Наш Висоцький

14:38
696
views

25 січня – особлива дата для шанувальників Володимира Висоцького. Звісно, ми не забули про день народження великого поета й актора та поспілкувалися напередодні з місцевими поціновувачами його творчості.

Була ідея фан-клубу

– Сказати, що для багатьох з нас, підлітків сімдесятих, пісні Висоцького були особливими, – не сказати нічого, – розповів журналіст Володимир Бабич. – Вони входили в наше повсякденне спілкування, як сушені бички до пива: «Ой где был я вчера…», «Где деньги, Зин», «Вот пишу, а слезы душат и капают», «Встретились, как три рубля на водку, и разошлись, как водка на троих», «Страшно, аж жуть», «Говорят, шпионы воду отравили самогоном».

Смішно було б казати, що платівки з піснями, де були б такі рядки, у той час випускала всесоюзна фірма грамзапису «Мелодія». Процвітав так званий магнітофонний самвидав. На вулиці запросто міг підійти хтось із однолітків чи набагато старших і запитати: «Чув, у тебе Висоцький є?» – «Є».– «Дай переписати».– «Без проблем. Приходь зі своїм «магом»».

З будинку до будинку тягали ми пудові «Брянски», «Кометы», «Айдасы», шнури до них, пляшечки з «клеєм» для плівки – ацетоном, щоб переписати вже знайому пісню, але в іншому варіанті чи з кращою якістю. Траплялися й курйози. Якось на десяток літ старший Олег Гребенюк, прослухавши одну з моїх бобін, скрушно похитав головою: «Половина з цього – не Висоцький». Ту бобіну я записував у Віті Катеринича – любителя грати на гітарі. Вітьок монтував записи – одну пісню Висоцького «розбавляв» двома-трьома піснями Олександра Галича або Аркадія Сєвєрного, але у власному виконанні. Дуже було схоже на голос Висоцького. Були й такі (скажімо, Валера Сиднін та його брат Юрко), хто ставився до записів з особливою вибагливістю.

На мою думку, саме обмін записами Висоцького породив таке явище, як радіохуліганство (тепер це називають мовленням вільних радіолюбителів). Зібрати з кількох копійчаних деталей «приставку» під силу було кожному. Підключали її до лампового магнітофона чи програвача, і всі, хто мав середньохвильовий радіоприймач, могли в радіусі трьох – п’яти кілометрів слухати й записувати Висоцького з трансляцій «Фантомасів», «Альбатросів» чи «Улыбок скелетов». Щоправда, за порушниками радіоефірного спокою вдень і вночі полювали пеленгатори і, спіймавши на гарячому, відбирали всю радіоапаратуру й навіть електропраски.

Транслювали Висоцького не лише самосклепані радіопередавачі, а й «Голос Америки», «Бі-бі-сі». На Радіо «Свобода» була навіть постійна рубрика «Они поют под струнный звон», ведуча якої – Галина Зотова – пропонувала послухати пісні Михайла Ножкіна, Юза Алешковського, Юрія Візбора і, звичайно ж, Володимира Висоцького. Записи були б дуже чисті, якби не сумнозвісні глушилки та «плавання» радіохвилі. До речі, наприкінці кожної передачі Зотова зазначала: «Записи прозвучали без згоди та відома авторів». (В одній з пісень Висоцький згадав цей факт: «…заграница передает мою блатную старину, Считая своим долгом извиниться: – Мы сами, без согласья…»)

 Дехто, як мій друг дитинства Андрій Зайцев, полюбляв ще один спосіб поширення «самвидавівських» пісень: виставляли у вікно гучномовець від кінопроектора й на повну потужність вмикали магнітофон. Як правило, такі концерти припинялися після першого ж візиту дільничного міліціонера.

