Олександр Шулешко: «Фотографія народжується в голові»

На фоні величезної, просто неймовірної кількості фотографій у соціальних мережах, на інформаційних сайтах і так далі, все одно найчастіше увагу привертають роботи справжніх майстрів фотосправи. Одним з таких в Кіровоградській області є Олександр Шулешко, з яким ми розмовляємо про секрети майстерності.

– У 2021 році фотокореспондента «Вечірньої газети» Олександра Шулешка, як кажуть, «за заслуги перед мистецтвом», визнали кращим фотокором Кіровоградщини. Не запізно для такого майстра?

– Мене це мало якось хвилює. Тому особливих нагород не було. Справа в тому, що фотографія, особливо художня, – це дещо інше. Головна нагорода – це визнання глядача. Фотографія робиться для глядача в першу чергу. У мене багато персональних виставок, у тому числі й по Україні, але це таке. Я не рахую того, що брав участь у пленерах, у спільних виставках.

– Що таке персональна виставка для фотохудожника, це визнання?

– Це можливість показати свій творчий доробок.

– Фотохудожник і фотограф – це різні речі? Мені самому важко розділити ці поняття.

– Є фотоаматор, а є фотохудожник.

– Ти на цьому наполягаєш?

– Так, не треба плутати ці речі. Фотограф, професійний фотограф з освітою – це фотограф. А людина, яка просто любить фотографію, в якої іноді виходить дуже цікаво, іноді шедеври, усе одно фотоаматор, я вважаю. Фотохудожник на Заході, щоб ти розумів, – це людина, яка проводить виставки, в якої є закупки в музеї, яка цінується, яка вміє зробити художню фотографію, тому що це професія. Це не просто так – вийшов і зробив художню фотографію, це зовсім інша категорія. Зараз ми бачимо засилля аматорської фотографії, причому всюди.

– Телефони і так далі, ми до цього дійдемо. Для себе я склав рейтинг знайомих фотомайстрів Кропивницького. У номінації, умовно кажучи, «символіка» стоїть Павло Волошин, якому вдається зафіксувати несподіване спостереження. Оперативна зйомка, репортерська – це Ігор Демчук, а ось пейзаж, портрет – це Шулешко. Погоджуєшся з цим?

– Ні! Тому що справжній фотограф, якщо він професіонал, мусить уміти все, бо йому дозволяють освіта, трішки таланту й наполеглива праця, кожен день, кожну хвилину, цим треба жити, розумієш? Якщо щось виходить лише іноді – це фотоаматор.

– Але ж у кожного є своя ніша, ні?

– Ні, немає такого. Звісно, одному до душі одне, іншому інше. Не можу сказати, що Демчуку до душі репортаж, він і пейзаж може зняти чудовий, бо він професіонал. З о-сві-то-ю, ще раз підкреслюю. Щоб зрозуміти, що таке фотографія, треба розуміти, що це, перш за все, професія. Як журналіст має бути фаховим, так і фотограф, ким би він не працював, чи він фотокор, чи займається художньою фотографією, має бути фахівцем, бажано з освітою.

– Спеціалізований виш?

– Так, де викладають професійну фотографію, це як інженер-технолог на «Ельворті», це професія, якої набувають, якої вчаться, до речі, дуже довго. Люди, яким купили фотоапарати та які вже на другий день кричать, що вони фотохудожники, – вибачте. Тим більше, що фотографія перейшла в іншу технологічну площину в зв’язку з розвитком комп’ютерної техніки. Звісно, є талановиті люди, але все одно це не виключає того, що кожного дня потрібно вчитися, розвиватися й розвивати свій світогляд.

– Ми підійшли до теми: з чого починав і що зараз? У тебе органічно відбувся перехід від старої фототехніки до цифрового фото?

– Якщо фотограф з освітою, то без різниці, на чому працювати. Я колись працював на камері з міхами, пам’ятаєш, які були в фотоательє? Коли знімали на документи, фотограф знімав кришечку, накривався чорним простирадлом…

– Зараз вилетить пташка?

– Так.

– А на якій техніці цікавіше працювати – зараз чи на тій, що була колись?

– Працювати завжди цікаво, якщо любиш професію, розумієш? Якщо це справжній хірург, в якого був простий інструмент, він працював ним, і все вдавалося. Зараз сучасна техніка, комп’ютери, і т.д, але він працює і з цим, тому, що це про-фе-сі-я.

– Все-таки фотосправа зараз настільки комп’ютеризована, що для мене це китайська грамота, чесно скажу, а колись було все просто – сфотографував, проявив, і на цьому все.

– Це не просто було, бо процес зйомки та проявки був досить складним, і це було доступно небагатьом, маю на увазі рівень. Згадай, як мало було колись професійних фотографів у нашому місті.

– Так, але фотоапаратів було багато. А правильною була приказка: «Хочеш когось розорити – подаруй фотоапарат»?

– Правильна, вона й зараз працює, бо чим далі, тим фотографія стає і технологічнішою, і дорожчою, дорогим захопленням, маю на увазі справжню фотографію. Щоб бути на рівні, потрібно не відставати від техніки, яка щодня розвивається та змінюється. В Японії взагалі пішли на сто років вперед, міняється абсолютно все, але, як і колись, потрібно бути спеціалістом хоча б для того, щоб розбиратись в проявниках.

– У хімії?

– А як же! Ти мав бути і хіміком, і технологом, і художником одночасно. Навіть фото на документ, які ж не просто так робили в фотоательє.

