Від міста – ордер лікарям

10:07
556
views

Приводом познайомитися з Галиною Жулею було те, що вона з чоловіком як лікарі-переселенці перед професійним святом отримали ордер на службове житло в Кропивницькому. Наша розмова відбулася в амбулаторії № 5 Центру первинної медико-санітарної допомоги № 2, де Галина Жуля працює сімейною лікаркою. А ще кілька місяців тому трудилася в такому ж закладі Сєвєродонецька.

 

– Нашу амбулаторію росіяни зруйнували в лютому. З артилерії обстріляли. Гарна була амбулаторія. Після ремонту, добре умебльована, обладнана. Обстрілювався й район, де ми проживали. Тому наші військові попросили переміститися в інше місце. Ми – я, чоловік і шестирічний син – перебралися до чоловікової матері. Востаннє були біля своєї квартири 5 березня. Зайти всередину не змогли, бо снаряд влучив у сусідню квартиру, наші двері заклинило. У свекрушиній квартирі – не набагато безпечніше. Однієї ночі такий обстріл був, так будинок трясся! Дуже налякався Макар, син. Питав, чи помремо. Довелося татові застосовувати знання дитячої психології, він же – психіатр. І вирушили ми до нього на роботу, у міську лікарню. Громадський транспорт не їздив, тож через усе місто йшли, навантажені найнеобхіднішими речами. Ще й собачка та два хом’яки. Росіяни обстрілювали й лікарню. Руйнували корпус за корпусом. З пацієнтів залишилися ті, кому не було куди повертатися. Адже внаслідок обстрілів багато людей залишилося без житла. І з психіатричного відділення не всіх хворих забрали родичі. Почастішали загострення хвороб. Виникли проблеми з медикаментами, бо аптеки в місті – розбомблені. Але їсти було що – доставлялася гуманітарна допомога, про це подбало керівництво лікарні. 24 березня ми наважилися виїхати з міста. Зробили б це й раніше, але машина не завелася. Щось у ній замерзло, бо стояла надворі. Перед від’їздом ми просиділи дві ночі в підвалі. Гриміло, скло сипалося. Було страшно: а якщо завалить? Того ж 24 числа стався перший авіаудар по Сєвєродонецьку. Отже, шанси на евакуацію зменшувалися: хто повезе тебе, коли бомби падають? І все ж ми вибралися. Поїхали в напрямку Дніпра. Зупинилися в селі у свекрушиного брата. Почали з чоловіком шукати роботу. У тій місцевості її не знайшлося. Опублікували оголошення на сайті з пошуку роботи. Були пропозиції, у тому числі з Польщі. А потім Дар’я Євгенівна Думен, колега з Кропивницького – я з нею навчалася в Луганському медуніверситеті, – зателефонувала: «Чого ви там сидите? Тут є вакансії». Ми й поїхали. Свекруха в брата залишилася. Винаймаємо квартиру в селищі Новому. Чоловік там влаштувався в психіатричній лікарні. А мені тут місце знайшлося. Син – у садочку в Новому. Ума, Фіся й Піпін – теж з нами, – Галина Жуля має на увазі собаку й хом’яків.

Також вона розповіла, що вже побувала з чоловіком у двокімнатній квартирі, ордер на яку отримали. Помешкання потребує ремонту. Починатимуть його, уладнавши різні формальності.

А їхньої квартири в Сєвєродонецьку вже немає. Згорів увесь будинок. Машина – теж. Про це Жулі дізналися з відео в Інтернеті.