І досі замислююся: що нас, тоді 12–15-річних хлопчаків, так приваблювало у піснях Висоцького? Хто б повірив, якби я сказав, що рядки «На братских могилах не ставят крестов, И вдовы на них не рыдают, К ним кто-то приносит букеты цветов И Вечный огонь зажигает» виховували у нас почуття шаленого патріотизму? Або в те, що ми, слухаючи пісні Висоцького, досліджували його несподівані рими: «тыщ шесть – точно есть», «не спится мне – ну как бы мне не спиться – я в колесе не спица», «по Волге плавая – прохожу пороги я»? Або розуміли подвійний зміст слів: «И нас обратно к прошлому ведет Вся стройная, как “Ту”, Та стюардесса – мисс-Одесса, Доступная, как весь гражданский флот»?

Звісно, через малолітство ми були далекі від цього. Більше того, слухаючи пісні, вихоплені з контексту вистав, вважали, що не хто інший, як Висоцький, жалкує за тим, що: «В куски разлетелася корона, Нет державы, нету трона, Жизнь России и законы – Все к чертям».

Часто не розуміли й іронії Висоцького, тому, наприклад, у пісні «Об антисемитах» за чисту монету сприймали, що саме євреї «замучили, гады, слона в зоопарке», а «по Курско-Казанской железной дороге построили дачи, живут там, как боги».

Перш за все у піснях нас приваблювали розмовна лексика, цікаві сюжети та їх герої, які в тодішній пресі героями й не були: «Раз однажды гулял по столице, двух прохожих случайно зашиб и, попавши за это в милицию…», «Бродяжил, и пришел домой уже с годами за спиной. Висят года на мне – не сбросить, не продать. Но на начальника попал, который бойко вербовал, и за Урал машины стал перегонять».

 Уявляєте, якби у «Кіровоградській правді» чи в «Молодому комунарі» так подали організацію культурно-масового заходу трудового колективу, скажімо, двічі орденоносного заводу «Червона зірка»: «Раздали маски кроликов, Слонов и алкоголиков, Назначили все это в зоосаде»?

Коли подорослішали, по-іншому почали сприймати пісні Висоцького. Замислювалися, чому «Мы в очереди первыми стояли, а те, кто сзади нас, – уже едят» або хто ці зловмисники, які «Таскают – кто иконостас, кто крестик, кто иконку. И веру в Господа от нас увозят потихоньку». А рядки «Гололед на земле, гололед Целый год напролет – гололед, Будто нет ни зимы, ни лета. Чем-то скользким одета планета… Даже если планету в облет, Не касаясь планеты ногами, Не один, так другой упадет (Гололед на земле, гололед), И затопчут его сапогами» можна було слухати, коли на душі ставало особливо тоскно, коли «неймется и не спится или с похмелья нет на мне лица». Мені подобалася «Колея» («Эй , вы, задние, делай как я! Это значит – не надо за мной, колея эта только моя, выбирайтесь своей колеей»), «Песня микрофона» («Часто нас заменяют другими, чтобы мы не мешали вранью»)… Усього не злічити.

Дорослішали і ми, і творчість Висоцького. Він уже виконував балади, з’явилося більше ліричних пісень: «Здесь лапы у елей дрожат на весу, Здесь птицы щебечут тревожно, Живешь в заколдованном диком лесу, Откуда уйти невозможно», пісні стали більш філософськими, і їх, як співалося в одній пародії на Висоцького «в подъездах-подворотнях», вже не «распевал хмельной народ». Та й шанувальників його творчості наприкінці 70-х стало менше…

 Але того липневого ранку 1980-го я зробив відкриття: Володимир Висоцький мав дійсно всенародну любов («Стал певцом народным, заслуженным не став», – хто сказав, вже не пригадую). Варто було пройтися кіровоградськими Черемушками, щоб у цьому переконатися. Звістка про смерть співака облетіла миттю. З багатьох вікон лунало: «Ну, что за кони мне попались привередливые», «Перережьте горло мне, перережьте вены, только не порвите серебряные струны», «Мне не стало хватать его только сейчас, когда он не вернулся из боя»…

