«Перше, що питаємо одне одного, – скільки загинуло рідних»

10:17
678
views
Фото Ігоря Демчука, «УЦ».

Зараз ніхто точно не скаже, скільки з 80 тисяч переселенців, яких прийняла Кіровоградщина з початку великої війни, знайшли тут роботу. Звісно, їх набагато більше, ніж у статистиці Державної служби зайнятості, яка днями повідомила, що за її сприяння в області працевлаштовано 192 таких особи. Про гарних спеціалістів з числа осілих у нас переселенців часто дізнаємося з неофіційних, але цілком достовірних джерел. Наприклад, знайома кропивничанка розповіла, що лікується в уролога, який приїхав з Донеччини, і дуже ним задоволена. Подібним чином я дізнався й про Сергія, переселенця з Маріуполя, який працює перукарем у салоні «Тетяна» на вулиці Академіка Корольова.

З перших хвилин спілкування із Сергієм переконуюся, що натрапив на людину, захоплену історією свого краю. Він готовий розповісти про це починаючи з часів Кальміуської паланки. Каже, що й сам – козацького роду, що склав генеалогічне дерево. Але мене більше цікавлять події 2014-го й наступних років.

Виявляється, Сергій з вікна свого офісу (тоді ще в ріелторській компанії працював) бачив, як у травні 2014-го деенерівці захоплювали Маріупольську міську раду.

– Від того моторошно було. У центрі міста стояла військова частина, її теж захопили. Позакривалося багато магазинів, у тому числі «АТБ». Деенерівці «віджимали» машини маріупольців. Поки народу не увірвався терпець. За підтримки місцевого населення атовці визволили місто.

На запитання, чи були серед його знайомих прихильники ДНР, Сергій спершу відповів, що ні. А через мить додає:

– Був один, уже помер. Мій колега по ріелторській роботі. Він шахіст пристойного рівня. Захоплювався фантастикою. Людина-загадка. Мабуть, щось нафантазував собі й пішов воювати за ДНР. Я дізнався про це після його смерті.

– Я поєднував роботу ріелтора й перукаря, – пояснює Сергій. – Обидві – цікаві. Мама теж перукарем працювала, сорок років. І теж на чоловічих стрижках спеціалізувалася. Я вивчився на перукаря в 28 років, уже маючи вищу освіту, попрацювавши в металургії. Потягнуло до творчості.

Почувши про металургію, питаю про Володимира Бойка, який до роботи в парламенті керував Маріупольським металургійним комбінатом імені Ілліча і був удостоєний звання Героя України: чи не зустрічалися десь у цеху?

– Володимир Семенович? Легендарна особистість. На зборах колективу бачив його. Він жив роботою. Робітників не цурався. У цехах бував. І цигарку за цигаркою курив. Навіть коли виступав з трибуни. За пів години – пачка «Біломору».

Начуваний від інших переселенців про бурхливий розвиток Маріуполя після визволення від деенерівців, запитую Сергія: чи згодний він з такими характеристиками?

Той підтверджує:

– Усе так і було. Завдяки децентралізації у бюджеті Маріуполя залишалося більше податків, вони спрямовувалися на міську інфраструктуру. Дороги зробили ідеальні, лікарні обладнали. Найбільший у Європі фонтан побудували. Гарно було. І люди в нас добрі – бо біля моря. До 2014 року нас було півмільйона. Потім переїхали донеччани, які не схотіли жити в ДНР, і нас стало 700 тисяч. А прийшли росіяни – і все знищили.

