті Віктора Васильовича, який п’ять років тому саме в грудневі дні відійшов у Вічність.

Павло Рибалко, заступник директора обласного краєзнавчого музею.