Смерть Висоцького спричинила новий сплеск інтересу до його пісень. Як тут не згадати сусідку Ларису Рибакову (на жаль, вже покійну), яка по крихтах збирала все, що стосувалося Висоцького, його оточення й творчості, створила кілька альбомів з газетними вирізками про співака та його фотографіями. Лариса годинами могла розповідати про тих, кому була присвячена та чи інша пісня, а коли Ніна Даниленко (теж палка прихильниця Висоцького ще з тих часів) написала у «Молодому комунарі» про захоплення Лариси, та окрилилася й самотужки створила клуб любителів творчості Висоцького. На перше зібрання прийшло чоловік двадцять – Віктор Дайдакулов, Сергій Ступа, Толя Коган… Особливо запам’ятався Костянтин, який готовий був за невідомою йому фонограмою пішки в Знам’янку йти.

 Передбачалося, що в клубі обмінюватимуться записами Висоцького, аналізуватимуть його творчість. Але вже тоді почали з’являтися піратські касети з досить якісним звуком, вийшли перші платівки «На концертах Владимира Высоцкого», а передчасна смерть Лариси Рибакової остаточно поховала ідею клубу.

Разом з тим преса зарясніла спогадами як друзів барда, так і тих, хто з ним «сидел еще в Магадане», а також «дружков по гражданской войне». Смакувалися подробиці життя Володимира Семеновича: «сколько в месяц получает и который раз женат». Оливи у вогонь додали спогади Марини Владі «Володимир, або Перерваний політ». Стало сумно й нецікаво. Для справжніх поціновувачів Висоцького (а їх і тепер чимало в нашому місті) головне – його пісні. А про особисте життя великого співака, поета, актора найкраще, вважаю, сказав духовний хрещений батько Висоцького Булат Окуджава: «Говорят, что грешил, Что не к сроку свечу затушил… Как умел – так и жил, А безгрешных не знает природа».

 

Переночувати на Ваганьковському

– Висоцьким як поетом я захопився 1979 року завдяки старшому, дуже начитаному другові Леонідові Багашвілі, з яким разом навчався на філфаці Кіровоградського педінституту, – згадав Олександр Чуднов. – До того я не сприймав Висоцького серйозно: ну, хрипить щось…

Над головою в мене – три книжки. «Нерукотворный свет» Анатолія Величковського, паризьке видання, 1981 рік. «Кобзар», видання 1961 року, у зеленій палітурці, з передмовою Рильського, – точно такі були в моїх мами, бабусі, тітки. І «Нерв» – збірка віршів Висоцького, видана 1981 року в «Современнике». Поєднання цих трьох книжок – важливе для мене.

Маю вирізки журнальних публікацій про Висоцького. Ще одна така тека – про Шукшина.

Коли я вже викладав зарубіжну літературу в педінституті, вірш Висоцького «Мой Гамлет» був знаковим у вивченні образу Гамлета. Вистави не бачив, та довіряю Козинцеву, який сказав, що Гамлет у виконанні Висоцького – грубий і необтесаний, але відповідає реаліям сучасності.

Якось 1981 року я поїхав у Москву. Поселитися в готелі було непросто, тож першу ніч мав провести на вокзалі. Тамтешня працівниця мене й направила на Ваганьковське кладовище, де сторожував її чоловік і в своїй комірчині давав притулок таким, як я. Переночував я там ще з двома гостями столиці на розкладачках, вийшов надвір і побачив поряд зі сторожкою могилу Висоцького, усю в квітах. Пам’ятника ще не було.

Висоцький для мене – як нерв. Міг передати біль різних людей, від злодія до інженера, їхні уявлення про чесність і порядність. Перевтілювався й був при цьому щирий. І про суть поета ніхто не сказав влучніше від нього: «Поэты ходят пятками по лезвию ножа И режут в кровь свои босые души».

 

Виступав недалеко
від нас

Володимир Босько не впевнений, що хриплуватий голос, який чув підлітком з магнітофона, належав Висоцькому.

