– Ми – захисники України, а не жертви техногенної аварії. Заслуговуємо відповідного до себе ставлення, – наголошує кропивничанин Ігор Мандрика, голова обласного відокремленого осередку Всеукраїнської спілки ліквідаторів-інвалідів «Чорнобиль-1986». Кореспондент «УЦ» поспілкувався з ним напередодні 14 грудня – Дня вшанування ліквідаторів аварії на ЧАЕС.
А ворожі голоси «наклеп зводили»…
– У квітні 1986-го мені було двадцять, пів року прослужив в 379-му автомобільному батальйоні в Києві. Частина готувалася до навчань. Ми розташувалися в лісі за кількадесят кілометрів на захід від Києва. Рили копаніри тощо. У лісі поміж дерев, де розташувалися, навіть посіяли декоративну траву, так було заведено в Радянській армії. 26 квітня вранці командир наказав трьом нашим солдатам готувати свої автозаправники – вантажівки з цистернами – до виїзду на Чорнобильську АЕС. Пояснив, що там начебто якийсь паркан упав, працює техніка, її потрібно заправити. Я й інші хлопці, кого цей наказ не стосувався, аж позаздрили тим трьом. Мовляв, розвіються, а нам у лісі ще місяць сидіти. Правда, дехто із солдатів додумався налаштувати кишенькові радіоприймачі на західну «хвилю» ( у Києві це не вдалося б – «ворожі голоси» глушилися). Так і дізналися, що на ЧАЕС – аварія, якою стурбована вся Європа. Радянська влада ще мовчала про це, перше офіційне повідомлення появилося аж 7 травня. Тим часом наш замполіт розказував, що нічого страшного не трапилося. Згадував, як 1954 року брав участь у ядерних випробуваннях на Тоцькому полігоні. Заспокоював: мовляв, у танках їздили через епіцентр вибуху і все обійшлося. Розповідь замполіта насторожувала: навіщо згадувати про ядерні випробування, коли на ЧАЕС нібито тільки й біди, що паркан упав?
За словами Ігоря Мандрики, через кілька днів, 30 квітня, у бік ЧАЕС вирушило ще кільканадцять вантажівок з їхнього батальйону. За кермом однієї з них, бензовоза «Урал», був Ігор.
– Дорогою ми наздогнали колону «Ікарусів», так званих гармошок. Припускаю, ними мали евакуюватися жителі Чорнобильського району. Бо жителів Прип’яті вивезли ще 27 числа. Біля селища Іванкова трапився санітарний бежевий з червоними хрестами ЛАЗ, який рухався назустріч. Бокові вікна ЛАЗа були зашторені, та через лобове я помітив всередині людей на ношах. Швидше за все, автобусом везли пацієнтів чорнобильської райлікарні. Назустріч їхало багато вантажівок, в тому числі з худобою. А в бік Чорнобиля рухалися тягачі – везли бульдозери та іншу техніку. Дорогою ми заїхали в село, набрати води. Запам’яталися дід з бабою, які цікавилися, чи евакуюватимуть їхнє село. Я, солдат, не міг володіти такою інформацією, але заспокоїв старих: «Зробимо все, щоб до евакуації не дійшло». Так і сталося – жителів Іванківського району не чіпали.
На ЧАЕС відправляли «брухт»
Колона, в якій рухався Ігор Мандрика, залишила далеко позаду райцентр Іванків, прибула в до невеличкого хутора . Там підрозділ, який складався переважно з водіїв бензовозів, облаштував польову базу пально-мастильних матеріалів.
– Ми злили привезене пальне в резервуари. Там і зустрівся із солдатами з нашої частини, які вже побували на ЧАЕС. Вони були зморені і голодні. Розказували, що окрім свого основного завдання – заправляти техніку, ще й вантажили мішки з піском у вертольоти. Тим піском гасилася пожежа. Вертольотчики, до речі, були з олександрійського полку. Повертаючись 1 травня назад, рухаючись Мінським районом Києва, я звернув увагу на червоні прапорці та здуті повітряні кульки, які валялися на дорозі. Це були сліди першотравневої демонстрації – влада провела ці заходи, незважаючи на підвищену радіацію. Потім я ще кілька разів возив пальне на польову базу. У перервах між рейсами отримав наказ полагодити стару, не на ходу, машину. Полагодив. Наша частина не одну таку машину відправила на ЧАЕС. Відправляли техніку, яку не шкода, бо розуміли: назад не повернеться. З польової бази я послав листа додому. Батьки збиралися в Болгарію (путівку дали батькові, який в авіазагоні працював). Батьків уже немає, а лист зберігся. Я просив, щоб купили мені кросівки.