Далі – про війну:

– Прокинувся 24 лютого, як завжди, о шостій. Дружина плаче: почалася війна. Стало гірко. Вісім років місто тримало щит. Стояли в нас «Азов», прикордонники, морські й сухопутні. Блокпости в місті. А обстрілювали нас до 2016 року. Ми адаптувалися до війни, і думки виїжджати не було. Та й ЗМІ запевняли: Україна дасть відсіч. Хіба ми думали, що через два дні орки зайдуть з Криму й ударять Маріуполю в спину? Першу колону, 600 одиниць техніки, наші розбили у першому бою. Коли я виїжджав з Маріуполя, спілкувався із людьми із сіл під Бердянськом, вони розказували: у такій паніці втікали тоді загарбники! Але росіяни підтягнули нові сили, і 1 березня Маріуполь опинився в оточенні. У місті – ні тепла, ні води, ні електрики. І найстрашніше – без зв’язку. Ми не знали, що діється за межами міста. Я з дружиною забрали мою матір – їй 84 роки – до себе. Потім, рятуючись від обстрілів, перебралися в безпечнішу квартиру. Чи мали що їсти? Були деякі запаси. Жінка багато консервації наготувала. Поки не позакривалися «Метро» і «Порт-сіті», скупився там. Найдовше працювала мережа супермаркетів «Дзеркальний». Потім купити харчі стало ніде. Коли розбомбили «Епіцентр», голодні люди кинулися туди. І не обме­жилися харчами. Тягли усе. Почалося мародерство. Аптеки, магазини одягу оббирали.

Поліції, пожежної служби, швидкої допомоги не було. Гуманітарної допомоги – ніякої. А мер утік на другий день. Довше всіх міських начальників працював директор водоканалу. Їхні машини розвозили воду в мікрорайони. Готували їжу ми на вогнищах біля будинку. А морози цієї весни в Маріуполі були як ніколи раніш сильні. Авіація бомбила центр міста регулярно, починаючи о четвертій ранку і о двадцять другій вечора. Гадаю, це була помста маріупольцям за те, що 2014 року вигнали з міста отих гнид. І пологовий розбомбили, і драмтеатр, і художній музей Куїнджі, і ще багато чого. Від центру нічого не залишилося. Потім, увійшовши в місто, орки забрали з музею Куїнджі картини Айвазовського. Я з дружиною і мамою вибралися з Маріуполя за кілька днів до того, 15 березня. Їхали своїм авто. Воно вціліло завдяки тому, що не стояло в гаражі, коли обстрілювався той район. Гараж зруйновано. Коли ми виїжджали, організованої евакуації ще не було. Навіть по місту пересування було обмежене, наші військові не дозволяли, бо велися бої.

Речей із собою ми взяли мінімум. Бо в машину небагато поміщається. Та й хіба зберешся толком, коли бомблять! Я відростив велику бороду. Бо поголитися, помитися не було можливості. Спочатку набирали талу воду із водостічної труби. Потім вона стала непридатна для миття – через сажу, бо місто горіло. З 25 лютого я не їв хліба. Дорогою на Запоріжжя купив, з’їв скибку з чаєм. Як мені смакував той хліб!

У Кропивницькому Сергій і його рідні оселилися у квартирі приятелів, яка пустувала.

– Тут нам подобається. Прибудинкова територія – огороджена. Люди виділили місце для мого авто. З розумінням поставилися. Питали, можливо, потребую чогось. Але я – з тих, хто покладається на себе й Бога. Господь і розпорядився, щоб я знайшов гарну роботу. Прийняли мене в перукарню «Тетяна». Власники, Тетяна й Діма, – чудові люди. І колектив гарний.

За словами Сергія, він час від часу зустрічає в Кропивницькому земляків.

– Упізнаю своїх по говірці. А одна жінка, яка прийшла в «Тетяну» зачіску робити, мене першою впізнала. Вона мене бачила в Маріуполі в салоні краси. А ще виявилося, що я як ріелтор займався її квартирою. Приємно зустрітися із земляком. Перше, що питаємо одне одного, – якого числа виїхали та скільки рідних загинуло. Один знайомий – він зараз у селах Приазов’я гуманітарну допомогу надає – втратив 14 родичів. У тому числі брата, тещу. Теща згоріла заживо. Люди вибиралися з квартир по водостічних трубах, а вона була прикута до ліжка…

Щоденно тут стрижу військових. Розмовляємо про війну. Вони кажуть, що відіб’ють всі міста, які нині окуповані. Сподіваюся на це. Із задоволенням візьму участь у відбудові Маріуполя.