– Це було в середині шістдесятих, мені було років з дванадцять – тринадцять. Наша сім’я мешкала на Кущівці. Недалеко від Семенівського провулку, біля річки, – територія, яку всі називали острівцем. Повертаючись зі школи, ми там грали в футбол, а старші – ми казали на них «бандити» – випивали, у них був магнітофон. Вони слухали блатні пісні – у виконанні чи то Висоцького, чи то іншого барда, який співав у його манері. Серед молодиків виділявся Марутовський, стиляга, на прізвисько Мак. Він носив бороду, як у Че Гевари. Надзвичайно ерудований, розумівся на літературі, знав англійську. Любив випити. Тоді популярним було алжирське вино у літрових пляшках, які називали фугасами. Мак об’їздив весь Союз, батьки його непрості були. Від нього ми й дізналися про фільм «Чаклунка» з Мариною Владі, він побачив його в Москві.

У сімдесяті роки Володимир Босько, навчаючись в Кіровоградському педінституті, випадково зайшов в універмаг УТО «Кіровоград» і купив там вінілову платівку-міньйон з чотирма піснями Висоцького в оранжевій обкладинці.

– Я любив слухати ту платівку. А батько, фронтовик, чарку перехиливши, плакав від пісні «Он не вернулся из боя». «Це ж фронтовик написав!» – казав. Я йому: «Батя, він – не фронтовик!» Батько не міг повірити. Пісня – геніальна, особливо слова: «Наши мертвые нас не оставят в беде, наши павшие – как часовые…»

Боську невтямки, як Висоцький, що гастролював по всьому СРСР, не виступив у Кіровограді.

– У Кременчуці же був, поряд! Дивно, що Єлисаветський, адміністратор нашої філармонії, не привабив його. Тут виступали суперзірки радянської естради. З моїх знайомих з Висоцьким зустрічалися Вітя Полатько й Саша Черньонков (я разом з ними в інституті вчився). Вони служили в Москві у госпіталі імені Мандрика, де обслуговувалося високе військове начальство. Кілька разів бачили Висоцького, який там добував дефіцитні ліки для знайомих, і навіть спілкувалися з ним. Несподіванкою для Віті й Саші було те, що Висоцький – невисокого зросту. Вразили його доброзичливість, відкритість. Ще й автограф взяли у Висоцького. Черньонков обіцяв мені привезти й показати, так і не показав.

Для Володимира Боська Володимир Висоцький передусім – великий поет.

– Він міг би бути просто поетом. Але, оскільки його віршів не друкували, знайшов геніальний вихід – співати під музику. Спочатку пробував, як Вертинський, під рояль. Висоцький чудово грав і на піаніно. Згодом оволодів гітарою. І відбувся як геніальний бард. Але коли його твори читаєш, сприймаєш їх як вірші, а не як пісні. Там стільки геніальних рядків! Наприклад: «Кто-то скупо и четко Отсчитал нам часы Нашей жизни короткой, Как бетон полосы…» Сильне враження справили вірші знаменитих поетів на його смерть – Окуджави, Градського, Ахмадуліної. Вони поширювалися у вигляді фотокопій, і в мене були такі.

До найсильніших текстів Висоцького Босько відносить і «Балладу об уходе в рай» (« Ах, как нам хочется, как всем нам хочется Не умереть, а именно уснуть…»), яка звучала ще в фільмі «Втеча містера Мак-Кінлі» 1975 року. А от фільм Буслова «Спасибі, що живий» 2011 року, в якому вона використана як саундтрек, розчарував – зокрема, і через високотехнологічну маску-робот обличчя головного героя.

Свого часу вразила Володимира Боська й «История болезни» Висоцького, «Ведь вся история страны – История болезни». Поезія «А мы живём в мертвящей пустоте…» викликає в нього асоціації з «Думою» Лермонтова («Печально я гляжу на наше поколенье…»). А вірш «Я не успел» вважає пророчим. Й справді, «Пришла пора всезнающих невежд, Всё выстроено в стройные шеренги, За новые идеи платят деньги, И больше нет на “эврику” надежд».