Пережили дві війни й два голодомори

10:18
667
views
Фото Ігоря Демчука, «УЦ».

Тетяна Чорна перебралася в Кропивницький, рятуючись від війни, яка увірвалася в рідний Харків. Серед небагатьох речей взяла з собою дві вишиті домоткані сорочки, яким – більш ніж по сто років, спадок від бабусі. Тетяна й сама – рукодільниця, а ще досліджує вишивальницькі техніки. Але в таємні коди, начебто приховані у давніх узорах, не вірить. І про війну, і про вишивання вона розповіла «Україні-Центр».

У те, що буде повномасштабна агресія, Тетяні не хотілося вірити, хоча передчувала.

– А тієї ночі прокинулася від вибухів з боку Салтівки. Там часто феєрверки запускали. Подумала: знову якийсь мудак… Згодом зрозуміла: війна. Встали син, невістка. О сьомій ранку вже була на роботі. Заступник директора теж прийшов: «Так і знав, що два дурні являться». Видала швиденько зарплату. А наш район уже обстрілювали. Син – він зараз воює – пішов у військкомат, звідти й зателефонував: «Забирайте малого, виїжджайте». Зібралися ми з невісткою, зібрали малого – йому до двох років – і поїхали. Вибиралися волонтерським бусом. Тепер у Кропивницькому живемо. Наш будинок в Харкові цілий, Бог милував. А в сусідів – вікна вибито…

Далі – про вишивання. Захопилася ним у старших класах, наприкінці 1970-х. І не тому, що українкою себе відчула – вважала себе частинкою радянського народу. Тетяну привабили ілюстрації вишивок у материних книжках з домоводства, у радянських жіночих журналах.

– Вишила собі сорочку червоними та чорними нитками, її побачила бабуся, Катерина Каленик, 1902 року народження. Вона дістала зі скрині, із самого дна, дві свої лляні сорочки, вишиті в дівоцтві. «На смерть», – пояснила. Побачивши їх, я відчула культурний шок – такі гарні! І поставила за мету врятувати бабині сорочки. Врешті-решт пошили їй з мамою полотняну. Бабуся ще пожила довгенько. У 1991 році не стало її.

Заволодівши бабиними сорочками, вона «захворіла» вишиванням ще сильніше.

– Кинулася по магазинах – нема тканини. Усе місто оббігала, поки знайшла вовняну, латвійського виробництва. Зробила копію бабиної сорочки. Освоювала давні техніки. У бібліотеках шукала літературу. Просила бабусю обійти подруг, щоб купити в них сорочки. Виявилося, не зберегли. Залишилися тільки бабині дві. Пережили дві війни, дві голодовки. І ось – третя війна.

– З першого курсу на всі екзамени я одягала вишиту сорочку, – Тетяна розповідає про навчання в Харківському інженерно-економічному інституті. – І ні однієї четвірки не отримала – тільки п’ятірки. Сорочка була як талісман. І лише раз у мене запитали, чому так вбралася. Викладач – розумний і людина хороша – довго мене мучив запитаннями, а потім: «Чому на екзамен з марксистсько-ленінської філософії прийшли в вишиванці та з хрестиком на шиї?» Той хрестик теж – талісман. Мене в ньому похрестили.

Закінчивши інститут, Тетяна Чорна захистила кандидатську «Автоматизація систем керування газового господарства». Працювала програмістом, тепер – бухгалтером. А хобі не міняла – вишивала й вишиває. Чоловік, науковець-фізик, покійний вже, спокійно ставився до цього. Казав: «Аби тільки не телевізор».

Про особливості слобожанської вишивки, про її відмінність від узорів інших регіонів автор цих рядків не став запитувати – надто складна наука. Кому цікаво – можете прийти на майстер-класи, які Чорна проводить у кропивницькій школі «Крок», і розпитати. Можете ознайомитися з виданою кілька років тому книжкою-альбомом «Традиційне народне вбрання Харківщини». Її упорядник – Галина Лук’янець, співачка, дослідниця фольклору Слобожанщини. Тетяна Чорна теж брала участь у створенні книжки.

Проте кілька Тетяниних думок щодо вишивання автор цих рядків все ж зафіксував.

Наприклад, Чорна припускає, що на її батьківщині в давнину вишивали білим по білому через брак кольорових ниток, а не тому, що були витонченими естетами. Мовляв, якщо на заході були доступні французькі, німецькі кольорові нитки, то на Слобожанщині – переважно білі. Іноді їх фарбували дубом, кропивою, але то – недовговічні барвники. Коли появилася кольорова заполоч, почали використовувати її.

– Людям хочеться кольору, – знає Тетяна Чорна.

Також вона виявила споріднені узори (по-слобожанськи – «взори») на сорочках, виготовлених у різних регіонах.

– Побачила якось слобожанську сорочку, дуже схожу на ті, які на заході України поширені. Галя (Галина Лук’янець. – Ред.) пояснила: виготовлено її в Золочеві на нашій Харківщині, де живуть нащадки переселенців із Золочева на Галичині. Світ – глобальний. Зустрічаються однакові техніки вишивання у наших предків, у мамлюків, в османів, у іспанців, у японців. Не ми ж японців і мамлюків навчили! Через козацьку старшину від османів перейшло до нас. Лягло на наш грунт – і добре.

Згадала Чорна й Шарлотту Брокар – дружину Генріха Брокара, про якого кажуть, що відмив Росію, наситивши її ринок милом. Шарлотта ж, зацікавившись, як українки вишивали хрестиком, придумала те, що тепер називається схемою вишивки. І тим самим запровадила моду на хрестик.

Інша важлива деталь: у давнину дівки вишивали сорочки головним чином до заміжжя, бо потім не мали на це часу. Вишивали вечорами, після виснажливої роботи в господарстві. Дуже хотілося краси. На думку Тетяни Чорної, прислів’я «Дівки шиють та співають, а мати поре та плаче» можна застосувати й до вишивальниць. Вишити більше трьох сорочок за сезон було неможливо. А ще складніше – виготовити полотно. На Слобожанщині його пряли з льону, улюбленого матеріалу Чорної.

Не почувши від Тетяни слова «вишиванка», автор цих рядків запитав: вона принципово не визнає його? Виявляється, ні. Каже «сорочка», бо так говорили раніше, зокрема й її баба. Але проти терміну «вишиванка» нічого не має.

Зате посміхається, коли чує про енергетику вишиванки, про прихований у ній генетичний код. Ще й не вірить, що українці мазали в хатах долівку з глини, щоб підтримувати таким чином зв’язок з природою, з Космосом.

– Людоньки! Моя баба через ту долівку застудилася, хворіла. І так раділа, коли мій батько застелив дерев’яну підлогу.

Почувши це, автор цих рядків нагадав про відому спеціалістку з етнографії Оксану Косміну, яка теж вважає енергетику виключно сферою народного господарства й намагання прив’язати її до рукоділля називає мистецтвознавчим дикунством. Та Косміна для Чорної – не великий авторитет, оскільки теж користувалася в своїх книжках непідтвердженими даними. Виявляється, немає згоди й в етнографічному товаристві.

На запитання, як вибрати пристойну вишиванку, Тетяна каже:

– В Україні є непогані фабрики. Наприклад, харківська «Слобожанка». Ціни – приємні. Рекомендую. Луцька «Едельвіка» теж гарні робить. Або збирайте гроші й замовляйте у вишивальниці. Можна й самому вишити. Приходьте вчитися.