Син двох матерів

09:57
1389
views
фото Ігоря Демчука, «УЦ».

В рамках 52-го фестивалю театрального мистецтва «Вересневі самоцвіти» театр Кропивницького показав прем’єрну виставу «Мати» за п’єсою Карела Чапека «Ціна життя». Там немає другорядних ролей. А в одній з головних – нова людина, нове молоде обличчя: наймолодшого сина – Тоні – зіграв дев’ятнадцятирічний Ігор Полєвой.

Режисер Сергій Курчев подарував акторам та глядачам цікаву «фішку»: роль матері по черзі грають Надія Мартовська та Інна Дорошенко. Надію бачили на прем’єрі, Інна грала 14 жовтня. Як з двома мамами живеться на сцені Полєвому? Ми зустрілися біля театру й поговорили.

– Ігоре, ви не місцевий. Звідки й коли приїхали в наше місто?

– Я з Покровська Донецької області. Приїхали до Кропивницького пів року тому – я з мамою та її подругою. Жили спочатку в гуртожитку для переселенців, потім винайняли квартиру.

– Дорога сюди була спокійною, безпечною?

– Так, досить швидко доїхали. Щоправда, ніч напередодні від’їзду була неспокійною – поряд вибухало. Мама за мене переживала, хотіла вивезти в безпечне місце. Одного разу залунала сирена, мама запропонувала спуститися в підвал, а я сказав: «Коли зірветься поруч, тоді піду». Хвилини за дві рвонуло так, що ми поспішили до підвалу. Потім вирішили їхати.

Місто спеціально не обирали. Сказали, що в Кропивницькому приймають переселенців, є де жити, і ми сюди приїхали й тут зупинилися.

– Чому театр? Чим ви займалися до війни?

– Ще в школі я був активним учасником театральних мініатюр. Згодом записався до театрального гуртка. Після школи вступив до театрального училища в Дніпрі. Встиг отримати диплом якраз напередодні війни.

Тут, у Кропивницькому, спочатку думав, що єдиний театр – ляльковий. А потім мама сказала, що є драматичний. А він ще з такою історією! Прийшов на співбесіду, мене взяли «подивитися». Спочатку вводили в масовки різних вистав, а потім запропонували таку серйозну роль.

– Як ви це сприйняли?

– Мені взагалі було страшно від того, як мене сприйме колектив. Усі давно один одного знають, дружать, а мені треба вливатися. Але все вийшло так добре. Крім того, що всі – привітні, чудові люди, ще й режисер сказав, що я буду грати Тоні. Не зрозумів, не повірив. Прочитав п’єсу – нічого собі!

Вживатися в роль було не те щоб складно, а спочатку незрозуміло. Усе залежало від колег, бо я боявся щось не так зробити. Боявся підвести акторів такого рівня. Серйозно зайнявся собою – від дикції до проживання ролі. Зрозумів, що і я неповнолітнім був таким, як Тоні, і щось додавав від себе. Вдячний режисеру за шанс, який він мені дав. Інколи він залишав мене одного й займався індивідуально, допомагав «зробити» вірші, які звучать зі сцени. Колегам – окреме дякую. Не відчував дискомфорту, усе так по-домашньому.

– Як тобі грати з двома мамами? Вони ж різні.

– Так, різні. Кожна по-своєму Мама. Я спочатку грав за шаблоном. Потім, в залежності від актриси, змінювався Тоні. З Надією він не такий, як з Інною, і навпаки. Від них йде різна енергетика, різні емоції. Вважаю, що на прем’єрі мені вдалося зіграти Тоні, якого ми робили з Надією. Тепер зіграв сина пані Інни.

– Як на прем’єру відреагувала ваша мама?

– Мені на сцені подарували квіти. Я пішов віддати їх мамі, а вона мені простягає букет. Спочатку обмінялися, а потім я обидва їй віддав. І почув: «Синку, ти молодець, умнічка».

– Як вам у нашому місті? Додому хочеться?

– Подобається місто. Подружився з колегами. Таке враження, що це моє рідне місто, що я тут сто років прожив. А іноді гляну на сонце – яскраве, ласкаве, але відрізняється від того, домашнього, сонця. Зате у мене тут є театр.

Previous articleВона – Лєна. Їй 25
Next article«Культурний фронт»
Заступниця головного редактора «УЦ». Родом з Донбасу, з шахтарської родини. Кіровоградщина - історична батьківщина. З вчителюванням не склалося, з журналістикою «потоваришували». Люблю і вмію слухати мудрих людей. І писати про них.
SHARE