Солдати – Рональду Рейгану
У зв’язку з тим листом Ігор Мандрика пригадав цікаві випадки:
– Листи, які ми слали через поштове відділення у частині, відкривалися і читалися командирами. Був серед нас солдат, який писав українською, бо львів’янин. Командир картав його: «Что ты там пишешь? Знаем, у тебя родственники в Канаде». А якщо з вини солдата-водія, наприклад, перегрівся двигун і деформувався блок циліндрів, командири примушували його писати листа американському президенту: «Дорогой Рональд Рейган! Сообщаю, что помог вам – подорвал боеспособность Советской армии, вывел из строя вверенную мне технику». Ще один лист – до батьків, з проханням переказати гроші на ремонт машини. Зрозуміло, Рейганові лист не надсилався.
«Я ж українець»
11 травня Ігорю наказали вирушати на ЧАЕС. Завдання було таке: возити пальне й заправляти ним техніку, залучену до ліквідації наслідків аварії. Про те, що там – небезпечно, солдати знали й з офіційних повідомлень.
– Перед тим, як отримати наказ їхати на станцію, розмовляв з хлопцями з нашого автобатальйону. Українці, росіяни, білоруси. Ми передчували, що й нас пошлють на станцію. Хлопці говорили: буде наказ – виконаємо. А мені й наказу не потрібно було. Я ж українець. Це – моя земля. Уже тоді батьківщина уявлялася не як щось ефемерне, а як рідне місто, як своя родина – дід, баба, батьки. За пів року служби в Києві полюбив його, відчув себе киянином. Приємно було чути: «Какой красивый город!»
Четвертий енергоблок, де сталася аварія, Ігор уперше побачив уночі.
– Він чорнів у темряві – прожектори не світили. Старший машини, який сидів поряд, наказав проїжджати мимо на максимальній швидкості. Приїхали до адмінкорпусу. Нам виділили місце в бункері. На вході – мокрі ковдри солдатські, щоб витирати взуття, не заносити радіацію всередину. Мені поставили завдання возити на ЧАЕС пальне з польової бази в селі Ораному та із залізничної станції в Бородянці, заправляти ним техніку на АЕС.
Повернувся опроміненим
За словами Мандрики, машинерії біля зруйнованого енергоблоку працювало дуже багато – інженерні машини на базі танків, велетенські пожежні авто, гірничі трактори, самоскиди, «швидкі». Пожежники цілодобово відкачували воду. Уперше Ігор побачив радіокеровані трактори, які знімали верхній, заражений шар грунту (самоскиди вивозили цю землю в могильники за річкою). До тих тракторів не можна було підходити ближче семи метрів. Заборона не стосувалася тільки заправників. Тим часом на прилеглу територію з вертольотів скидалася спиртова барда – відходи спиртового виробництва, схожі на малясу. Призначалася барда, щоб всотувати радіонукліди і не дати їм розповсюдитися далі. З цією ж метою спеціальні автомобілі поливали шляхи клеєм ПВА. Якось Ігор ледь не перекинувся на «Уралі» на такій дорозі. Транспорт розбивав клейову плівку, узбіччя були в шматках засохлого клею. На узбіччях – підвищена радіація.
До восьмого червня Ігор із старшим машини возили пальне на АЕС. З його батальйону таку роботу виконувало ще п’ять пар. Із засобів захисту мали респіратори і білі бавовняні костюми. Потім більшість солдатів батальйону, які брали участь у роботах на ЧАЕС, поїхала дослужувати в інші частини. Їх розпорошили, щоб не балакали між собою «зайвого». Ігор, правда, залишився у Києві. Про які-небудь пільги й заїкатися не можна було.
