«Мамо, я вас усіх люблю»

10:45
1842
views

27 червня Аллі Порплиці виповнилося б 22 роки. 8 травня вона загинула, обороняючи «Азовсталь». Як дівчина із села на Кіровоградщині потрапила в легендарний «Азов»? Що їй довелося пережити у блокаді? Які мала плани до війни? Про це розповіла Аллина мати – жителька Павлиша Лариса Порплиця.

Народилася Алла в Омельнику тодішнього Онуфріїського району. Коли закінчила вісім класів, сім’я перебралася в Павлиш. Навчаючись у тамтешній школі, Алла захопилася суспільними науками.

– Спасибі вчителеві-історику Постригану, який помітив Аллу. А вона старалася, до першої ночі сиділа, готуючись до уроків. Цікавилася суспільними процесами. Казала, треба відмовлятися від радянських назв. Восьмого березня не визнавала. Я їй: «Доця, не розказуй мені про політику. Моя політика – вас, дітей, нагодувати, одягти та взути». А вона – на своєму…

Вищу освіту Алла здобула в Кременчуцькому національному університеті імені Остроградського. Спеціальність – еколог. Там же, у виші, зустріла кохання.

– Вони разом вчилися й підробляли в піцерії. Якось я запитала Андрія, чим моя Алла сподобалася. Він пояснив: «Бо не така, як усі. Інші дівчата, як ті кози, скачуть, плітки збирають, а Алла – серйозна». Потім вони переїхали в Маріуполь. Андрій служив в «Азові», це була його мрія. Хороший хлопець. З добрим серцем. І обоє – за Україну. Алла мріяла про службу в поліції. Коли появилося вільне місце в «Азові», з нею уклали конт­ракт. Спочатку працювала з документами, а як війна почалася – стала солдаткою. До того працювала в Маріуполі в «Ельдорадо», ще в якомусь магазині одягу. Їй трапилася була добре оплачувана робота в кол-центрі. Алла й співбесіду успішно пройшла. Та коли дізналася, що треба говорити російською, відмовилася. Сказала, що вона – українка й буде спілкуватися рідною мовою. Алла й у магазині одягу з покупцями говорила тільки українською. Багатьом не подобалося, бо Маріуполь же – російськомовний. І я їй радила: «Алло, не треба, ти ж не зміниш світ». А вона: «Ма, я ніколи не брешу, не краду, нічого не боюся та завжди відстоюю своє право». Отака. У грудні минулого року Андрій запропонував Аллі побратися. І так ефектно це зробив! Алла була вдома, як приїхав чорний джип, у ньому – четверо військових: «Порплиця Алла?» – «Так». – «Ти людям гроші винна, їдеш з нами». Їй – мішок на голову, в машину, повезли. Алла потім розказувала, що дуже злякалася: й теліпало нею, і руки мліли. А то був розіграш. Привезли її, виводять з машини, там Андрій зустрічає. Феєрверк, квіти. Вони збиралися в лютому розписатися і в Італію поїхати на відпочинок, де Андрієва сестра живе. Алла посилено вчила англійську, щоб вільно почуватися в Європі. Любили одне одного, берегли. Питаю Аллу: «Лаєтеся?» Вона: «Навіщо жити разом, щоб лаятися? Якщо він неправильно щось вчинив, кажу, щоб надалі так не робив». Не сварилися, дружно жили, їсти готували разом. А сталося так, що розписалися на «Азовсталі». 10 квітня. Командир зареєстрував шлюб.

За словами матері, Алла дуже дбала про молодших сестру й брата, Дашу й Сашка.

– На 16-річчя я вирішила подарувати Аллі золотий ланцюжок. Вона як почула, каже: «Ма, золото – не цінність. Навіщо воно мені на шиї? Краще щось потрібне купити чи відпочити за ці гроші». Дала я їй гроші, а вона за них Дашу повезла в піцерію в Кременчук. Потім в Маріуполь возила, щоб сестричка море побачила. Коли приїздила додому, привозила гарні гостинці Даші й Саші. Якось Дашу взяла в Кременчук, щоб покатати на надувній кулі. Кажу: «Аллочко, навіщо? Так тяжко заробляєш ті гроші». Вона й чути не хотіла про це. Планувала оплачувати навчання Даші в інституті. У перший день війни мені переказала гроші. Я відмовлялася. А взагалі ми були великими подругами.

Про військову службу Алла матері, ясна річ, багато не говорила.

– Аж на п’ятий день війни вислала мені фото своє, в бронежилеті й з автоматом. І заспокоїла: «Ма, автомат і бронежилет – на всякий випадок. Воювати не буду». Алла не дозволяла, щоб я їй часто телефонувала. Скаже як відріже: «Ма, давай без зайвих питань. Не дзвони мені, сама подзвоню». Мені так хочеться подзвонити, а терплю. А вона як зателефонує, то похвалить мене. Мовляв, я молодець, бо Андрієва мати через кожних пів години дзвонить. Опинившись в блокаді, вона казала, що дуже хочеться помитися, переодягтися. Вони й голодували. Багато Алла не розповідала, більше цікавилася, як ми. А що ми? Робота, город, хазяйство. Навчала Алла мене по телефону, як поводитися під час повітряної тривоги. Радила в погребі ховатися, зробити там запаси їжі, яка не псується. Переживала за нас. На двадцятий день війни телефонує і, плачучи: «Мамо, я вас усіх люблю».

У смерть дочки Ларисі Порплиці не вірилося. Була надія, що Аллу з іншими дівчатами евакуйовано на підконтрольну Україні територію.

– Не вірила й тоді, коли сказали, що тіло – в Києві. (Разом з іншими загиблими «азовцями» доставлено в столицю для експертизи ДНК. – Ред.). Поки Андрій не подзвонив з полону й не підтвердив: загинула. Я такі надії на Аллу покладала! Та сталося так, що живу, а дитини немає…