– Хочу все-таки порівняти, зараз складніше?

– Ні.

– А момент народження фото, він же зараз не такий хвилюючий, коли ти в темній кімнаті з червоним світлом, і раптом на папері дивним чином проявляється образ?

– У цьому сенсі так, цього зараз немає. Світла кімната й білі комп’ютери. Оцієї таємничості, яка була раніше з плівковою фотографією, вже немає. Хоча й тоді фотограф знав, що в нього з’явиться. Зараз хлопчики з камерами зразу дивляться на екран апарата – що вийшло? Нормальні фотографи на екран не дивляться, ми вже знаємо, що буде, ми раніше налаштували апарат.

– Плавно переходимо до художньої фотографії?

– Так, щоб зробити художнє фото, для цього потрібно працювати й працювати над собою, цілодобово розвиватися, розвивати навички. Це ж не просто – вийти в місто й зробити цікавий, підкреслюю, художній знімок.

– Ти ходиш за темою чи об’єктом чи вони самі тебе знаходять?

– Коли як. Звісно, у мене є улюблені теми, тому я знаю, коли, що та як. А для цього потрібна підготовка до зйомки, бо це не просто – вийшов з фотоапаратом, і все.

– У мене це просто – побачив і зняв на телефон, буває, що виходить.

– Виходить для фейсбуку, давай так. Навіть коли твоє фото беруть в газету, то це тому, що це факт. А щоб зняти архітектуру, об’єкт, потрібно знати прогноз погоди, знати, в який час доби вийти на будинок, які там тіні, усе оце й багато іншого потрібно врахувати до зйомки. Фотографія народжується в голові фотографа, і тільки потім – у фотоапараті. Це обов’язково.

– А пейзаж? Бо архітектура статична, а пейзажі далеко, та ж Злинка, де може не бути сонця, чи допомагають світлові фільтри?

– Це теж праця, перед тим, як кудись поїхати, я дивлюся прогноз погоди, вибираю час доби, щоб зробити щось цікаве, а не просто поїхати й сфотографувати каменюки. Це може будь-хто, хоч з телефона, розумієш? А щоб зробити цікаву фотографію, яка приверне увагу, в якій є душа… В принципі, скажу ще одне: фотограф показує себе через фотографію. Тим же кольором і світлом. Фотографія українською буде світлопис, фото-графія – малюнок світлом, тобто світлопис. Фотограф малює світлом, неважливо за допомогою якої техніки, але це величезні знання, щоб в долі секунди, скільки триває витримка, зафіксувати картину.

– Художнику легше?

– У них свої проблеми, те ж світло, натура, а фотограф має вловити мить, але щоб її вловити, потрібно довго готуватись.

– А щодо портрету, ти вивчаєш психологію людини, як вивчаєш пейзаж? Хто і що? Чи просто – гарний типаж, і все?

– Обов’язково, хоча може бути й типаж, але перед тим, як фотографувати, я розмовляю з людиною, хоча б і з абсолютно незнайомою. Для того, щоб зробити гарний портрет, – спілкування в першу чергу. Мені треба якось налаштувати атмосферу, порозмовляти, для того, щоб вийшов гарний портрет, – людина має довіряти фотографу. Не дивитися на фотоапарат і чекати, що зараз вилетить пташка, ні. Він має бути розслабленим, з ним потрібно спілкуватися.

– У цей момент ти психолог?

– У якійсь мірі так, як художники, так і фотографи, мають бути психологами, нас цьому навчали.

– Я до чого веду, на твоїх портретах, досконалих у плані композиції, я бачу людину, на відміну від серій портретів в соціальних мережах, коли фотографують всіх без розбору й кажуть, що це обличчя міста, але його не видно. У тебе інше. Це постановочні портрети чи по-іншому й не буває?

– Не зовсім, портрет теж може бути різним. І репортажний портрет може вийти чудовим, і постановочний теж, а коли стилі змішуються, виходить щось інше. Тому я кажу про спілкування, потрібно щось підказати моделі, як сісти, як повернутися, але одночасно я оцінюю модель, бачу фон, світло, перспективу, одяг. Усі ці речі мають значення.

– Чому чорно-біле, адже кольорова фотографія – це ж був прорив, вона показує людину, якою вона є. А ви робите чорно-білий портрет, і він виграє в порівнянні з кольоровим.

– Мабуть, ти просто підготовлений, тому тобі більше подобається чорно-білий, а насправді різниці немає. Деякі краще виглядають у кольоровому форматі, деякі в чорно-білому. Це все залежить від сюжету. Це професіоналізм теж, бо я завчасно бачу, чи це буде ЧБ, бо вона буде кращою саме для цієї людини, чи це буде кольорове фото.

– Ось так? Ти не просто вирішуєш, що буде чорно-біле, а спочатку дивишся на людину? Це не просто фішка?

– Це рішення приходить в процесі. Фішка це у дітей, у нормального фотографа такого немає, є професіоналізм.

– А є улюблені портрети?

– В принципі, вони всі улюблені, бо я їх робив. Якщо я їх показую, значить, вони вдалі, тому я їх і показав. Хтось з відомих фотографів сказав, що перш, ніж показати фотографію, якщо ти вважаєш її достойною, ти повинен сто тисяч фотографій викинути на смітник. І це правда, плюс-мінус, бо для того, щоб показати людям художню фотографію, треба стільки перелопатити, стільки навчатись для того, щоб це дійсно була фотографія.