– Улітку один солдат, який залучався до робіт на ЧАЕС, спитав командира, чи правда, що за це належить підвищена платня. Офіцер на нього аж визвірився: «Ты откуда это взял?» А на базі ПММ в Ораному майор нам казав: «Выполняете важное правительственное задание, ни о чем лишнем не думайте». З його слів випливало, що держава потурбується про нас: і лікуватиме, і пенсії дасть за втрату здоров’я, а можливо – й житло. Ніякої турботи з боку радянської держави я не відчув. Після служби появилися сильні болі в животі. Діагноз – виразка. Спочатку медики дійшли висновку, що це – наслідок опромінення на ЧАЕС. Потім змінили думку. А я ж перед службою проходив обстеження в лікарні, і висновок був такий: придатний без обмежень. Звідки ж виразка? З того часу хвороб дуже додалося. Досі борюся з наслідками опромінення.
Ліквідатори і псевдоліквідатори
Незадоволений Мандрика соціальним захистом таких, як він, ліквідаторів, і в незалежній Україні: скасовуються пільги, не фінансуються в повній мірі бюджетні програми.
– Наша громадська організація направила в уряд запит про пільги для ліквідаторів в держбюджеті 2023 року. Відповідь розчарувала. Виявляється, про нас немає окремого рядка в документі. Нас зарахували до осіб, які опинилися в складних життєвих ситуаціях.
Ігор Мандрика хоче, щоб їх, ліквідаторів, сприймали як захисників України, а не жертв техногенної аварії.
– Ми захистили Україну від страшної небезпеки і заслуговуємо відповідного ставлення.
Поділився Ігор Мандрика й думками про псевдочорнобильців: чому це явище стало можливим.
За його інформацією, багато нечесних людей примазалося до справжніх ліквідаторів у перші дні після аварії. Зеленгоспи та інші комунальні підприємства відряджали водіїв поливальних машин мити дороги в зону аварії. Згодом до них примазалися посадовці підприємств – від комірника до директора. Бо передбачали – раніше чи пізніше за це будуть пільги. А дехто згодом ще й купив групу інвалідності.
З іншого боку, далеко не всі справжні ліквідатори здобули цей статус.
– Система була не для людей. Наприклад, заїжджає в зону військова машина, у перепустці вказано: «Лейтенант Петров и 30 солдат в кузове». Лейтенант потім здобув статус ліквідатора, а ті, хто в кузові, – ні.
На думку Мандрики, через кругову поруку у владі безуспішними були спроби реальних чорнобильців відсіяти несправжніх. Бо вивести шахрая на чисту воду – це підвести під монастир і посадовців, які зарахували його до учасників ліквідації.
– Аби лише така ганебна практика не повторилася у зв’язку з теперішньою війною. З іншого боку, війна відкрила суспільству суть декого. Наприклад, Євген Балицький, колишній народний депутат, регіонал. Тепер – колаборант, окупанти призначали його «губернатором» Запорізької області. А ще до війни став героєм скандалу – ЗМІ писали про використання ним фальшивого посвідчення ліквідатора. У квітні 1986-го Балицькому було 16 років, закінчував школу.
Бо дикуни
Коли Росія почала повномасштабне вторгнення, Мандрика пильно стежив за повідомленнями з півночі Київщини, яка йому добре знайома, бо тими дорогами їздив солдатом. А за кілька років до великої війни вивчився на гіда і проводив екскурсії у зоні відчуження.
– Біля станції – ліс. Хвойні дерева стали коричневими від радіації, коли я там солдатом був. Ліс назвали Рудим. При мені його викорчували, дерева – в рови, ділянку рекультивували. Виріс новий ліс, а назва залишилася. І тепер забороняється заходити туди в шортах, в одязі з короткими рукавами, ходити там босоніж, вживати їжу, розводити багаття, копати грунт. А росіяни там окопалися. Вирили окопи. Їли, пили, справляли нужду. Як завжди, насвинячили. І опромінилися. Багато хто – смертельно. Дикуни.
У Кропивницькому запускають безкоштовний курс фінансової грамотності для дорослих